Життя в укритті, мітинги, евакуація та повернення до роботи: розповідь виховательки херсонського садочка

Олена Соценко працює в херсонському дитячому садочку комбінованого типу № 83. У перші дні окупації Херсону Олена з колегами приймали мешканців міста в укритті закладу. Діти проводили батьків за руку та казали не хвилюватися, бо вони вже тут гралися і тут безпечно.

Інтент спільно з "Новою українською школою" поспілкувалися з Оленою та дізналися, як жив садочок до повномасштабного вторгнення і як на вихователів, дітей та їхніх батьків вплинула війна. Розповідь від першої особи. 

Оговтавшись після перших днів війни, вихователі садочка почали ходити на мітинги. Зрозумівши, що в місті стало небезпечно, деякі вимушено евакуювалися.

Зараз садочок працює дистанційно, вихованці та вихователі розʼїхалися хто куди, але одне залишилося незмінним – команда закладу так само вирощує в дітях любов до свого дому та країни. Кажуть, що тільки після 24 лютого 2022 року зрозуміли, що це виховання проросло й дало плоди. Заклад постраждав від ворожих бомбардувань та, попри це, вихователі вірять, що зовсім скоро діти повернуться і заклад наповниться їхнім сміхом.

Наші діти знають, що вони українці й пишаються цим

Без любові до Батьківщини, готовності примножувати її багатства, оберігати честь і славу, боротися за її свободу й незалежність, людина не може бути громадянином.

Головним напрямом у роботі нашого садочка й у моїй особисто було патріотичне виховання, адже патріотичні почуття дітей дошкільного віку формуються з їхнього найближчого оточення (сімʼї, батьківського дому, рідного міста, села), яке вони бачать щодня, вважають своїм, рідним, нерозривно повʼязаним із ними.

Тому ми, як вихователі, старанно формували у своїх вихованців любов до рідного краю, до рідної домівки, сімʼї, дитячого садка, міста.

Фото: Олена Соценко

Мої вихованці залюбки грають в ігри, малюють та виготовляють поробки, а найголовніше – знають, що вони українці й пишаються цим.

У садочку ми постійно займалися волонтерською діяльністю, підтримували наших захисників ще до початку повномасштабного російського вторгнення: малювали малюнки, пекли смаколики та вітали зі святами. Колектив, батьки, діти та всі охочі залюбки брали участь у цих заходах.

Фото: Олена Соценко

Діти казали батькам, що тут не страшно, вони тут вже гралися 

Я багато й довго можу розповідати про свій садочок, але для мене основне, що діти й батьки завжди могли почуватися тут затишно, як у справжній люблячій сімʼї. Наш колектив, звісно ж, підтримав батьків у момент безпорадності й наляканості в перший день повномасштабного вторгнення російських військ у Херсон.

Незадовго до початку великої війни в садочку ми облаштували укриття. Для збереження життя та спокою дітей ми проводили тренувальні евакуації, в яких були залучені орієнтовно 100 учасників. Тренування організували в ігровій формі. Усі діти знали місця, які були закріплені за їхніми групами.

Фото: Олена Соценко

Тож у перші жахливі дні, коли все вибухало, сирена не втихала, літали гелікоптери, літаки, а небо було чорне від вибухів та пожеж, саме сюди, до нашого садочка бігли батьки зі своїми дітьми, бабусями та дідусями, знайомими. Вони знали, що в садочку є укриття. На відміну від дорослих, діти сприймали це як ще одну гру, у яку тепер грають усі.

Оскільки група, у якій я працюю, інклюзивна, то в ній вчаться і дітки з особливими освітніми потребами. Їх у групі двоє. Вони добре реагують на тактильні відчуття (у нашому випадку це були обійми, тримання за руку, погладжування, шепіт на вушко, улюблені іграшки із собою). Тому при навчальному тренуванні поруч із цими дітьми завжди були асистент вихователя та няня (їх діти добре знають, бо вони постійно працюють із ними в групі, а отже, довіряють їм). Допомагали вихователю також співробітники дитсадка – музичний керівник та керівник фізичної культури.

• Читайте також "Сьогодні побачив росіян. Виявляється, вони звичайні люди": репортаж з табору для російських військовополонених

Під час воєнної агресії дітки з ООП перебували в укритті разом із батьками та особливою збудженістю від інших дітей не відрізнялися, бо місце їм було вже добре знайоме.

Я не могла сидіти вдома, бо знала, що треба щось робити, треба йти до садочка, принаймні, забрати документи дітей, щоб не втратити звʼязок із родинами моїх вихованців.

Та коли я підійшла й побачила, скільки людей із дітьми біжать саме в наш садочок, а мої колеги вже збилися з ніг, щоб кожного облаштувати, я не роздумуючи почала допомагати. Ми зносили ковдри, подушки, стільці, лави, облаштовували більше й більше місць, а люди все бігли й бігли в паніці. Потім усі поступово почали заспокоюватися, спілкуватися. Діти вели батьків за руку по укриттю і казали, що тут не страшно, що вони вже тут гралися. Поступово ми принесли іграшки, книжки, пластилін, олівці та інше приладдя. Це дало можливість відвертати увагу дітей від розмов старших про війну, перемикати їх на позитив.

Головне, що ми отримували й віддавали - це підтримка 

З перших годин вторгнення рф на територію Херсонської області усім співробітникам рекомендували залишатися вдома та сповістити батьків вихованців про те, що садочок не працює. Звісно, ми могли нічого не робити, та бажання піклуватися про людей, вселяти віру в Перемогу, виховувати любов до України, нагадувати, що ми одне ціле та все в нас буде добре, надихало на постійне спілкування з дітьми та їхніми батьками.

