Бджоли в шахті й граніт у вапняку: несподівані знахідки степового Вормса

Сім років тому доля подарувала мені дивовижну можливість – разом із родиною Траутман ми вирушили в мандрівку Березівщиною, де й досі дихають історією колишні німецькі колонії. Нашим головним відкриттям стало мальовниче село Виноградне, засноване німецькими переселенцями ще на світанку XIX століття.

Але незабаром почалася епідемія, потім були реанімація, численні лікарні… А згодом – повномасштабне вторгнення. Усе це змусило мене відкласти надзвичайно цікаві польові матеріали в "довгу шухляду" мого комп’ютера. Та час настав. Сьогодні я нарешті відкриваю ці архіви, аби поділитися з вами найцікавішими знахідками та маловідомими фактами про цей унікальний куточок Одеської області.

Вормс: німецька колонія серед причорноморських степів

А почалося все далекого 1809 року. Колонія Вормс виникла вже під час другої хвилі німецької міграції. Герцога де Рішельє, який очікував нового потужного потоку переселенців, занепокоїли помилки минулих років, коли адміністрація Херсонської губернії виявилася просто не готовою до такого масового напливу людей. Рішельє діяв рішуче: він наказав шукати нові землі під колонії подалі від Одеси. Спеціальна експедиція урядовців вирушила в степи між Південним Бугом та Тилигулом і незабаром, неподалік річки Березань, натрапила на виняткове урочище площею 59 тисяч десятин, яке місцеві жителі називали поетично (хоча, як виявилося пізніше, не зовсім влучно) – "Дванадцять колодязів".

Так у 1809 році на карті Причорномор'я виникли перші три колонії Березанського колоністського округу – Ландау, Шпеєр та Рорбах. А вже наступного, 1810 року, округ поповнився ще п'ятьма поселеннями, серед яких почесне місце посіла колонія Вормс.

Село Виноградне сьогодні. ФОТО: Дмитро Жданов

 Свою нову батьківщину переселенці назвали на честь славетного старовинного німецького міста Вормс. Першопроходцями тут стали майже 65 родин – різнобарвний, але згуртований сплав вихідців із Бадена, Вюртемберга, Ельзасу, Пфальца, Вестфалії, Саксонії, Мекленбурга, Фогтланда та німецьких поселенців із Польщі.

Справжнім серцем і архітектурною домінантою селища стала мурована лютеранська кірха, зведена в 1830 році. Вормс миттєво перетворився на один із найважливіших духовних та культурних центрів усього Березанського округу. Велична будівля храму, хоч і зазнала пізніших перебудов, щасливо дійшла до наших днів, закарбувавши в камені бурхливі повороти історії. Першого нищівного удару вона зазнала у 1935 році – у розпал лютої богоборчої кампанії радянського режиму, коли з вежі скинули дзвони. У криваві роки Другої світової війни кірха на короткий час відродилася та відчинила двері для вірян, аби після війни знову замовкнути на десятиліття. Сьогодні ж у цих старовинних стінах наново лунає молитва – тут діє православний храм.

 У першій третині XIX століття тихе життя Вормса сколихнув потужний духовний імпульс. У будинках колоністів-пієтистів почали збиратися перші молитовні гуртки – так звані Stunden ("години" для спільного читання та глибинного тлумачення Біблії), що виникли незалежно від офіційної лютеранської парафії. Саме з цих камерних, але щирих молитовних зустрічей у колонії спалахнув штундизм – унікальний пієтичний рух у протестантизмі.

Штундистський рух колонії Вормс посідає виняткове, без перебільшення ключове місце в історії протестантизму на наших землях. Адже саме цій маленькій німецькій колонії в самому серці Березанського округу випала роль стати одним із перших осередків поширення штундизму на півдні України.

Саме звідси, з тихої колонії Вормс, крізь повсякденну працю та сусідське спілкування проросли зерна нової конфесійної історії. У 1850–1860-х роках через тісні контакти німецьких колоністів із селянами навколишніх українських сіл ідеї штундизму почали охоплювати українське населення півдня України.

Ще з початку XIX століття південні степи вабили німецьких переселенців наче обіцяна земля: імперія створила для них безпрецедентний, надзвичайно привабливий режим економічних привілеїв та пільг. Проте ця затишна розбудова раптово урвалася в 1871 році, коли Олександр II одним указом ліквідував усі колоністські права. Більше того, на німців-колоністів відтепер поширювалася загальна військова повинність. Для людей, чия віра та побут відкидали насильство, це стало катастрофічним ударом.

