"Час минав, наче один довгий і страшний день", - Юрій Меркотан про полон

86 днів в оточенні на Азовсталі, 21 місяць полону та тортур, невдалий обмін полонених пережив оркестрант Національної гвардії України Юрій Меркотан. Зараз він на лікуванні, спробує адаптуватися до цивільного життя. Про це все, рідне лівобережжя Херсонщини та любов до музики в ексклюзивному інтерв’ю Інтенту.

Як для Вас почалося повномасштабне вторгнення?

Я був у Маріуполі. 23 лютого приїхав додому, але вночі нас з хлопцями незалежно від звання та обов’язків викликали. Хоча ми артисти оркестру потрібно було стати на охорону частини. Вже о 6 ранку під звуки вибухів ми зайшли на чергування. 25 лютого ще повернувся додому до дружини. Це був останній раз, коли вдалося побачитись до полону, 26 вночі частину зібрали, о 23 годині ми виїхали на Азовсталь. 

Спочатку ми спокійно направились на територію Азовсталі й чекали наступних команд. Зв’язок та інтернет був тільки у командування, з отриманням інформації було складно. Тому про оточення дізналися десь через місяць. До нас намагалися прорватися підрозділи українських захисників, але ситуація вже була не на нашу користь. 

Що найбільше запам’яталось з днів оточення, що було найважчим? 

Найбільше врізався в пам’ять день, коли було поранено чоловіка моєї сестри. Він вийшов в пошуках води, в цей момент ворог скинув авіабомбу, йому роздробило тазостегновий суглоб. Це жахливо коли ти поруч, але не маєш змоги допомогти близькій людині. 

В травні 2022-го за наказом Президента відбувся вихід в почесний полон, як виходили? 

Про це нам повідомили вже ввечері 15 травня. Наступного дня почали виносити поранених. Це тривало 5 днів. Поранених було близько трьохсот. Я вийшов 19 травня, а останні хлопці вже наступного дня. 

Мене привезли в колонію, до Оленівки. А російський полон – це нестерпне існування. Я одразу ж захворів. Ніяких правил з відомої всім Конвенції росіяни не дотримувалися, тому про кваліфіковану медичну допомогу мови не було. Була тільки консультація з "лікарем", який сам є в’язнем. Тому при високій температурі та жахливому самопочутті отримав лише рекомендацію пити гарячу воду й намагатися відпочити. Жодних ліків. Не знаю яким дивом все минуло.

А далі все, як в кіно. Час минав наче, один довгий та страшний день. Жахливими були навіть звичайні прийоми їжі, бо на це давали хвилину-півтори, через це ми обпікали ротову порожнину так, що потім облазила шкіра. 

Потім вони обрали 65 осіб та створили групу ексгумації. До групи потрапив і я. Щодня нас возили в місця поховань загиблих та під автоматами змушували рити могили цивільних для перепоховання. Через постійний стрес ми навіть не помічали страху та смороду. Це тривало місяць, слава Богу. 

Коли стався теракт в Оленівці Ви були там? 

В той момент був там. Страшно, але, напевно в мене сильні янголи-охоронці. Згодом нас перевезли до росії, у Борисоглібськ Воронезької області. Там полон відкрився на повну. З перших днів почались регулярні катування зранку і ввечері. Били й мучили так, що жити не хотілось. У мене м’язу відбили повністю на нозі, довелось прямо там розрізати з метою декомпресії. Був час, коли думав скоротити собі життя, але нас та камери постійно обстежували на наявність небезпечних предметів. На допитах шокером били по статевому органу, розтягували на шпагати, рвали сухожилля, це тільки частина "процедур" з "перевиховання".

Нас змушували вчити гімн країни-агресора та їх патріотичні пропагандистські вірші. Аби часу не було думати про своє в камерах щодня гучно вмикали радіо з музикою про любов до росії та різного роду пропагандистські програми. Що я тоді відчував важко передати словами.

Хоча б іноді давали можливість зв’язатися з рідними?

За весь час перебування в полоні мені тільки раз пощастило. В день народження дружини дозволили написати листа, але отримала Настя його аж в кінці січня 2023 року. Відповідь від Насті теж надійшла із запізненням в пів року. Тоді я був одним із небагатьох щасливчиків, хто отримав той омріяний лист з дому. Загалом ми постійно були без зв’язку із зовнішнім світом, у повному вакуумі.

Як відбувався обмін?

