"Покарання для путіна невідворотне", - ігуменя Серафима Шевчик

До повномасштабної війни ігуменя одеського Свято-Архангело-Михайлівського монастиря УПЦ (МП) Серафима (Надія Шевчик) посідала третє місце у списку найвпливовіших жінок російської православної церкви, була членкинею Партії Регіонів, возила українських дітей до патріарха РПЦ Кирила Гундяєва. Зараз вона висловлює патріотичну позицію і здається “перевзулася”. Але чи все так просто? Інтент поспілкувався з матушкою, як вона перейшла на українську, але проти мовного примусу, чому не довіряють капеланство священникам УПЦ, як перевіряють Одеську єпархію на зв'язки з рф і чому Україна може піти не туди.

Матушка Серафима, як відбулася ваша еволюція поглядів на російську федерацію після початку повномасштабної війни?

Це почалося у 2014 році, коли росія напала на Крим. Моєму обуренню не було меж, тому що Крим я дуже люблю. Я там була і там лікувалася. Це перлина України, це вихід до моря. Ми одесити дуже любимо море і для нас це було болісно. Я зараз взагалі не можу дивитися - ні російські програми, ні російські фільми. Можливо, це занадто, але відчуваю тільки гіркоту, тільки відчуття безмежного обурення та гніву.

Скрин з facebook-сторінки Серафими Шевчик

Вам закидають, що ви привозили українських дітей до патріарха РПЦ Кирила Гундяєва в Москву після окупації Криму і вторгнення росії на Донбас. Розкажіть про це.

Був такий період, адже я народилася в росії. Мій батько росіянин. Я там прожила перші десять років свого життя. А вони дуже важливі для формування.

Я щиро вірила, що росію можна змінити. І, чесно кажучи, я побоювалася, що війна може бути. Цим самим я хотіла відвернути її. Це було таке дитяче побажання. На жаль, стався найгірший сценарій, якого ніхто не чекав. Але, мабуть, всі щось відчували. Бачили, що ця агресія, цей шовінізм, який зростав з року в рік, може привести саме до такого сценарію.

Фото: Релігійно-Інформаційна Служба України

Зараз закон передбачає заборону діяльності в Україні релігійних організацій, пов'язаних з росією. Чи почалися вже перевірки в Одеській єпархії?

Цей сумнозвісний закон зараз вже діє. Почалися перевірки в Київській метрополії, більше ніде поки. Чекаємо на те, що буде, але ми спокійні, тому що жодних фактів афілійованості з руською православною церквою в нас немає. Будуть шукати – не знайдуть.

Ваше ставлення до демонтажу пам'ятної плити в монастирі, присвяченої загиблим морякам російського підводного човна "Курськ"?

Коли представники структури, яка займається деколонізацією, направили нам листа, пам'ятник вже було демонтовано.

Його було закладено на початку 2000-х, коли “Курськ” загинув, тому що там були і наші земляки. Там було двоє моряків, простих матросів з Одещини. Вони не отримали погребіння - ані людського, ані християнського, страшною смертю загинули, тому що, як сказав путін, “она утонула”. Приїжджали сюди батьки, мами цих матросів. 

Цей пам'ятник було поставлено Асоціацією моряків-підводників. Вони взяли благословення на горі, у нашого священноначалія. Ми не заперечували. Але зараз, коли почалася агресія рф, ми цей пам'ятник прибрали.

Фото: Деколонізація. Україна

Чи мобілізували священників, які служать при монастирі?

У нас був один випадок, коли нашого молодого священника, отця Віталія Жарикова, хотіли взяти на фронт, але виявилося, що він не підлягає мобілізації, оскільки він педагог.

Відбулося просто непорозуміння, а коли ми знайшли всі документи, представили їх, то без жодних проблем все було вирішено.

Священник Віталій Жариков. Фото: Facebook

Як ви вважаєте, чому у військові капелани не беруть священиків Української православної церкви (МП)?

Не довіряють нашим священикам. Ми до цього ставимося спокійно, як і до всіх гострих моментів, пов'язаних з УПЦ. Ми розуміємо природу такого несприйняття і такої інколи агресивної поведінки щодо нас. Трошки хотілося би, щоб це змінилося, але знаючи, звідки це пішло, ми спокійно все це переживаємо. 

Колись російська православна церква поводила себе нормально. Але я вжахнулася, коли почула, як патріарх Кирил назвав війну проти нас священною. Немає жодної людини, яка б спокійно на це зреагувала. 

Тому все це пройде, знову повернеться повага, авторитет. Ми дуже багато допомагаємо Збройним Силам. Ми патріоти, ми гарячі патріоти України. Але ставимося до обструкції спокійно. Не драматизуємо це.

Скажіть детальніше, як допомагає жіночий монастир Збройним Силам України?

Ми допомагаємо нашій 28 ОМБР і ще деяким підрозділам. Я би не хотіла про це розказувати. Але є свідчення того, що це так, тому що в нас є дуже багато шевронів та прапорів від хлопців.

