"Кожна тварина має пізнати любов": історія сестер, які створили притулок для котів

 Дитинство в 90-х, де дворових тварин або розстрілювали й топили, або здавали на мило, назавжди визначило долю сестер Шостак – Саші та Лізи. Сьогодні в їхньому притулку "Yoko adoption" коти вільно гуляють кімнатами, а вмираючих і найважчих забирають у сім'ю – до батьків або в квартиру Олександри. Вона зізнається: щомісяця настає фінансова криза, коли здається, що все, це кінець. Як вони справляються й чому продовжують – у нашому великому інтерв'ю.

Як з'явився ваш притулок? З чого все почалося?

Саша: Почалося все дуже давно, влітку 2014 року, а сам притулок з'явився лише чотири роки тому.

Ми з Лізою росли у військовій частині, і там постійно з'являлися тварини. У нас жили собаки: всіх дівчаток звали Джессі, а хлопчиків – Боня. Оскільки це були 90-ті, питання регулювання чисельності тварин у місті вирішувалося дуже жорстоко. Ці Джессі та Боні з'являлися, а потім зникали. У собак стріляли, забирали на мило.

Ліза: Для мене це теж був дуже травматичний досвід. Я пам'ятала, як ці собаки виглядали, і не розуміла: ну як це? У сенсі "забрали на мило"? Раніше їздила така машина, забирала. В принципі в Одесі існувала "будка", де їх труїли, спалювали і чого там тільки не робили. Моменти умертвіння були дуже жорстокими.

Саша: І ось думка про те, що у світі щось не так, з'явилася в мене дуже рано. А потім, оскільки в нас був хороший дім і наша сім'я найбільше піклувалася про цих тварин, ми вирішували їхні проблеми мірою надходження: операції, роздавання цуценят. Пізніше, коли ми дізналися про гуманні методи, ми почали їх стерилізувати, щоб не допускати безконтрольного зростання чисельності. Тобто все розвивалося планомірно, і я поступово розуміла, як взагалі правильно має бути влаштоване ставлення до тварин і до людей у цьому світі.

Безпосередньо волонтерство почалося, коли мені було років шістнадцять. Наша чергова Джессі, мабуть, найголовніша наша Джессі, зникла. Її не було кілька днів. Я почала шукати, підключила соціальні мережі, писала пости й поширювала їх. І поки я це робила, натрапила на безліч волонтерських груп і сторінок і взагалі побачила, що відбувається.

Пам'ятаю, допомагала одній дівчинці, яка якраз організовувала поїздки до притулку "Ковчег". Там потрібні були руки для ремонтних і прибиральних робіт. Ось із цієї точки, з пошуку Джессі та першої поїздки до "Ковчегу", все й почалося. Я з'їздила туди один раз і почала їздити вже на постійній основі кожні вихідні.

"Будки" досі існують?

Саша: Ні. Зараз є муніципальні служби. Тепер їхнє завдання – відловити, стерилізувати й випустити тварину назад. Випустити можуть в іншому місці. Це не завжди, але буває. Тому за цим треба слідкувати й бути на зв'язку з представниками муніципальної служби.

Ліза: Так, десь про цього собаку піклувалися, а випустили туди, де він нікому не потрібний. Але таких жорстоких вбивств з боку комунальних служб, як раніше, на щастя, вже немає. Хоча радикальні методи вирішення проблеми, звісно, в нашому суспільстві ще існують.

Ви весь час говорите про собак, але у вас котячий притулок.

Саша: Тому що з кішками простіше. Простіше знайти приміщення. Собачий притулок має знаходитися за межами міста, на певній відстані від житлових будинків. Це зовсім інша фінансова складова.

Притулок. ФОТО надане співрозмовницями

А взагалі в мене є мрія – зробити притулок для коней або корів. На мій день народження ми їздили до притулку в Буші у Вінницькій області. Там живе близько десяти корів. Це дуже затратно й за ресурсами, й за фінансами. Тому вони нікого вже не приймають, а займаються лише тими, кого врятували раніше. Це чарівний досвід. Там можна погладити корову, поспілкуватися з нею, побачити зовсім інше життя.

