24 січня 2023 р. 19:21

З "пластмасовим" серцем і зброєю в руках: історія військового з Одеси

З "пластмасовим" серцем і зброєю в руках: історія військового з Одеси

(Фото: Наталя Довбиш/Інтент)

"У нього пластмасове серце. Ну тобто штучний клапан і купа ще всього. Так і воює, каже, що не може інакше. Старайся його не сильно хвилювати", - каже мені Наталія Чижикова, шпитальна волонтерка, яка опікується пораненими, котрі лікуються в Одесі. Того дня Володимир Чопенко (Кузміч) вінчався зі своєю коханою Іриною, а вже за тиждень - мав повертатися у зону бойових дій. "Що ви хочете, щоб я вам розказав? Я навіть не знаю, що казати. Нічого особливого я не роблю, просто стараюся бути там, де повинен", - каже він, коли ми нарешті знайшли годину в його щільному графіку.

Найкращі дні народження - на війні

- Родом я з Полтавщини. У своєму житті ким тільки не працював: починав колись трактористом, був і заступником директора технікуму… У 2014 році за покликом серця сам пішов у військкомат, написав рапорт. Вдома не дуже це зрозуміли... Що ж. Бути військовим – це мрія дитинства, яка збулася, коли мені було 45 років. Спочатку був призваний у 17-ту танкову, потім нас доукомплектували 28-ою бригадою з Одещини. Так моя доля зв’язалася з Одещиною. Тут і долю свою знайшов, Ірину. Ось і повінчалися.

Взагалі 2014-2015 роки були найбільш гарячі. Тривало відновлення армії, побудова армії, але порівняно з тим, що зараз, було важче.

Був у Мар’інці, Красногорівці, словом, всюди, де була наша 28-а… Спочатку солдатом, пізніше отримав звання молодшого сержанта, у червні 2015 року. Був командиром відділення.

Майже рік ми були в зоні АТО. Багато всього було: хорошого і поганого. І новий рік там довелося зустрічати. Нас тоді запросили діти в школу у Красногорівці. Це було так приємно. Приїхали перед новим роком до нас волонтери, привезли нам цукерки, цитрусові. Ми їх попросили віддати все дітям. Це було так тепло, душевно. А ще там були найкращі дні народження – найбільш дружні. Кажуть, що друзів можна найти до 40 років, а я знайшов справжніх друзів у 45 і в 53, і досі вони знаходяться.

Моїх найкращих друзів з тих часів уже, на жаль, немає – загинули в минулому році… Славко Дігтяр з Херсона загинув під Маріуполем, Віталік Пчола загинув 1 травня… Пережив сильну контузію і все було добре, а потім – кінець… Зараз багато спілкуюся з хлопцями, коли є зв’язок, знаю, що багатьох з наших уже нема…

Найкраще в ЗСУ – це підтримка одне одного. У нас не було ні старого, ні малого, ми всі були рівні. У нас був 19-річний хлопець Сергій, то він з нами нарівні був, з чоловіками по 45 років. Валера був теж юний геть, зараз пише, що тепер розуміє: ми ставилися до них по-батьківськи.

Бабусина молитва на війні, страх і зрада

- На війні кожен день – знаковий. Коли зранку з хлопцями п’єш каву, а потім ввечері з ними знов зустрічаєшся, і всі живі, то це найкраще. А коли чуєш в ефірі: "Мінус 200", - це дуже важко. Тому не можу виділити якісь окремі події чи дні…

Страх завжди залишається з тобою. Якщо він тебе покидає, то людина перестає бути собою, оце і є найстрашніше. Я таке бачив. Кожній людині притаманний інстинкт самозбереження, але при цьому я вважаю, що зрада – це не інстинкт самозбереження. Це зрада. Ти хочеш вижити за рахунок інших.

Я так скажу, що за себе якось не страшно, за інших – так. За дітей, за дружину, за онуків...

Якось у 2014 році ми сиділи з хлопцями, більше 12 чоловік, з нами навіть вівчарка була, у невеличкому підвальчику. Був сильний обстріл. І кожен про себе щось промовляв. Я чомусь згадав свою бабусю з полтавського села. Кожної неділі вона пекла хліб. Це був такий ритуал, що не можна передати словами. Як у селянській хаті потріскує піч, як підходить тісто і бабуся у білій хустині молиться. Може, це мене й берегло. А, може, іще щось. Хтозна.

