Дивовижний Південь: Тилігульський лиман - океан серед степу

Північно-Західне Причорномор’я багате на природні скарби. Саме тут, де безкрайній степ зустрічається з морем, розкинувся Тилігульський лиман – водойма з характером, що розділяє Одещину та Миколаївщину. Цьому унікальному об’єкту присвячений черговий випуск постійної краєзнавчої рубрики "Дивовижний Південь".

Природний рубіж двох регіонів

Тилігульський лиман розташований на адміністративній межі Одеської та Миколаївської областей. Водойма слугує природним водним кордоном між Березівським і Одеським районами з одного боку та Миколаївським районом – з іншого.

Тилігульський лиман. ФОТО: nikvesti.com

З південного боку акваторія лиману повністю відокремлена від Чорного моря гігантським природним піщано-черепашковим пересипом завдовжки близько 7 кілометрів та завширшки від 2 до 4 кілометрів. Цей бар'єр перешкоджає вільному водообміну, перетворюючи лиман на напівзамкнену екосистему. Сучасний екологічний та гідрологічний зв'язок із морем не є статичним: він підтримується штучно за допомогою з'єднувального каналу "Лиман – Море", який порушує цілісність тіла пересипу.

Канал, який з'єднує лиман із морем. ФОТО: thumb.wikimedia.org

Берегова лінія Тилігула має специфічну геоморфологічну структуру. Вона представлена численними косами, які створюють унікальні мілководні затоки, пересипом, а також високими стрімкими урвищами.

Західний берег водойми переважно високий, крутий, розчленований глибокими балками та ярами, що створює специфічні умови для формування локальних мікрокліматичних зон. Східний берег, навпаки, є більш пологим, плавно переходячи в безкрайні причорноморські степові простори.

Історія появи лиману

Формування сучасного географічного вигляду Тилігульського лиману - це результат масштабних та тривалих геологічних і кліматичних процесів, що відбувалися тисячі років тому. У далекому минулому на місці теперішньої солоної водойми існувала широка, повноводна річкова долина. Саме тут пролягала нижня течія прадавньої річки Тилігул, яка несла свої прісні води з Подільської височини до Чорного моря й утворювала тут своє гирло.

Усе змінилося внаслідок так званої новочорноморської трансгресії – глобального процесу підняття рівня води в Чорному морі. Тектонічні рухи земної кори у поєднанні з таненням льодовиків призвели до того, що морські води почали стрімко наступати на сушу, затоплюючи прибережні низовини. Гирло річки Тилігул перетворилося на відкриту морську затоку.

Наступним етапом стало формування бар’єру між морем та водоймою. Це відбувалося протягом тисячоліть під дією прибережних морських течій, постійного прибою та наносів дрібного річкового кварцового піску й подрібненого черепашнику. Приблизно у XVIII–XIX століттях цей процес досяг свого піка - піщаний пересип остаточно замкнувся, відрізавши колишню затоку від Чорного моря та перетворивши її на класичний замкнений лиман.

"Шалене озеро"

Назва "Тилігул" має глибоке етимологічне коріння, пов'язане з перебуванням на цій місцевості тюркських народів. Походить вона від словосполучення "Deli Göl", що в перекладі з турецької та ногайської мов означає “Шалене (скажене) озеро”. Таке суворе ім'я водойма отримала зовсім не випадково. Місцевий рельєф берегів та відкритість степовим вітрам створюють специфічні аеродинамічні умови: вітер тут може миттєво змінювати напрямок і силу, провокуючи раптові, непередбачувані й небезпечні шторми з високими, крутими хвилями, які в давнину завдавали чимало клопоту рибалкам та мандрівникам.

Глибоководний гігант Причорномор'я

Серед численних лиманів Південного регіону Тилігул посідає особливе місце за своїми фізичними характеристиками. Тилігульський лиман офіційно отримав статус найглибшого лиману всього Північно-Західного Причорномор’я.

