Мертві села живих людей: як одеські медики й волонтери допомагають деокупованій Миколаївщині

- Села мертві тут. Вірніше як: люди живі є, але села… Як би це сказати… Не знаю, може, відродяться. Чесно, не знаю. Це мої краї, рідні. Я родом звідси, знаю тут усе, а за ці три місяці об’їздив тут всюди, багато бачив. В одному селі, хорошому, гарному селі, - троє людей лишилося після окупації. Двоє стареньких, які просто не схотіли нікуди їхати, і один досить молодий ще чоловік. Я на нього дивлюся і все розумію, і як лікар, і як людина. У нього всі одночасно загинули: дружина, дитина… Він просто п’є і чекає, коли смерть його забере. Життя з нього вже давно пішло. За що? Я знаю, ніхто не має відповіді на це питання. Але, блін, за що?

Іллі Мартенсу 26 років, він – лікар невідкладних станів медицини катастроф, працює на "швидкій", а після цілодобових чергувань раз-два на тиждень їздить разом з іншими волонтерами благодійного фонду "Спарта" у найвіддаленіші села Миколаївщини. До однієї такої поїздки долучився Інтент.

"Подарунки" селянам від росіян

Наша "швидка", напхана коробками з медикаментами, одягом та іншими потрібними речами, їде зовсім нешвидко. Правильніше б сказати: ледь повзе. За Миколаєвом, на херсонському шосе, дороги настільки понівечені важкою технікою, що навіть бувалим мандрівникам, яких ямами не злякаєш, непросто. Ілля, після нічної зміни, намагається подрімати просто на матраці, який поклав на підлогу. Авто нещадно тремтить, але йому, схоже, таки вдається трохи дрімати. Психолог Олександр Варламов, на відміну від Іллі, їде у таку подорож вперше. Із цікавістю розглядає довколишні поля: де-не-де там видніється згоріла, іржава військова техніка. Замість тракторів, які в цей час вже б мали обробляти миколаївські поля, готуючи їх до посівної, тут вишкіряють зуби рештки танків і БМП. Ілля вже остаточно прокинувся і тепер показує нам, де проходили бойові дії і де лишилося найбільше танків.

Згорілі танки в полях Миколаївщини. Фото:  Інтент/Наталя Довбиш

- Багато вже прибрали, навіть за останній тиждень. Розміновують поля потихеньку і витягують. Але я не уявляю, якщо чесно, коли це реально розмінувати, - зітхає він.

І нагадує водію, щоб не шкодував автівку:

- Повір, краще ями. На узбіччя – в жодному разі. Тільки дорогою.

Водій зітхає. Він теж їде перший раз, і кожна яма для нього відгукується водійським болем. Але узбіччя – заміновані. Власне, тут усе – заміноване. І скільки людино-годин і умовних "псів патронів" треба, аби повернути до життя ці змертвілі поля, - навряд чи можна точно підрахувати.

За годину з хвостиком ми нарешті вповзаємо в село Центральне. Як і пояснювала команда волонтерів, вони обирають найбільш віддалені села, жителі яких не мають можливості регулярно бувати в крупних містах чи селищах, а відтак фактично позбавлені нормальної медичної допомоги та можливості отримувати найнеобхідніше.

• Читайте також Захисники олександрівської фортеці: історія 23-денної кругової оборони на Херсонщині

"Перший раз ми приїхали 6 січня, тепер їздимо кожної п'ятниці. Ідея допомагати людям саме в такий спосіб у нас з'явилася після спілкування з військовими, у яких в цьому селі живуть родичі. Вони сказали, що тут всі більше 10 місяців – без медичної допомоги. Як ми могли не поїхати?" - розповідає волонтерка Світлана Фоменко.

Фактично доїхати до Миколаєва з Центрального зараз реально хіба своєю автівкою. Але звідки вона у цих самотніх бабусь, які стоять у дворі, явно з нетерпінням очікуючи на нас?