Я ще люблю свиней. Це неймовірно круті тварини, але люди, на жаль, цього не розуміють. Днями повз пробігала домашня свинка, після чого посипалися дурнуваті жарти від оточуючих про те, яку частину свині вони люблять найбільше.

Ліза: Ми дуже любимо тварин і всім допомагаємо. Це усіх стосується, не тільки кішок і собак. Тому поки в нас котячий притулок, бо це фінансово реальніше. Мені складно вибрати, кого я люблю більше. Собака, наприклад, більш емпатичний, але з ним і клопоту більше. Собаки голосні, їх потрібно вигулювати, для цього потрібно більше людей. Тобто це набагато витратніше і щодо грошей, і щодо фізичній праці. А з котами простіше: їх не треба вигулювати, і вони не такі голосні.

А пам'ятаєте свого першого врятованого кота?

Ліза: Стьопу?

Саша: Так, Стьопа, вуличний кіт. Я поїхала до бабусі. Вона жила під Одесою, і там взагалі ніхто нікого не стерилізував. По-перше, бабуся саджала собак на ланцюг, а по-друге, в неї весь час народжувалися кошенята, які потім падали в колодязь. 

Я приїхала, там було двоє кошенят. Я забрала того, якому було зовсім погано. Другого задушив сусідський собака.

Ліза: На той момент у нас вдома вже жила породиста кішка. Мені подарували на день народження.

Саша: Але зі Стьопою все змінилося. Саме з нього я почала змінювати наше сімейне мислення.

Скільки вам тоді було років?

Ліза: Мені було років сім, я на сім років молодша за Сашу.

Саша: У Стьопи були залиплі очі, він не їв сам. Я щодня носила його на уколи, давала таблетки, тримала, здається, на сушарці в переносці. Годувала з пляшечки – досі пам'ятаю.

Ліза: Я теж це пам'ятаю. У нього ще вушка так стирчали, коли він їв. Ми тоді думали, що виходимо його й кудись віддамо.

Саша: Одне око ми йому так і не врятували, воно залишилося сліпим. А друге око було хороше. Зрештою він прожив із нами близько 15 років.

Ліза: Так, він тільки пару років тому помер. Тобто прожив досить довге життя.

Саша: У нього був рак печінки.

У який момент стало зрозуміло, що це вже не просто допомога, а справа життя?

Саша: Я посилено стала цим займатися, коли почалася повномасштабна війна. Одночасно я втратила роботу. Думаю, це був мій спосіб втекти від реальності. Я побачила, що люди масово несуть своїх домашніх тварин до монастиря, в притулок. Я побігла допомагати. У мене тоді було близько десяти постійних підопічних – я за них платила, шукала дім.

Я читала купу постів про покинутих тварин. Почала їх підбирати, лікувати. А потім зрозуміла, що платити за перетримки – це дуже накладно. І що мені простіше зняти приміщення й організувати щось своє. Щоб завжди було куди подіти тих, кого підібрала, і самій нести за них відповідальність. Інакше доводилося мотатися в десять місць – провідувати, возити корм.

Притулок. ФОТО надане співрозмовницями

І плюс я розуміла: як зроблю я, так не зробить ніхто. Тобто як, на мій погляд, має бути добре. Тому що в більшості перетримок коти сидять у клітках. Їх, звісно, випускають погуляти, але на ніч знову саджають. А мені такий формат не подобається, я його не сприймаю. У моєму розумінні у тварин має бути вільне пересування. Адже багато котів можуть по сім років не знаходити дім. І сидіти в клітці більшу частину дня стільки років – це вже занадто.

Ліза: Я думаю, саме коли почалася війна, прийшло розуміння, що така турбота - це назавжди.

Розкажіть, скільки тварин зараз перебуває в притулку?