Скасування привілеїв миттєво відгукнулося хвилею еміграції: вже в 1872–1873 роках із Вормса рушили перші масові валки переселенців, які шукали нової долі в далеких землях Північної Дакоти та Небраски. Ця заокеанська міграція залишила по собі багатий архів документів, які й сьогодні дозволяють оцінити вражаючий рівень заможності місцевих господарів. Наприклад, підготовку до грандіозного переїзду коваль Карл Шиндлер із Вормса описав у сухих цифрах: за свій будинок та кузню зі всім майном він виручив велику на той час суму – 4 тисячі рублів!

Утім, колонія жила не лише матеріальним статком, а й глибоким гуманізмом. У 1887 році завдяки щирому пориву громади та з ініціативи пастора Штайнванда у Вормсі відчинила двері унікальна благодійна школа-інтернат для глухих дітей. Це був справжній осередок світла та милосердя, адже під її дахом здобували освіту, турботу та шанс на повноцінне життя діти всіх національностей і віросповідань з усього краю.

Справжнє лихо спіткало Вормс із приходом XX століття та кривавих подій революцій, війни 1917-21 років та радянської окупації. Село пережило нищівний набіг банд отамана Григор’єва, важке захоплення загарбниками та жорстоко придушене антибільшовицьке повстання 1920 року. Негайне запровадження "продрозкладки" викликало хвилю відчайдушного опору серед місцевих господарів, на що радянський режим відповів масовими арештами та репресіями. Радянська окупація катастрофічно вдарила по квітучому господарству колоністів: згідно з офіційними звітами 1921 року, через крайні злидні та голод діти Вормса просто не мали змоги відвідувати школу.

У 1925 році село опинилося у складі Карла-Лібкнехтівського німецького національного району Миколаївської округи, а з утворенням Одеської області у 1932 році увійшло до її меж. Фінальним актом трагедії громади став березень 1944 року, коли німецьке населення села було примусово евакуйоване до Вартегау (окупованої нацистами території Польщі), а сама багаторасова спільнота остаточно розпорошилася по світу. Уже в лютому 1945 року старовинна назва "Вормс" остаточно зникла з мап – село перейменували на Виноградне. Сьогодні це затишне село Новокальчівської сільської громади Березівського району Одеської області, яке дбайливо зберігає пам'ять про свою унікальну минувшину.

Що залишилося від старого Вормса

Але повернемося до нашої польової мандрівки. У Виноградному й досі дивовижно добре збереглися автентичні будинки колоністів. Їхня архітектура – це класичний зразок так званого "саксонського" типу житла, де під одним дахом гармонійно поєднувалися дві частини: житлова та господарська. У нежитловій половині дбайливі господарі утримували худобу, свійську птицю та зберігали сільськогосподарський інвентар. Особливою гордістю кожного такого будинку було просторе, високе горище, яке слугувало надійним зерносховищем.

І, звісно ж, яке німецьке обійстя без традиційного глибокого льоху? Під час нашої експедиції ми натрапили на кілька таких старовинних підземних споруд, і до однієї з них нам навіть пощастило спуститися! У часи, коли про холодильники ще й не чули, збереження продуктів було справжнім мистецтвом. А в цих льохах, викладених із міцного каменю-ракушняку, навіть у найлютішу степову спеку температура була досить низькою.

Закинутий льох. ФОТО: Дмитро Жданов

Справжнім матеріальним артефактом багатогранної історії села Виноградного (Вормса) стала цікава знахідка – старовинна керамічна черепиця із чітким авторським клеймом. Творцем цього виробу був Георг Келер (Georg Köhler) – знаний місцевий підприємець-колоніст, який володів цегельно-черепичним заводом у німецькій колонії Зульц Березанського колоністського округу.

Знайдена черепиця. ФОТО: Дмитро Жданов

Знайдений зразок виготовлений за технологією штампованої пазової черепиці із характерним верхнім замком. Наприкінці XIX – на початку XX століття подібні майстерні німецьких округів Причорномор'я масово виготовляли такий довговічний покрівельний матеріал, одягаючи в міцну червону бронзу будинки як у самих колоніях, так і в навколишніх українських селах.

Є у Виноградному й ще один свідок німецької минувшини – залишки старого цвинтаря. Час виявився нещадним до надгробків, і плит із читабельними написами зберіглося зовсім небагато. Проте один із надгробків привернув нашу увагу. Нам вдалося розібрати ім'я (Карл), а також дати життя цього колоніста: 1830–1888 роки.