Ми розвантажуємо коробки, обережно передаючи їх в руки дівчині з довгим темним волоссям і величезними, напрочуд гарними очима, а також хлопцю-підлітку в чорному пальті.

"Швидка" розвантажується. Фото: Інтент/Євгенія Генова

Це Настя і Саша. Настя – місцева волонтерка, яка знаходилася в селі весь час, поки тривала багатомісячна окупація. Саша виїздив із села разом з бабусею на Черкащину, але вони повернулися за тиждень після звільнення: як тільки дозволили сапери. До речі, з автомобілем саперів ми розминаємося якраз перед в’їздом до села. І заодно встигаємо побачити, як від’їжджає "вишка" електромонтерів: вони якраз завершили ремонтні роботи.

- Світло тепер буде, дасть Бог. Надіюсь, і вода, - радіє бабуся в темно-зеленій теплій хустці. Світла у них не було з березня - початку окупації. А от газу нема і досі: комунікації настільки заміновані, що поки що говорити про відновлення постачання надто рано. Тож опалюються пічками й "буржуйками". 

Минулого тижня біля села на міні підірвалася така ж "вишка": монтери дістали поранення, а водій помер у лікарні.

- Сапери постійно працюють. Але тут тих мін натикано стільки, що це жах. Вони, коли тікали, нам так і казали, типу добряки: "Ви тут астарожна, по посадкам нє ходітє, там подарочкі". А "подарочкі" їхні не тільки в посадках, а на кожному кроці. Люди нам світло робили, от і наштовхнулися на "подарочєк". Сволочі, - тихо, але твердо говорить жінка.

Сапери теж регулярно підриваються попри свій досвід:

- Вони по-хитрому робили. Беруть міну, кладуть. А під нею – граната. Сапер бере міну знешкодити, а вибухає граната знизу. А ці кляті "пелюстки" взагалі капець, непомітні, пластикові, їх чорта з два побачиш. І всюди, тупо всюди натикали, тварі, - з гірким знанням справи розказує інша жінка.

Три картини про війну

У Центральне росіяни зайшли на початку березня, вночі.

- Я до останньої капельки не вірила, що війна буде. І вже й бахкати почало, і війна почалася, а я все ще якось всередині не вірила. І тут вночі гуде земля. Я встала і до вікна. І бачу, там летить, летить техніка, танки. Я думаю: наші. Тоді як промінь якийсь висвітлив - буква z. Я закам‘яніла. Не те, щоб страшно, а якось… Заледеніло все. Наче все, кінець життю і кінець світу. Потім якось оговталися ми. Вже й рік скоро. А як згадаю - і ноги терпнуть. Скіки год я живу на світі, а такого жаху не бачила, як тої ночі. То було найстрашніше, - згадує Оксана, бабуся Саші, який допомагав нам з коробками.

Інші жінки, які лишалися в окупації, зітхають, мовляв, було страшно. Але намагаються знайти позитив:

- І це вони ще в нас не сильно лютували, В інших селах деяких звірствували, людей катували, таке витворяли, жах. "Наші" пиячили постійно і лізли з розмовами. Постійно питали, типу, бачите, ми вас "асвабаділі". Походу, щось там всередині шкрябало у них чи що. Один раз питає мене якийсь їхній: "А що ви про нас думаєте?". Кажу: "А що про вас думати? До вас у нас був газ, люди он пічки давно всі порозбирали, і тепер мусять наново їх запускати. Було світло, була централізована вода. Все було. Робота була. Тепер нічого нема. Що ми про вас думаємо, як ти, блін, думаєш?". Він постояв-покліпав, каже, типу, у мене в "дєрєвнє" теж нічого нема, але скоро все буде і ми вам скоро все зробимо. Сміх і гріх. Зроблять вони, ну да. Але вірю, що в його "дєрєвнє" нічого нема. Тягли у нас, коли тікали, все, що бачили. А як хвалилися тут весь час, типу "расія тут навсігда". Ага, "авсігда – до ноября", - жартує і злиться одночасно Настя.

