"Щоб мати розвиток, треба поїхати з Одеси", - Валерій Пузік

Одеса 20-30-х років, яка захоплена кіноіндустрією - не нова течія. Однак, це те, що тільки почало виходити на суспільне обговорення на противагу російським міфам. Валерій Пузік - письменник, сценарист, режисер та військовослужбовець розповів, як ще до переїзду сюди цікавився періодом Довженка та Яновського в Одесі. Ми поговорили про життя після розпаду союзу, залученість до російської культури, сучасне місто і суспільство. Дивіться в повному варіанті та читайте в скороченому ексклюзивне інтерв’ю про зростання в 90-х, Одесу поза міфами Пушкіна та Бабеля, культурні інституції, Майдан. 

Дивитеся інтерв’ю у повному варіанті

Ви минулого року дали такий коментар: "Соборність – це кожен наш день без чіткої прив'язки до дат, від усвідомлення себе українцям до боротьби за ідентичність". Ми часто зараз говоримо про ці аспекти, але не завжди розуміємо їх значення. На вашому прикладі, коли чи як ви усвідомили себе українцем? 

Мені здається, що це було з самого дитинства. Тому що я виріс в україномовній родині, навколо всі говорили українською мовою. Це було Поділля, Старосинявський район. Вперше російську мову наживо я почув десь в років 16. Прямо в дуже великому масштабі. Приїжджали люди, які жили в Києві, в Одесі, і вони говорили російською. Десь одиничні випадки були, однак російська культура була в меншості. 

Коли я почав цікавитись літературою, я почав думати, що треба писати російською тому, що більшість книжок, які я читав, були російською. Це знову ж таки Кінг, яким зачитувався. Мені здавалось, що правильно писати російською. Я жив в цьому культурному полі. Зокрема, мабуть, в московському більше, тому що там були театри, слідкував за ними, тоді формувалась нова драма. Мені це було дуже цікаво. Шукав в інтернеті вистави. Потім, на жаль, дуже зацікавився прозою Захара Прилєпіна, який потім став одним з ідеологів. Це все було до 2012 року. 

Коли жив в москві, десь півтора року, здається, це якраз до періоду Майдану, зрозумів, що не хочу повертатися назад і жити в російському полі. У  мене був характерний  акцент. Коли люди, які мене чули на вулицях або по роботі, питали, чи ти бандерівець.

Але був період, що я повністю російською писав, це десь, мабуть, роки два, ще коли я вчився на художника-дизайнера у Хмельницькому. Нічого не виходило. Спрацьовував юнацький максималізм, коли в тебе не виходить, а ти хочеш, щоб в тебе якась книжка вийшла коли тобі 18 років. 

Якраз, Любко Дереш вийшов, його генієм називали у 18 років. І це такі типу як перегони - треба, треба, треба, треба. Але на щастя, моя перша книжка вийшла у 2018 році, якщо я почав писати у 2002, то це через 16 років. Думаю, мені пощастило, що я видав першу книжку повністю сформованим автором. Вона українською вийшла. 

Переважно всі ми виховувались батьками, які переносили досвід Радянського Союзу. Поділіться зі спогадами з вашого дитинства. Чи обговорювали з вами, чи розуміли ви, що таке Союз, чи як він розпався, яку можливу літературу читали в цей період? 

Я не зрозумів, насправді. Дуже довго не розумів, тому що десь до класу п'ятого над ліжком висіла карта Радянського Союзу. Мабуть, жив в якійсь площині радянськості. Це був маленький населений пункт, де, в принципі, нічого не відбувається. Кожен день - це день бабака, який повторюється і ти живеш умовно, від жнив до жнив, від літа до літа.

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Пам'ятаю дуже добре той момент, коли у бабусі був календар церковний, який закінчився в 99-му році, і я думав, що це кінець світу має настати. Що от календар закінчився і все. Згадую той час зі своєрідною ностальгією, тому що це якась капсула часу на руїнах радянської імперії. Люди, чиє дитинство припало саме на 90-ті роки - це стан невизначеності. Тотально не знаєш, що буде. Живеш лише від яблук до яблук, від літа до літа, від 1 вересня до 1 вересня. 

Ми бачимо мінуси Одеси, багато про них говоримо. Однак ви малюєте Сни про Одеську кіностудію і залишаєтеся тут жити. Тож я розумію, що є якісь позитивні моменти для вас в цьому місті. Що саме? 