Надгробок у селі Виноградне. ФОТО: Дмитро Жданов

Криниці й підземні таємниці Виноградного

Проблеми з водою супроводжували цей край із самого початку. Описуючи землі новоствореного колоністського округу 24 липня 1809 року, герцог де Рішельє у листі до князя Куракіна бідкався на гостру нестачу питної води на цій ділянці степу. Під час нашої мандрівки ми знайшли в селі один із класичних колодязів (або дощову цистерну, які також були поширені в наших землях) тієї доби.

Колодязь села Виноградне. ФОТО: Дмитро Жданов

Утім, справжня загадка чекала на нас уже за межами села. Там ми натрапили на об'єкт, який кардинально відрізняється від звичайних криниць. Це велетенська споруда кілька метрів у діаметрі! Місцеві перекази пов'язують її створення ще з турецькими часами.

"Турецька криниця". ФОТО: Дмитро Жданов

Цікаво, що, попри велику кількість балкових систем у цьому районі, ми не почули від селян звичної для Причорномор'я легенди про "колись повноводну річку, де ходили й затонули турецькі галери з золотом". Схоже, Рішельє мав рацію – з водою в цих степах віддавна все було дуже непросто.

 Звісно ж, розповідаючи про Виноградне, неможливо оминути увагою його підземні таємниці. Є в селі й власні каменярні, які місцеві мешканці за звичкою називають "катакомбами" (хоча з класичними некрополями Риму чи  Парижу вони мають мало спільного). Як і в більшості німецьких колоній Причорномор’я, ці підземні виробки виникли внаслідок видобутку міцного понтійського вапняку-ракушняку. Саме з цього місцевого каменю зводилися житлові будинки, міцні господарські споруди, високі паркани та велична кірха. Зазвичай такі каменярні закладали безпосередньо в схилах численних балок, які є виразною візитівкою цього степового ландшафту.

У пошуках підземного Вормса

Однак на сьогодні в селі відомі три шахти більш пізнього періоду (XX століття). Під час нашої експедиції нам вдалося розшукати та обстежити підходи до двох із них. Щоправда, проникнути всередину першої виявилося справжнім викликом – її вхід надійно заблокувала й "монополізувала" колонія диких бджіл! Вони видовбують власні гніздові ходи просто в м'якій товщі степової скелі, перетворивши старовинну шахту на неприступний підземний вулик.

А от до другої каменярні ми легко дісталися через досить широкий та відкритий вхід. І одразу ж натрапили на справді дивовижну геологічну загадку – блукаючого прибульця з давньої льодовикової епохи. Мільйони років тому, коли в прадавньому Понтійському морі масово відкладалися мушлі молюсків (які згодом перетворилися на щільний камінь-ракушняк), давні льодовики та потужні водні потоки принесли сюди велику кількість гранітних валунів з українського щита, увівши їх прямо в товщу вапнякових пластів.

Шахта середини ХХ століття. ФОТО: Дмитро Жданов

Для місцевих каменярів такі несподівані гранітні вкраплення ставали справжнім жахом: вони катастрофічно заважали видобутку каменю, спричиняли аварії в шахтах та вмить ламали залізні пили. Один із таких гранітних "прибульців" - німий свідок грандіозних катаклізмів минулого – якраз і застряг у стелі каменярні. У науці такі масивні брили, вирвані з рідних скель і занесені на сотні кілометрів, називають "ератичними" (від латинського erraticus – блукаючий).

Гранітний валун у стелі шахти. ФОТО: Дмитро Жданов

Ми залишали Виноградне вже надвечір, коли золоте степове сонце м'яко підсвічувало  дах старовинного храму та суворі схили довколишніх балок. У рюкзаках лишилися нотатки, фотографії та таврована черепиця Георга Келера – малі матеріальні пазли великої історії Вормса. Попри всі епідемії, випробування та війну, наша спадщина залишається поруч із нами. Вона чекає у степових криницях, на старих надгробках та в прохолоді каменярень. Варто лише зупинитися, придивитися – і Причорномор'я розкриє свої дивовижні таємниці.

А наостанок я просто не можу втриматися, аби не поділитися одним феєричним кадром, який удалося зробити вже на зворотному шляху з Березівщини до Одеси. Наш спланований маршрут довелося експромтом коригувати прямо на ходу, адже на шляху раптово постала... ось така свіжозорана ділянка.

ФОТО: Дмитро Жданов
 
 

Дмитро Жданов