• Читайте також Життя в укритті, мітинги, евакуація та повернення до роботи: розповідь виховательки херсонського садочка

Після деокупації вона активно займається волонтерством, допомагає літнім самотнім людям у селі, військовим, дітям. Каже, що часу на відпочинок майже нема, але так, допомагаючи іншим, їй самій стає легше:

- Я хотіла мобілізуватися. Потім зрозуміла, що так зроблю більше користі. Ненавиджу їх. Вони ходили п’яні по селу, вічно забували свої чортові автомати. У мене руки чесалися взяти раз – і порішити, скільки встигну, а там хай убивають. Але ж розумію, що мені вже буде все одно, а людей в селі замордують. Доводилося терпіти. - Що для мене війна у нашому селі? Я бачу три картинки. Перша: горить поле. У нас всі поля горіли, бо ж поруч – лінія зіткнення, один снаряд упав – і все, все палає. Так от я йду, поле в кінці села горить на пів неба, а один чоловік корову веде, а другий пиляє дрова. Життя продовжується. Друга картинка: ми коли їхали в Херсон повз згорілі посадки, дивилися на згорілі штурпаки дерев. А пташки кидаються, кидаються в усі боки, місця собі знайти не можуть. Третя картинка: у нас на вулиці жили лелеки. І от сидять мама-лелека, діти-лелечата, а поруч – тато-лелека, весь у сажі, дзьоб униз…

- Боже, Настю, нащо ти це розказуєш. Мені людей так не шкода, як тих лелек, - зітхає жінка поруч.  

"Хвостовики" у родючих полях. Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Таблетками і розмовами

Люди збираються у порожній хаті односельця, який захищає країну в лавах ЗСУ. Організовувати в нього вдома лікарський прийом охоче дозволив. Тож тепер у двох кімнатах триває справжній лікарський прийом: люди по черзі заходять до Іллі, якого вже добре знають. Переважно це – люди похилого віку, які заходять до Іллі стривожені, а виходять – з посмішками.

- Що вам лікар таке хороше сказав? – цікавлюся у однієї з жінок.

- Та просто нормально розмовляє. Приємно, з повагою. Пояснює, що до чого, що зі мною, чому, що робити. Заспокоює і не кричить, - пояснює вона.

- А зазвичай що, кричать?

- Та всяке буває, - не хоче вдаватися в подробиці жінка.

"Приймальня" лікарів. Фото: Інтент/Євгенія Генова

Втім, якщо з тим, яку саме допомогу надає їм лікар зі "швидкої", людям зрозуміло, то з чим іти до психолога Олександра – поки не дуже. Спочатку наважуються найсміливіші, розсудивши, що якщо вже лікар приїхав в їхнє забуте село за стільки кілометрів через заміновані поля, то треба до нього зайти щонайменше з відчуття вдячності. Поволі справа посувається: люди виходять так само усміхнені. У колишніх сінях, які тепер більше скидаються на лікарняну реєстратуру, тихо. Жінки говорять про воду, світло, хліб, який скоро мають привезти, необхідність іти рубати дрова. З близько тисячі населення раніше зараз тут – хіба пара сотень, і то завдяки тим, хто повертається. Переважно – старенькі, але є й кілька молодих сімей. Волонтерка Ірина Стасюк пояснює мені, що про цих сільських жінок, яких мучать то кашель, то біль у попереку, - ніколи не напишуть книгу і не знімуть фільм, але поруч з нами – непоказні героїні, які трималися всю окупацію, пітримували одна одну і передавали координати ворожих постів і розташувань нашим військам.

