"Думав, з якого вікна вивісять триколор", - Борис Бухман

Біля військових одразу розумієш, де чорне, а де біле, де свій, а де ворог. В містах, що територіально не такі близькі до воєнних дій, реальність трошки інакша. Спогади про початок повномасштабного вторгнення, розмови біля лінії фронту, реальність у Херсоні та Миколаєві розповів одеський фотограф Борис Бухман. Дивіться в повному варіанті та читайте в скороченому ексклюзивне інтерв’ю на Інтенті про військових, різницю між Півднем, різне сприйняття реальності.

Ми говоримо із вами на третю річницю повномасштабного вторгнення. Чи можете згадати, як проходило у вас 24 лютого? 

24 лютого. Це такий день. Не вірив у все це, але коли почув вийшов на вулицю з фотоапаратом. Машин немає, як і людей. Першим ділом заглянув в магазин. Ніякого ажіотажу немає. Люді скупаються, як завжди. Але в Одесі було дуже тихо. Я йшов вулицями, десь квіточки продавалися, десь машинка проїхала. І ти відчуваєш ту тишу, швидка допомога проїхала - починаєш реагувати. 

Ходив з фотоапаратом і не розумів, що мені робити. Тоді я першим ділом заглянув у свою шафу і дістав військову форму, яку мені подарували прикордонники, почав приміряти. Пішов у військкомат, мені сказали: "Дідусь, не треба. Це не твій вік. Але якщо за тебе хтось загине, тебе буде важко". Я зрозумів одне, якщо я не можу воювати, треба допомагати. Якщо не можеш допомагати - допомагай тим, хто допомагає. Звертався в різні волонтерські групи. 

Сьогодні у вас відкривається виставка, це вже не перша, яка присвячена даті річниці вторгнення. Про що вона, що ви знімали протягом 2024 року? 

Першу свою виставку я зробив 24 лютого 2023 року -  "Шляхами до перемоги". Друга виставка - це 2024 рік. А зараз я показую тих людей, яких зустрічав на війні. Це хлопці, і дівчата, генерали та солдати. Географія від Одеси до Луганської області. Це прості люди. Хтось з села, хтось з міста, і ти на них дивишся і думаєш, що вони такі сміливі. Завжди беру приклад з них. 

Чому вони можуть, а я не можу. Я теж можу. І от про це моя виставка зараз. Прості солдати. Десь вони бриються, їдять, десь вони з автоматом. Хтось біля танку. Два хлопчики є на виставці, в одного тато пропав безвісти, у другого -  був в полоні. І от дивишся на них і відчуваєш гордість. 

На виставці минулого року є фото, як ми проїжджали Покровськ. Стоїть хлопчик біля дороги з прапором. Ми зупиняємося, йому дають 200 гривень. І він каже: "Ні, не треба, я не за гроші". Я розумію, це донат на ЗСУ. Підходить мама з бабусею і кажуть, що кожен день після уроків, він йде з прапором і чекає тата. Зворушливо - це ком в горлі.

Тут будуть у мене і поранені, і хлопці, в яких нема кінцівок. І от бачиш ти цих хлопців, вони з посмішкою на лиці. В очах немає злості, є тільки бачення нашої перемоги. Це надихає на життя. 

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Вторгнення змінило ваше оточення? 

Коли я їду до пацанів, на першу лінію  чи на передок. От там я відчуваю себе найкраще. Я знаю, що там ворог - тут свої. Тут (в Одесі, - ред.)  ти прекрасно розумієш, що є різні люди. Але моя політика тільки одна. Ми всі в Україні, різних національностей перш за все українці.

Кожен фотограф має бути психологом. Він бачить, з ким розмовляти і як. І коли мені хтось попадається з фразою: "У нас не все так однозначно", - у мене є хороша відповідь, куди можна його послати. Три слова найкращі. Йди до корабля. У мене є прапор, підписаний цим бійцем, який послав російський воєнний корабель. Це гордість у мене. 

Ви приїхали до Херсона після затоплення Каховської ГЕС, розкажіть, що там бачили? 