Ми не афішуємо те, чим допомагаємо. Ні, не зброєю. Ми не маємо права це робити, як віруючі люди. 

Але настільки багато ще проблем у хлопців. Ми робимо окопні свічки, надсилаємо теплу одежу. На Пасху печемо пасочки. Цьогоріч - 20 тисяч, як і минулого року. Повірте, це дуже велика цифра. В нас працювали всі, хто тільки міг. На Різдво - калачі, інші продукти харчування надсилаємо, побутові речі, навіть такі, як бензопила, генератори і таке інше. Вистачає проблем.

Кров здаємо для воїнів. Я неодноразово це робила.

Фото: facebook Серафими Шевчик

Є інформація, що УПЦ (МП) не завжди засуджує дії РПЦ на окупованих територіях. Чому так відбувається?

Я би не хотіла коментувати те, що не стосується моїх прямих обов'язків з етичних причин. Я знаю багато випадків, коли представники нашого єпископату засуджують це і в соцмережі, і в посланнях.  

Водночас є делікатна ланка роботи. Наш блаженніший приймав  російських військовополонених. Багато хто сприйняв це дуже негативно. Я хочу нагадати, що контакти з російськими військовополоненими ведуться тільки через одну структуру. Це Головне управління розвідки Міністерства оборони України. Ці хлопці потрапили до блаженнішого не самі по собі, правда ж? Наскільки я знаю, багато полонених росіян поповнюють ряди загонів, які воюють проти путіна. В нас сформовано цілу низку таких структур. Більше далі коментувати не хочу.

Як ви ставитеся до священиків, які не гребували допомагати терористам на Сході?

Я ставлюся, звісно, негативно. Знаючи порядки в росії, я можу сказати, що російський кат, на мій погляд, ще гірший за фашиста. Тому що фашисти були дуже пунктуальні, вони виконували наказ. А стосовно російського ката - це люди, які не контролюють свої емоції. І весь свій негатив проти нас, а він зараз у них величезний, бо вони програють, вони виливають на тих, кого полонили.

Там такі тортури, там такі страшні речі діються. Це жах. Люди говорять, що вони православні. Якби вони були православні, в них був би запобіжник, який би не дозволяв їм знущатися з беззахисних полонених. Полонених я маю на увазі не лише військовополонених, але й тих, кого вони окупували і зробили своїми рабами. І тому там йде питання про життя і смерть. І про страшні муки. 

Люди їх бояться. Я знаю, в нас є студентки, в нас багато біженців в монастирі живуть з Донецька, з Луганська, інших окупованих земель. Вони розповідали, що там робилося під час захоплення. Там все знищувалося. Людей могли розстріляти лише тому, що не сподобався погляд.

В 2010 році ви були обрані до Одеської міської ради від Партії Регіонів.  Нащо вам це було потрібно?

Це було потрібно напевно для того, щоб я відчула, що це таке. Це було або попущення Боже, або благословення. Напевне друге, тому що під час каденції я побачила, як працює громада, чим вона дихає, що їй потрібно.

І скажу вам відверто, що мені вдалося врятувати тоді декілька об'єктів культури. Тому що я очолювала постійну депутатську комісію з питань культури, духовності, взаємодії з громадськими організаціями.

Нікому не хотілося б це розказувати, але були випадки, коли багаті місцеві князьки погрожували вбивством тим діячам культури, які не погоджувалися віддати їм дуже ласі шматки нерухомості.

Водночас були випадки, коли церква захищала свої позиції. Я не знаю, чи це був негативний досвід, чи позитивний, але церква через участь в роботі органів місцевого самоврядування намагалася вплинути на те, щоб захистити свої святині. Вважаю, що така активна, можливо трошки незвична позиція церкви, свідчить про те, що ми не діти для биття.

Зараз ми не можемо йти в органи місцевого самоврядування, синод нам заборонив, але досвід такої роботи є.

Фото: Думська

Як ви бачите місце своєї церкви в майбутньому? 

Війна завжди загострює релігійні питання. Зараз багато негатива, є випадки гострих протистоянь біля церковної брами. На різних парафіях є випадки, коли буквально бійки відбуваються. Але ми, українці, отакі. Нам треба для того, щоб щось зрозуміти, спочатку обпектися. Впевнена, це все пройде. Окрім єднання немає іншої альтернативи. Ми не повинні жити ненавистью. Тим паче, ненавистю на релігійному ґрунті. Це велика помилка.

Як ви перейшли на українську мову?

Я приїхала з росії, коли мені було вже десять років. Української мови я не знала - навчалася в російській школі. Але я просто полюбила українську мову, полюбила Лесю Українку. До речі, спочатку я читала її в російському перекладі. І вона мене вразила. Оця любов привела до того, що я почала вивчати літературу. І особливо мені сподобалося живе спілкування з носіями української мови.