Саша: У притулку зараз 36 котів.

Ліза: Ми намагаємося не перевищувати цифру 40.

Притулок. ФОТО надане співрозмовницями

Саша: Якоїсь миті в мене було сорок тварин, але квартира трикімнатна. Річ не в тому, що це важко для мене, а в тому, що їм самим некомфортно. Сенс у змінності: підібрав, вилікував, прилаштував – узяв нового. Тваринам має бути зручно, щоб вони не сиділи один в одного на голові й мали хоч якийсь свій мінімальний куточок.

Буває таке, що ви прив'язуєтеся до якогось кота, а потім його важко віддавати?

Ліза: Так, звісно. Я сильно прив'язуюся.

Саша: Я спочатку теж, але потім це минуло. Ми не можемо дати їм ту любов, яка потрібна кожному. Раніше, коли їх було мало, я сильно прив'язувалася. А зараз у мене в місті більше ста котів, і я щаслива, коли їх віддаю.

Притулок. ФОТО надане співрозмовницями

Люди часто хочуть здати тварин у притулок, а я весь час намагаюся пояснити, що це не ОК для тварини. Це некомфортно для життя. Як тимчасовий засіб – так, а як постійно – ні.

Через які основні причини вам віддають тварин?

Саша: Зараз ми зупинилися й нікого не беремо в притулок. Тому що завдання – роздати хоча б чверть тих, хто вже є. Фінансова сторона провисає, а це сотні тисяч гривень. І в результаті страждає якість: ти думаєш тільки про те, де взяти гроші.

Притулок. ФОТО надане співрозмовницями

В Одесі багато волонтерів, і я нарешті зрозуміла, що не зобов'язана все робити на самоті. Щоб зберегти якість, я маю зупинитися й зайнятися тими, хто вже перебуває під моєю опікою. Хоча, думаю, кожного тижня хтось точно хоче прилаштувати тварину. Найчастіше це пов'язано з виїздом людей до Європи.

Ліза: Ну, або тварина заважає, пісяє в ліжко, наприклад. Тобто людині просто некомфортно, і вона не хоче справлятися з труднощами, яких завдає улюбленець.

Я розумію, що тварини живуть у вас не лише в притулку. Скільки їх у вашій квартирі?

Саша: Зараз у мене їх вісімнадцять. На даний момент у мене дев'ять котів-інвалідів, які не можуть самостійно ходити в туалет. Їм потрібно допомагати плюс постійно лікувати. Ще чотири собаки та кілька вікових котів – за ними теж потрібен особливий догляд.

Ліза: А у нас вдома, я живу з батьками, п'ятнадцять тварин.

Саша: Ось, наприклад, у притулку в нас зараз помирає одна кішка. Ми забрали її до батьків, щоб останні місяці її життя пройшли в комфорті. Тато щодня ставить крапельницю, він свідомо доглядає за вмираючою твариною. Усі ці роки я або до себе забирала вмираючих із притулку, або до батьків. Зараз до себе вже важкувато, тож у цьому дуже допомагають батько і мама.

Це емоційно енерговитратно.

Саша: Вже легше. На початку, звісно, було важче. Зараз просто краще розумієш ситуацію.

Пам'ятаю, як два роки тому взяла до себе доживати одного котика-інваліда. Він був на перетримці. Взагалі інвалідами я зайнялася через свою давню підопічну – кішку-інваліда, яка весь час сиділа в клітці на перетримці. І ось за півроку до війни я подумала: може, мені навчитися зціджувати сечу й забрати кішку до себе? Щоб вона не сиділа в клітці. Навіщо я її тоді рятувала, щоб вона чотири роки провела за ґратами? Прийшла, раз спробувала, другий. Потім принесла її додому. Пару днів пішло на експерименти: я руками шукала сечовий міхур, вчилася – і в результаті вийшло.