Я пожив до цього в Хмельницькому, Києві та в москві. Тобто в мене було розуміння, що таке велике місто. У мене навіть було певне своє уявлення, що таке Одеса. Тому що я дуже довго і багато читав літератури про кіно. Зазвичай, коли згадую, в моєму розумінні, Одеса – це місто кіно. Це всеукраїнське фотокіноуправління, це Довженко, Яновський, Семенко, Тютюник - власне люди, які у 20-30-х років підіймали українське національне кіно. 

У тих книжках, які я купував, зазвичай, на розкладках по 2-3 гривні, чітко прослідковувалося, те, що вони знімали проукраїнське кіно. Їх ламала система. Хтось зламався, хтось ні, ще хтось став агентом, який на всіх писав доноси. Але це моя Одеса. 

Якщо говорити про якийсь міф, то коли я приїхав у 2015 році, я не міг зрозуміти, чому так багато Пушкіна і чому на нього такий акцент. Чому Бабель, чому Бунін. Для мене це було розчарування. Побачив тоді Одеську кіностудію, в якому вона стані знаходилась. Прям як цей мемчик рука - лице. Думав, що не так з цим містом. 

Тут дуже багато перспектив. Якщо відмовитись умовно від проросійських ліній міфотворчості, то сам регіон дуже потужний. Було і є те, що люди, які могли б створювати щось велике, круте в Одесі, зазвичай мали виїхати в Київ або за кордон. Та плеяда режисерів, які б могли знімати свої фільми, які їздять в Канни, на великі фестивалі, отримають нагороди, роблять свої продакшни. Для того, щоб мати розвиток, треба поїхати з Одеси. 

Саме місто мені здається побудоване не для того, щоб створювати продукт, щоб відрефлексовувати себе. Воно більше побудоване, можливо я помиляюсь, на тому, щоб приймати. Що хтось приїде, хтось заплатить гроші, знімуть фільми. Якась така лінія, що до нас приїжджають і нам добре. 

Як ви реагуєте на процеси деколонізації в Одесі? 

Мені здається, що допоки Пушкін стоїть на Приморському бульварі, допоки є ось ця лінія, до тої пори культура в Одесі буде розвиватися таким чином або, скоріш за все, не розвиватися. Якщо говорити про Одесу як багатонаціональне місто, то в мене трошки нерозуміння, чому домінуюча культура і взагалі міфотворчість проросійська. 

Коли ти говориш українською мовою, тобі говорять, що не розуміють. Ну, це було до 2022 року. Якщо ми багатонаціональне місто, то потрібно мати якісь чіткі прийняття інакшості. Мені дуже сподобалась теза, не пам'ятаю чия, що Одеса зараз – це культ радянської людини, яка сумує за своїм минулим і за тою Одесою, яка була десь в кінці 18-19 століття. От тої Одеси немає. І оця радянськість не дає рухатися далі. 

Я не кажу, що, наприклад, Пушкіна треба скинути, побити - просто потрібно зняти, навіть у той самий музей віднести. Але отак виносити на загал, що він великий такий поет. Мені просто він не цікавий, не знаю, чому так багато про нього зараз говорю. 

Чи є наразі державні інституції, яким би ви довіряли? 

Це дуже складне питання. Мабуть, немає. Раніше було Держкіно, коли там ще Пилип Іллєнко був головним. Мені здається, тоді розвиток українського кіно був на підйомі. Плюс-мінус були прозорі умови конкурсів. Чим далі, тим менше довіри насправді. Це стосується і книжкової галузі.

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Мені здається, якщо говорити про Одесу, то немає якогось великого кластера культурної інституції, яка б могла об'єднати все це і дати поштовх незалежним театрам, щоб виставкова діяльність відбувалася. Я не хочу применшувати заслуги людей чи інших якихось творчих угруповань, яких в місті задосить. Все це потрібно в перспективі, в майбутньому об'єднати в якусь одну потужну інституцію з різними майданчиками. Але щоб це зробити, потрібна підтримка державних інституцій, тому що на власному ентузіазмі це довго не протягне і далеко не зайде. Це має бути стратегічний рівень культури, є оперативний, тактичний і стратегічний рівень. І якщо на оперативному рівні тут поети, письменники та музиканти створюють свій контент, то щоб на стратегічний рівень вийти, потрібен ресурс. 

Ройтбурду майже вдалося це зробити, якби в його автомобіль чи велосипед не ставили палки. Спостерігав за цим всім і це було дуже круто. Не знаю зараз в якому стані, але здається, що цей велосипед чи мотоцикл їде на старих дріжджах і котиться просто. Але це знову ж таки моя суб'єктивна думка. 

Марія Литянська