Загальна довжина водойми становить близько 60 кілометрів. Ширина лиману має варіації в різних частинах: у звуженнях вона може становити трохи менше, ніж 1 кілометр, у середній та південній розширених частинах сягає 4–4,5 кілометрів. 

Площа водної поверхні лиману динамічна й коливається в межах від 150 до 170 квадратних кілометрів. Ці коливання залежать від кліматичних умов, інтенсивності випаровування та об'ємів подачі морської води через штучний канал.

Середня глибина лиману перебуває в межах 3–5 м, що є стандартною ознакою для таких водойм. Головна особливість Тилігула – наявність глибоких придонних западин у центральній частині. Максимальна зафіксована глибина солоної водойми сягає 21 метр.

Історично Тилігульський лиман вирізнявся найвищою прозорістю води серед усіх водойм причорноморського типу. Завдяки відсутності великих промислових міст на узбережжі, сільськогосподарських підприємств та специфічній природній фільтрації прозорість води в окремі сезони сягала 7–8 метрів. Хоча в останні роки через цвітіння водоростей цей показник дещо знизився, лиман все одно вважається однією з найчистіших великих водойм України.

Океанічна солоність Тилігула

Через гострий дефіцит прісного стоку та високий рівень випаровування з великої площі (особливо у спекотні літні місяці) гідрохімічний склад вод лиману зазнав радикальних змін.

Важливою рисою водного масиву Тилігула є його аномальна солоність. Якщо в середині XX століття цей показник лиману коливався в межах 11–12 проміле (до порівняння солоність Чорного моря складає 17-18 проміле), то в період найкритичнішого міління на початку XXI століття мінералізація ропи в північних частинах водойми подолала позначку в 50–54 проміле. З такими показниками, що наближаються до рівня Мертвого моря, води лиману є абсолютно непридатними для життя більшості класичних мешканців водойм.

Наслідки обміління та зростання солоності лиману. ФОТО: odessa-life.od.ua

Після запуску каналу та наповнення лиману морською водою солоність дещо вирівнялася й сьогодні в середньому становить близько 30–35 проміле. Це майже вдвічі вище за середній показник вмісту солей відкритого Чорного моря. Фактично вода в Тилігулі зараз за своєю солоністю відповідає водам Світового океану.

За своїм хімічним типом вода в Тилігулі є хлоридно-натрієвою з дуже високим вмістом сульфатів, магнію та кальцію. Вода насичена розчиненими мікроелементами, серед яких особливе бальнеологічне значення мають бром, йод, бор та борна кислота. Така концентрація мінеральних речовин робить ропу лиману сильнодіючим лікувальним фактором, здатним справляти виражений терапевтичний вплив на організм людини.

Невикористаний бальнеологічний потенціал

Головний скарб, що ховається під товщею солоної води лиману, - це лікувальні грязі. За результатами численних фізико-хімічних та медико-біологічних досліджень на дні Тилігульського лиману залягають значні запаси сульфідно-мулових лікувальних грязей (пелоїдів), загальний об’єм яких становить близько 15 мільйонів кубічних метрів. За компонентним складом, вмістом сірководню, колоїдного комплексу заліза та органічних біостимуляторів тилігульські пелоїди за окремими параметрами перевершують відомі лікувальні грязі Куяльницького лиману, озер Саки та Тамбукан.

Місцеві пелоїди мають виражені лікувальні властивості:

• Протизапальна та знеболювальна дія – сприяють зменшенню запальних процесів і больових відчуттів у суглобах та м’язах;
• Регенераторна дія – стимулюють відновлення тканин і покращують капілярний кровообіг;
• Імуномодулювальна та антисептична дія – сприяють підтриманню місцевих захисних механізмів і пригніченню розвитку патогенних мікроорганізмів.