І ось пару років тому з тієї ж перетримки один кіт потрапив до клініки вже з нирковою недостатністю. Я зайшла до нього, подивилася в очі й написала куратору: "Давай я його заберу до себе. Зрозуміло, що жити йому залишилося недовго, але ці пару місяців я за ним уже доглядатиму".

Було дуже важко. Коли несла його присипляти, я ридала на всю 7-му Фонтану. За ці місяці я так до нього прив'язалася. Найскладніше було усвідомлювати, що в нього ніколи в житті раніше такого не було – того, що я йому дала. Ми з ним щоночі спали разом. У цьому й був сенс. Я хотіла подарувати йому це, тому що, на моє розуміння, кожна тварина має пізнати любов. Та й не тільки тварина – кожна людина, кожна жива істота.

Ліза: Я навіть тарганів не вбиваю. Це ж їхнє життя. Загалом, коли я приїжджаю в Одесу й живу в батьків, мені трохи простіше: я на дистанції від цих проблем. Але коли сама проходжу через цей процес – щоразу важко. Просто зараз я намагаюся не підпускати тварин так близько. Ставлюся скоріше, як лікар до пацієнтів. Вмінню дистанціюватися доводиться себе вчити.

Хто вам допомагає? Є якась команда?

Саша: Нас п’ятеро: я, моя сестра Ліза, дівчинка, з якою Ліза працювала в кав'ярні, також дівчина, якій у двір постійно підкидають хворих котів, і її знайомий хлопець – він погодився нам допомагати.

Ліза: І якось так склалося, що ми всі ще й вегетаріанці.

Команда волонтерів притулку. ФОТО надане співрозмовницями

Як виглядає ваш звичайний день?

Саша: Вранці я вигулюю собак. Потім потрібно зцідити сечу котам, витерти всім попи, прибрати, потім всіх нагодувати – в різних точках. У дні моїх змін у притулку вирушаю туди.
Увечері після роботи все повторюється знову. Я не можу ніде ночувати – мені постійно потрібно бути вдома. Кожні вихідні я в клініці: провідую, лікую, щеплюю, стерилізую своїх підопічних і сплачую рахунки.

З якими травмами тварини найчастіше потрапляють до вас у притулок?

Саша: Це тварини, збиті машиною. На другому місці, я думаю, вірусні захворювання – на вулиці багато хворіють. Ще досить часто трапляються ті, в кого стріляли.

Чи стикаєтеся ви з тим, що тварини стали частіше губитися через обстріли, тривоги та дрони?

Саша: Так, звісно. І смертність тварин зросла, тому що, на жаль, багато з них — серцевики. Для них такий стрес може бути смертельним. І губитися справді стали більше.

Хто найчастіше забирає з притулку тварин?

Саша: У кожного волонтера своя аудиторія. У мене забирають молоді люди від 18 до 35. Іноді – від 30 до 50 років.

Ліза: Дівчат загалом більше, ніж хлопців.

Чи були історії, які ви називаєте справжнім дивом?

Саша: Десь півроку тому була собачка з дуже тяжким захворюванням. Її підібрали в Білгороді-Дністровському. Вона була вся в колючках, одні очі стирчали. Це невеликий пес, і в нього постійно тремтіла голова. Його принесли, щоб приспати.

Лікарі пожаліли, почистили його й хотіли вже випускати назад. А місцеві волонтери почали шукати, хто його забере. Я взялася забрати його до Одеси, щоб вже тут, з кращими можливостями, дізнатися, чи можна з цим щось зробити.

Ліза: У нього була гідроцефалія, здається.

Саша: Так. Ми зробили йому коштовну операцію за п'ятдесят тисяч гривень – встановили штифт для виведення рідини. І він став жити нормальним життям. Мало того, його забрала неймовірна сім'я. У нього своя окрема кімната, багато лежанок, м'яка підлога, спеціальні миски, спеціальна їжа. Він поки що не гуляє – вони збираються переїжджати в тихіше місце, і там він почне гуляти. А поки що його треба виносити на вулицю. Він просто стоїть, гуляти сам ще не вміє.