• Читайте також З "пластмасовим" серцем і зброєю в руках: історія військового з Одеси

Тим часом до "приймальні" заходить молода жінка з двома дівчатками-підлітками. Лишає їх у кімнаті і йде у справах. Старша обіймає молодшу і питає, де тут психолог. Налякана молодша поправляє обома руками шапку, перекидає довгу русяву косу за спину і нерішуче йде до тих дверей, за якими приймає Олександр. Жінки сумно хитають головами. Тихенько пояснюють мені:

- У нас тут раз хороший "приліт" був від наших. Точно туди, де їхній офіцер сидів і снайперша. Ну обоє тойво… Ми, ясно, раді. Ну вони теж, хоч дурні і алкоголіки, але розуміли, що до чого. Забрали усіх чоловіків, хто лишився. Допитували. Шукали наводчика, значить. Потім усіх відпустили. Вони ж не петрають, що тут усі – наводчики. Але одного так і не відпустили. Їхнього батька, – кивають в бік старшої дівчини.

Вона неохоче пояснює, що після його зникнення їм писали шахраї, запевняючи, що він в Донецьку, в СІЗО, і треба скинути гроші, аби вони показали фото. Родина вже була за пів кроку від того, аби перерахувати кошти, аж тут знайомі перевірили номер і з’ясували, що це шахраї, які просто дізналися, що вони шукають батька.

- Після того мала найгірше переносить все. Старша якось тримається, жінка, звісно, теж, бо на ній – малі і хазяйство. Такі хороші дівчатка, Боже-Боже, - одна з жінок витирає мокрі очі.

На прийомі у лікаря. Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Допомагає допомагати

За кілька годин, коли всі пацієнти прийняті, а всі поради – надано, ми збираємося додому. Ілля ще заїздить до лежачих хворих – робить перев’язки, оглядає рани у жінки з діабетичною стопою, каже, що вже йде на поправку. Поки він порається там, нам у двір уже несуть якийсь мішок, набитий чимось, наче ганчір’ям.

- Подарунок, сувенір типу, - посміхається Саша, ставить мішок і неспішно, по-дорослому кладе руки в кишені пальта.

Бабуся, яка передала "сувенір", поправляє хустку і ще раз наказує нам їхати в темряві особливо обережно.

Ми виїжджаємо. У мішку – російська військова форма. Бабуся пояснила, що росіянин так швидко втікав, що забув форму, каску та інше спорядження в хаті, де "квартирував", тож місцеві вирішили її зберегти – раптом знадобиться.

- На благодійному аукціоні продамо, якщо що, - вирішують волонтери.

Про всяк від мішка всі відсуваються подалі. Дорога далека і темна. Треба ще заїхати у Миколаїв і віддати коробку ліків волонтерам, які далі відправлять їх на Авдіївку.

- Сіре місто стало. Бачите, ліхтарі світяться, світло є. Наче й магазини працюють. Отут покоцано, бачте, сюди вони встигла танками дійти. А отут уже все, сюди не дійшли. Наче все є, а людей нема, - каже Ілля спокійним голосом. Занадто спокійним. У багатьох вікнах миколаївських багатоповерхівок – темно. Але він вірить, що місто оживе.

- У селах важче буде. Думаю, більшість не повернеться. Все розбите. Коли фермери зможуть зайти на поля – то ніхто не знає, а більше там нема з чого жити, якщо не з поля, - каже Ілля.

Олександр розказує про свої враження:

- Я маю значний досвід роботи з травмою. Добре, що люди прийшли. Думаю, наступного разу прийде більше. Втрата, окупація – це інтроверсія, якщо говорити термінами, тобто людина фокусується на минулому. Це погано, тому що призводить до серйозних ускладнень зі здоров’ям. Ми робимо все, щоб повернутися до теперішнього і щоб людина могла планувати майбутнє. Це найпростіша терапія для людей в такому стані. А ще їм допомагає допомагати іншим. Відчувати свою потрібність.

Ми нарешті робимо всі заплановані справи і виїздимо на одеську трасу. Ту саму, з якої очікувався наступ росіян на Одесу з миколаївського напрямку. Вже за тиждень або раніше лікарсько-волонтерська команда знову вирушить нею в напрямку замінованих полів і розкурочених будинків. Аби спробувати зцілити розкурочені окупантами людські душі і рани.

Надвечір'я. Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Євгенія Генова