Грязелікування на Тилігулі показане при широкому спектрі патологій: захворюваннях опорно-рухового апарату (артрити, артрози, остеохондроз, наслідки важких травм), хворобах центральної та периферійної нервової систем (радикуліти, неврити), дерматологічних проблемах (псоріаз, екзема) та хронічних гінекологічних і урологічних захворюваннях.

Давні жителі Притилігулля

Землі навколо Тилігульського лиману мають багату історію освоєння, яка налічує тисячі років. Завдяки унікальному поєднанню природних факторів – захищеності акваторії від відкритих морських штормів, великій кількості риби, близькості до судноплавних річок та наявності пасовищ – Притилігулля завжди приваблювало різні народи.

Археологічні розкопки, які проводилися на берегах лиману, доводять, що перші людські поселення з'явилися тут ще в епоху пізньої бронзи та раннього заліза (II–I тисячоліття до нашої ери). Але справжній розквіт регіону припав на період Великої грецької колонізації у VI–III століттях до нашої ери. На узбережжі лиману вчені виявили залишки понад десятка давньогрецьких поселень. Вони входили до складу хори – сільськогосподарської округи античного поліса Ольвії, центр якого розташовувався неподалік, на березі Бузького лиману. Античні жителі займалися тут вирощуванням зернових культур, виноградарством, активною торгівлею з корінним населенням степу.

Згодом, у перших століттях нашої ери, території Притилігулля стали ареною Великого переселення народів. Тут панували войовничі кочові племена скіфів та сарматів, про що свідчать численні курганні поховання, знайдені на плато навколо лиману.

У середньовічну епоху береги Тилігула приймали орди печенігів, половців, а згодом увійшли до сфери впливу Золотої Орди. Після її розпаду ці землі були під контролем Кримського ханства та Османської імперії. Тут кочували ногайські татари (зокрема, Єдисанська орда), які використовували притилігульські степи для масштабного відгону худоби. Саме в цей період лиман функціонував як один із природних соляних промислів – сіль звідси доставлялася чумаками по всій Східній Європі.

У XVIII столітті після завершення російсько-турецьких воєн Османська імперія втратила контроль над межиріччям Південного Бугу та Дністра. Розпочався період інтенсивної колонізації краю. російський імператорський уряд став роздавати величезні масиви притилігульських земель козацькій старшині, дворянам та іноземним колоністам. На прилеглих територіях виникали німецькі та болгарські поселення, а також села українських селян-переселенців.

Екологічні виклики та наслідки бойових дій

Головною екологічною проблемою Тилігульського лиману є дефіцит прісної води та порушення природного водообміну через замулення й пересихання приток. Річка Тилігул дає нульовий стік, через що лиман щороку недоотримує мільйони кубометрів води.

Через нестачу прісної води та спеку підвищується солоність, що призводить до цвітіння води та загрози для біорізноманіття. Незаконний видобуток піску в зоні з'єднання лиману з морем руйнує берегову смугу. Забруднення дощовими стоками з полів приносить пестициди й добрива у води Тилігула.

Війна в Україні спричинила значний стрес для екосистем Південного Причорномор'я. Бойові дії та наближеність регіону до зони активного протистояння призводять до загроз забруднення акваторії, ризиків дрейфування мін та пожеж на прибережних територіях, що нищать заповідні ландшафти та призводять до загибелі біологічного розмаїття лиману.

Охорона природи та рекреація

На берегах Тилігульського лиману в Миколаївській області розташовані природоохоронні території – регіональний ландшафтний парк "Тилігульський" та орнітологічний заказник місцевого значення "Пониззя Тилігульського лиману". Про них докладніше йтиметься наступного разу.

Туристичний комплекс на березі Тилігула. ФОТО: tour.tic.in.ua

Узбережжя лиману також використовується для рекреації та активного відпочинку. Тут облаштовані рекреаційні зони, а на акваторії проводяться змагання з вітрильного спорту.

Юлія Сичова