Так, ми почали проводити вправи на подолання страху та панічних атак. Ми робили:

• вправи на напруження та розслаблення м’язів;
• фізичні вправи під музику;
• вправи на дихання;
• на сприйняття всіма органами чуттів (називаємо п’ять предметів, які бачимо та чуємо; які запахи й смаки відчуваємо);
• співали пісні, відомі дітям;
• малювали, ліпили;
• точковий масаж пальців рук (особливо ефективна масажна точка для зняття страху між мізинцем та безіменними пальцями);
• чудова вправа – скорчити гримасу та видати якийсь дивний звук.

Але головне, що ми отримували й віддавали – це підтримка. Без неї ми б не впоралися в окупації.

Люди, що були з нами в укритті, писали багато подяк у соцмережах, і це допомагало нам триматися.

Бої велися під самим Херсоном. Не скажу, що було не страшно, але дорослі, спілкуючись одне з одним, приходили до тями, діти почувалися добре. Саме в цьому укритті садочка в перші дні війни, ховаючись від ворожих атак, перебували близько 300 людей. Працівники закладу старалися, щоб укриття функціонувало й було забезпечене всім необхідним. Ми проводили заняття з дітками невеликими групами, а також чергували, змінюючи одне одного, ходили переодягатися і знову все те саме. Невідомість… Що ж далі?

Деяких людей забирали з авто в невідомому напрямку 

А далі… Далі брали прапор України з групи та ходили пішки (бо транспорт не працював) на мітинг, щоб висловити своє ставлення до загарбників, які нахабно вдерлися в нашу країни.

Та з часом це ставало небезпечно: висловлення своєї думки закінчувалося зникненням людей, телефони вимушені були чистити, пересування містом із кожним днем було все більш ризикованим. російські солдати, техніка почали вільно пересуватися містом, ми вже не були захищені, на медичну допомогу не розраховували. Тому ухвалили рішення виїжджати з окупації на підконтрольну Україні територію.

На той час офіційних евакуаційних коридорів із Херсона не було, тому їхали на свій страх та ризик. Блокпостів було понад десять (це тільки російських), дорога вщент розбита, якщо щось траплялося з машиною, люди просто залишали її на дорозі, скрізь стояли згорілі цивільні автівки.

• Читайте також З "пластмасовим" серцем і зброєю в руках: історія військового з Одеси

Документи й телефони перевіряли в усіх, хто був у машині, чоловіків роздягали для перевірки татуювань, деяких людей просто забирали з авто в невідомому напрямку. Пересуватися потрібно було з колоною, оскільки узбіччя заміновані. Виїзд відбувався під постійними обстрілами, російські військові поводилися грубо, а морально було дуже страшно.

Немає жодних сумнівів, що повернемося в Херсон 

Зараз наша команда проводить заняття з вихованцями онлайн. З кожною групою працює психолог, який займається як із дітьми, так і з батьками; музичний керівник, який проводить ігри з музичним супроводом, піснями, рухливими вправами; логопед, який займається з дітьми індивідуально через відеозвʼязок.

Наразі я теж працюю дистанційно. Концентруюся на тому, що допомагаю батькам вчити діток читати, писати, бо попереду їх чекає школа. Головна підтримка для дітей зараз ― це відчуття, що вони не самі, що поряд саме ті люди, які про них піклуються, цікавляться їхнім життям, станом, заспокоюють та завжди можуть розраховувати на бесіду, пораду та підтримку.

Фото: Олена Соценко

Багато вихованців садочка живуть разом із батьками за кордоном, частина розселилася по всій Україні, але є родина, яка залишилася в Херсоні. Саме із цією сім’єю ми постійно на звʼязку – на Новий рік надіслали дітям подарунки, піклуємося, щоб у них був одяг та їжа. Бо ми дійсно сімʼя, ми одна родина. Ми усвідомили, що виховання любові до рідного краю, патріотизму, який ми "саджали паростками", саме зараз дало плоди.

Після пережитого мені теж треба було перемикнутися, не вистачало впевненості в собі, комунікації, однодумців, які б мене надихали на працю, на віру в Перемогу, тому я шукала те місце, де зможу бути максимально корисною.

Так я стала волонтером і кожен день із задоволенням біжу до Гончаренко центру, де разом з іншими плету сітки для наших воїнів, а ввечері йду додому – знову сідаю за підготовку до занять, бо зранку починається новий день, і ми знову на звʼязку з дітлахами. Як маю вільний час, то проходжу вебінари, марафони, опановую навчальні матеріали з безпеки життя, а потім ділюся цими знаннями з батьками та дітьми. Працюємо, підтримуємо та наближаємо нашу Перемогу.

На жаль, наш дитячий садочок дуже постраждав після чергового бомбардування: вікон немає, майданчики зруйновані. Але співробітники, які залишилися в Херсоні, намагаються постійно чергувати та піклуються, щоб заклад не залишався без господаря, бо в кожного болить душа за долю нашої домівки. Ми не маємо жодних сумнівів, що повернемося в Херсон, відбудуємо садок та наповнимо його дитячим сміхом.

• Читайте також Психологиня та її чихуахуа допомагають дітям впоратися з травмою війни

Прапор, із яким ми ходили на мітинги, я зберегла та привезла до Одеси. Він обовʼязково повернеться до садочка, до рідного Херсону, і ми знову підемо з ним на мітинг, але вже на святковий мітинг Перемоги України.

Лариса Писаренко

Олена Соценко