Ліза: Цей собака, як дитина-аутист. Його треба вчити комунікувати. За півроку він почав просити ласки – може підійти й смикнути за штанину. Вже виявляє емоції, бажання, а раніше просто лежав на одному місці. Якщо подивитися перше відео й те, що зараз, - це щось неймовірне. Він дуже змінив життя цієї сім'ї.

Саша: Це при тому, що піклуватися про нього потрібно щодня. У нього все ще бувають приступи, він може трясти головою, йому потрібно давати заспокійливе. Сім'я стежить за ним, як за особливою дитиною. Це дуже красиві люди, в яких є своє життя, але вони не бачать проблеми в тому, щоб давати тварині такий особливий догляд.

З якими фінансовими труднощами ви зараз стикаєтеся?

Саша: Є три основні статті витрат: корм, перетримка тварин, які живуть не в мене в притулку, і клініка, де постійно потрібно когось лікувати. Найчастіше у тварин є якісь хронічні захворювання: то цистит, то щось вірусне, то шлункове.

Чи бували моменти, коли ви думали, що не впораєтеся?

Саша: Це трапляється в мене щомісяця. Щомісяця буває такий момент, коли гроші не збираються, а когось потрібно лікувати. Або вже на завтра немає корму, і треба терміново якось це вирішувати. Настає такий піковий момент, коли ти сидиш у розпачі, плачеш і думаєш: "Все, мабуть, це вже кінець". Але зазвичай якось вдається вирулити. Просто потрібно пройти цей момент розпачу й знову включитися в дію, а не в страждання.

Яка допомога вам необхідна зараз?

Саша: Можливі обидва варіанти: або грошима, або просто спитати, що саме потрібно. Тому що дуже часто купують не те, що потрібно. Незручно сказати: "Вибачте, ми цим кормом годувати не будемо". Тому краще спитати, і я чітко напишу за списком: які лікувальні корми потрібні, які повсякденні. 

Ліза: Можна, взагалі, і самим прийти.

Що б ви хотіли сказати нашим читачам?

Саша: Хочу сказати про важливість стерилізації і домашніх тварин, і вуличних. Щоб гуманно скорочувати чисельність. Тому що в нас досі активно працюють схеми на кшталт втопити або винести коробку з кошенятами й цуценятами кудись на вулицю, в парк, на зупинку. А потім волонтери з усім цим розбираються. Хоча можна вирішити питання заздалегідь і набагато простіше. Зрозуміло, що всіх з вулиці не забереш, але чисельність контролювати можна. Тільки людям лінь цим займатися, простіше викинути й не відповідати за наслідки.

Притулок. ФОТО надане співрозмовницями

Що стосується домашніх тварин, люди думають: якщо кіт чи собака живе вдома, можна давати таблетки, щоб тварина не кричала. Але даєш ти таблетки чи ні, постійні гормональні стрибки в дев'яноста відсотках зі ста рано чи пізно призводять до онкології. І я бачу, що доводиться кожному пояснювати: у вашої тварини буде рак, якщо ви її не стерилізуєте.

Ліза: І ще дуже важливо: якщо кіт вдома пустує, не потрібно його лаяти, здавати в притулок або викидати на вулицю. Найчастіше це сигнал, що починаються проблеми зі здоров'ям. Якщо він починає пісяти на диван, швидше за все, треба до ветеринара. Коту погано, він показує, що в нього щось болить. Якщо тварина дивно себе поводить, зверніться до ветеринара, обстежте, подивіться, чи немає проблеми. Але, на жаль, дуже часто людям простіше позбутися тварини, ніж розбиратися, що з нею відбувається. Іноді справді потрібні антидепресанти, якщо поведінка викликана стресом, але тільки за рекомендаціями ветеринарів. А іноді це може бути, наприклад, цистит. Тварина поводиться нетипово, тому що намагається показати: щось не так.

Ната Чернецька