По-перше, ми побачили тишу і воду. Дуже швидко йшла вода. Дуже. Люди з перших поверхів вивезли своїх тварин, якісь речі. Гірше було, коли ми приїхали вдруге, вже коли вода спала, от там був запах. Запах дуже поганий. Люди приводили нас у свої домівки, показали, як плаває холодильник. Ви бачили колись як плаває холодильник? От такі моменти, і ти відчуваєш великий біль. А потім, після цього, мені військові забрали до себе, і я бачив своїми очима Каховську ГЕС, фотографував. 

Чи дізналися ми більше про сусідні міста, як Миколаїв та Херсон? Які зміни на Півдні ви для себе відзначили?

Миколаїв, Херсон, для мене проїзні були міста. Коли почалося, першим ділом, що ми робили, так це возили воду до Миколаєва. Вперше потрапив до Херсону після деокупації. Їздив по місту, бачив цю розруху. Зустрівся з жінкою, якій 70 років. Вона двічі була у полоні, її катували, проводами до груді. І ти все це відчуваєш, як через себе.

Миколаїв грубіє. У нас більш романтики в Одесі. Миколаїв для мене став фортецею і коли фотографував всі поверхи в Миколаївській облраді, зайшов до кабінету, а на календарі залишився той день, коли бахнуло туди. Бачив, що з верхнього поверху щось звисає. На проводі щось висить, то на подовжувачу висів факс. 

Для мене немає різниці: миколаївці, херсонці чи одесити. Коли почалась окупація Херсона, в тій квартирі, де жила донька, у мене перевалковий пункт. З Миколаєва, з Херсона, на один день, на два дні приїжджали люди, ночували і їхали далі. 

Як ви реагували з 2014 року, чи було розуміння початку війни? 

У 2014 році не розумів що це таке. Потім почав думати. Україна одразу мала бути Україною. У нас було російське телебачення і ми дивились. 

Потихесеньку починав розуміти, бачити людей, брати з них приклад, думати чому вони волонтерять. Важливо, що не хтось тобі підказує, а сам розумієш, через себе це пропускаєш і стаєш українцем, справжнім. Мені вчили, що Бандера - це ворог. 

Треба трошки змінювати свою бульбашку. Я зміг, хтось не може. Приїхав в Ізраїль зустрів жіночку яка мені сказала, що якби не Сталін, не було б Ізраїлю. Був у США. Ті люди, які їхали з Радянського Союзу, будь з якого міста, з росії, з Балтики, з України чи Білорусі. У них у голові столиця - москва. Вони не розуміють, що коїться тут. Ми ж брати. І це було рік тому. 

Наша одеська вата нікуди не ділась. Вона є. В цьому будинку, в цій квартирі. Вона є. Я повертаюсь до 2022 року і пам'ятаю, що ходив по Одесі, до того, як отримав акредитацію Збройних Сил, дивився в вікна. Подумав, якщо тут, в Одесі, з’являться росіяни, то з якого вікна з’явиться триколор. 

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Чи був страх поїздок і перебування в зоні бойових дій? 

Якщо акредитований, є можливість поїхати до військових, якщо вони мені довіряють, то роблю свою справу. Є моменти, де неможливо проїхати пресі. Але у мене є фотографії, які не можу показувати досі, бо це військові об'єкти, люди. Мені не страшно було їхати нікуди. Страшно було моїй дружині, яка мене відпускала. 

Я їхав з військовими, вони були поруч зі мною. Брав з них приклад, не було страшно навіть коли бахнуло в Чорнобаївці на блокпосту. Бачив як всі розбігаються, сидів з молодим хлопцем, водієм, і говорю йому: "Тихесенько виїжджай". А бахнуло десь 100-150 метрів від нас. Говорю, виїжджай і поїхали. З третього разу він тільки зробив. 

Може, я не був в страшних подіях. Коли молоді чоловіки та дівчата не бояться, чому мені має бути страшно? Я сина народив, дім побудував, дерево посадив.

Марія Литянська