Коли дізнався, одразу не вірилось і не дарма. Спроби було дві. Перша 23 січня цього року: тільки відчув під собою м’яке сидіння автобуса та поручень з надією про можливий обмін, як почули про скасування через авіатрощу ІЛ-76. Тоді в цьому одразу звинуватили Україну. Нам так і говорили: "Скажите спасибо своим военным". Поки везли назад до колонії, зробили зупинку та зламали мені щелепу. А вже другого разу все ж пощастило. 

Рентгенівський знімок щелепи Юрія. Фото надав співрозмовник

Як все пройшло другого разу?

Друга спроба була трішки більше, ніж через тиждень. Після першого досвіду очікував найгірших поворотів. Але все обійшлося. Їхали із зав’язаними очима до кордону з Україною. Зняти з очей пов’язки дозволили вже перед самим обміном. Тоді ми зрозуміли, що нарешті все вийшло. Усвідомлювали, бо ще й бачили полонених, яких наша сторона віддавала. І це великий контраст. Ми йшли худі й змучені. Я при своєму високому зрості мав тільки 69 кілограмів, вони були у нормальній вазі, виглядали набагато краще.

Про що думали, коли повернулися?

Якщо чесно, було нуль емоцій. Ми були дуже змучені. Знав, що зустрічати не будуть, не дозволено. Тому просто чекав можливості подзвонити до дружини. Нас відвезли до госпіталю, а там вже й телефони видали. Знав тільки два номери на пам’ять – свій і Насті. Подзвонив і перше, що сказав: "Я вдома". У відповідь нарешті рідний голос: "Я знаю, знаю". І вже через деякий час ми змогли зустрітись. Побачились в коридорі лікарні й не могли повірити, що це реально.

Юрій з дружиною. Фото надав співрозмовник

Аби звільнити Вас та інших наших Анастасія вдалась до артметодів. Розкажіть про це.

Настя спочатку разом з рідними інших полонених брала участь в різного роду акціях. Після однієї з них був той самий Наказ про вихід в полон. Були й домовленості про процедуру екстракції, але ворог звісно не стримав слова й попри надані Туреччиною обіцянки відмовив. 

Далі Настя вирішила діяти інакше. Ми перш за все музиканти, то в пригоді стала музика. Так з’явився творчий проєкт "Bring The Band Home", який об’єднав рідних та близьких полонених музикантів. Адже тоді до полону потрапили три оркестри. Один з них – наш, з Азовсталі, а два – з заводу Ілліча. 

Ідея "Bring The Band Home" очевидна й проста – розповісти про трагедію перебування військових музикантів в полоні та закликати культурну спільноту до порятунку полонених, виконавши будь-які відомі твори або інші музичні композиції з відеозаписом та хештегом #Bring TheBandHome. Це символізує боротьбу за свободу кожного, хто в полоні. 

Фото надав співрозмовник

Команда проєкту - 10 осіб, втілювали його  у співпраці з Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими, за підтримки Української фундації правової допомоги та програми "Права людини та правосуддя" і Міжнародного фонду "Відродження". 

Окрім цього, додатково з допомогою партнерів МРІЯ, Tablefruit було створено й арт-проєкт "Broken Melody", який власне представили в ПАРЄ та ООН. Ця Broken Melody складається з трьох аудіовізуальних артоб'єктів: відеоролик, партитура та скрипка, що також покликані стати символом руху за визволення музикантів з полону.

 
Презентація проєкту в ПАРЄ. Фото надав співрозмовник 

Чи втілили зламану мелодію?

Композиторка Nastya Vogan створила ту саму "зламану мелодію", а моя дружина разом з іншими учасниками проєкту відобразили це в дизайні партитури, замінивши всі пропущені партії на колючий дріт. Тобто таким чином показали якою може бути українська музика, коли наших людей, культуру й мистецтво знищує росія. 

Ви з особливими емоціями говорите про музику, плануєте повернутись до професії?

Безперечно! Я вже відновився після другої операції, попереду що найменше ще одна, але грати попри травму дозволили. Новий інструмент вже придбали. 

Ви родом з лівобережжя Херсонщини. Що відчуваєте? 

Додому дуже хочеться. В рідні місця, до близьких людей. Боляче за свій дім. Будемо вірити й діяти. А так, ми й досі спілкуємось з викладачами мого Херсонського музичного училища. Є бажання колись знову зіграти в колективі наших херсонських джазових виконавців. Та мрії то добре, але поки треба звільнити всіх полонених. Ми продовжуємо тримати цю тему в інформаційному просторі не тільки України, а й в інших куточках світу завдяки нашим проєктам.

Фото надав співрозмовник

Анна Шаповал