За покликом серця

- Після першої ротації у 2018 році я підписав контракт. А потім у мене стався інфаркт. Ось так буває на війні, бачте... Восени 2018-го. Пережив операцію на серці, поки лікувався, познайомився з дружиною. Був довгий період реабілітації, після якої я отримав групу інвалідності.

Коли почалася ця війна, я якраз лежав в Одеському військовому шпиталі, проходив черговий курс лікування. 24-го лютого я виписався, 25 лютого пішов у військкомат, мені відмовили, тож я пішов іншим шляхом і все одно роблю, що можу, щоб допомагати захищати нашу Батьківщину.

Дуже багато зараз молодих в армії, недосвідчених, але нічого, головне, що люди прийшли за покликом серця. Всьому навчаться.

Зараз, звісно, дуже важко, але ви бачите, що у них нічого не виходить і не вийде.

Зустрічався недавно зі своїм побратимом, був він зараз під Авдіївкою, отримав поранення. Розказував, що у них там. Це просто неймовірно, як вони тримаються. Як вони втрьох стояли проти танка, БМП і більше 20 чоловік піхоти – і вистояли. Це говорить про те, що наші хлопці – воїни. І це не якісь фахівці, які пройшли круті вишколи, а прості хлопці: водій, тракторист, сантехнік. Троє одеситів. Міць.

Ставлення до військових

- Колись у 2014 році сусідка моєї мами сказала їй, що я пішов на війну, щоб заробити гроші. Мама їй тоді нічого не відповіла. Зараз вона її зустрічає і мовчить. Не знаю, чи зрозуміла. Я виконую свій борг перед Батьківщиною, хочу побачити своїх дітей і онуків, бо не бачив їх уже рік. Не хочу, щоб вони чули звуки сирени, вибухи в нашому чудовому місті. Я радий, що українська мова в Одесі зараз звучить на кожному кроці. Що телебачення стало україномовне. Це дуже приємно. Значить, щось міняється.

У 2019 році ми з дружиною приїхали у Львів, мені треба було в шпиталь. І ми сіли на трамвай та трохи не туди проїхали. Почали розпитувати, як правильно нам потрапити до шпиталю, то на наступній зупинці нам люди допомогли донести сумки, підтримали і довели до самого шпиталю. Дружина поселилася в хостелі, поки мені робили операцію, і коли хазяйка хостелу дізналася, що вона – дружина військового, який лежить у шпиталі з операцією на серці, вона сказала їм оплатити мінімум коштів. Людське ставлення. Справжнє. Я знаю точно, що діти, онуки вже будуть інші, ставлення до України буде іншим, і все буде добре.

Правда переможе, бо інакше - ніяк 

До нашої розмови долучається дружина Володимира - Ірина:

- У 2014 році у мене була складна операція, а моя молодша дочка зі своєю подругою відразу почали займатися волонтерством. Потихеньку і я до них долучилася, коли стала на ноги. У нас одна кімната була завалена всім необхідним для військових. Дівчата носили ці коробки, відправляли, збирали… Скільки "підопічних" військових було у них! Я бачу по клієнтках навіть: як ті, хто не розумів тоді, що відбувається, тепер нарешті зрозуміли і підтримують Україну. Це добре, що хоч так. Хоч так приходить розуміння.

І Володимир продовжує:

- Я хочу робити те, що робить кожен чоловік: взявши зброю, захищати дітей, захищати родини. Ми добре побачили, що може зробити ворог. Нас з ним не поєднує нічого. Я пам’ятаю, як навіть в радянській армії, а я служив у Монголії, практично всі українці були сержантами. Практично всі українці були завідувачами складів. Офіцери-українці були найкращі. Росіяни-офіцери, вибачте, але любили сильно випити. І ніколи не називали нас українцями: завжди "хохлами". Я ненавидів їх за це.

Колись вони перекрутили історію під себе, а зараз ми її відкриваємо для себе заново. Як вони нищили українську культуру, українську націю.

Іншого варіанту, що правда переможе, нема. Хочеться, звісно, щоб не було зараз політичних чвар чи непотрібного піару. Не час для цього, всім треба об’єднуватися і працювати на перемогу. Нам ще дуже багато роботи. Ще треба відбудувати країну. Ще нічого не закінчилося. Їхнє сміття до нас летітиме ще дуже довго. Ми маємо зробити все, щоб це скінчилося.

От зараз ми з Іриною вирішили повінчатися. Це була моя дуже давня мрія. Хотів не тільки перед законом, а і перед Богом взяти шлюб. Бо я її дуже кохаю. Що може бути сильніше?

Автор: Євгенія Генова