В нас у селі, куди ми переїхали на батьківщину мами, було багато старих людей, які розказували про Голодомор. Я була вражена, ми цього зовсім не знали. І оці старі люди, які прожили дуже яскраве, драматичне життя, вони були такі сильні, такі невибагливі. Вони були такі прості, але водночас такі позитивні, що я досить це пам'ятаю і схиляюся перед ними.  

Я пам'ятаю ці розмови звісно ж, українською мовою, і все, я в неї просто закохалася. Потрібно зацікавити людину, щоб вона полюбила мову. Примус ні до чого не приведе. 

Навпаки. Оця радянщина, більшовизм, політична доцільність, оці всі наративи минулого переслідують нас. Ми демократична європейська країна, ми вільний народ, вільна спільнота. Хіба можна змусити українця виконати якісь накази під нагайкою? Та ніколи. Той, хто це зрозуміє, той зможе нам допомогти відбудувати правильне майбутнє.

У вас багата бібліотека. Які українські книжки читаєте?

Я читаю книжки різними мовами - українською, російською. Наприклад, є такий цікавий історик Костомаров, друг Шевченка.

Я зараз зациклена на історичних працях. Мені хочеться побачити, що буде. Чим в тебе довше лінійка пам’яті, тим швидше ти знаходиш відповіді на питання. Все вже було.під Луною. І все так само буде повторюватися. 

Тому що коли злодії намагалися встановити свої порядки, спочатку вони перемогали, на жаль - так як Гітлерівська Німеччина. Але потім нормальні порядні люди згуртувалися, піднялися і здолали цю страшну ситуацію.

Так само і тепер ми бачимо, що світова спільнота не полишає Україну. Вони розуміють, що вони наступні. Україна – це отой рубіж, де зло зупиниться.

Фото: Інтент

Як ви бачите закінчення війни в Україні?

Так як в Кувейті було. Один в один. Диктатор напав на беззахисний Кувейт і думав, що це йому зійде з рук. Ні, вся світова спільнота об'єдналася, дали по руках, захистили демократію.

До речі, цьогоріч виповнюється ювілей Гельсінських угод. Коли всі країни, у тому числі радянські, підписали зобов'язання дотримуватися міжнародних угод - не порушувати кордони один одного та норми демократії. І ці Гельсинські угоди живі і дієві досі. Диктатори намагаються їх зламати, але їм не дадуть, світ не дасть.

Покарання для путіна невідворотне. Всі злочинці отримують своє. Або через Гаагу, або іншим чином. Тому що кров волає до неба. До них приде страшне покарання. 

Я колись була монашкою в Покровському монастирі і до нас приходили святі люди, які пережили страшні радянські репресії. І один юродивий сказав, що росія буде розміром як Володимирське князівство. Я думала, ну про що він говорить? А зараз я все частіше згадую його слова. За кожен гріх людина відповість. А ця країна, яка вчинила нелюдський злочин, вона своє отримає, повірте.

Ваша особиста молитва, вона про що?

Я молюся про перемогу України, тому що на нашому боці правда. Ми ні на кого не нападали, жили мирно, спокійно, дивіряли їм. 

Я їздила, бачила, що там робиться. Диктатура приймала все більш страшні, потворні форми. Для мене будь-яке порушення закону, будь-який авторитарний режим, будь-яке негативне відношення до нашої Конституції є моментом, який дуже лякає. 

Повірте, спокуса влади настільки сильна, що навіть є ризик, що й Україна може стати як росія. По відношенню до людини, до простої людини. 

Коли держава почне диктувати в яку церкву ходити і якою мовою молитися то буде те, що відбувалося у радянському союзі. Я через це пройшла. Я народилася у віруючій сім'ї, і все своє дитинство та юність приховувала свої релігійні переконання. Але ж від того вони в мене не проходили, а посилювалися.

Будь-який примус, агресія лише посилюють переконання людей.  І ми згадуємо, як у радянському союзі ми говорили тихесенько, на кухнях. Але критична маса отакого негативу збільшувалася. А потім вийшла з кухонь вже на вулиці. І радянський союз розпався. росія так само розпадеться. Те, що вони роблять, даючи 15 років з конфіскацією лише за якийсь пікет, де не було жодних слів навіть про війну, вони просто виходять з усіх меж. 

Але якщо Україна буде йти шляхом авторитаризму і порушення норм демократії, в тому числі відносно віруючих, в яких батьки, сини, доньки воюють (я вже декількох дівчат відспівувала), то що ж це буде? Люди це сприймають як несправедливість. Навіщо? Україна мама для всіх нас. Вона і повинна бути такою - розуміючою і розумною. Ті, хто кров проливав на фронті пролили її за те, щоб Україна ніколи не була росією.

Цим матеріалом Інтент розпочинає цикл відеорозмов зі священнослужителями півдня України. Мета цього циклу - показати якомога ширшу і повнішу картину релігійного життя. Перед ігуменею Серафимою ми вже були в гостях у отця Олександра Смеречинського. Наступний наш співрозмовник  - архієпископ Афанасій.

Ната Чернецька