"Я не бачив мусульман, що відверталися від віри", - імам Хамза Іса

Духовне життя заспокоює людей, що важливо в умовах війни. Про те як мусульмани живуть в Україні, реагують на війну, воюють та з якими проблемами зіштовхуються розповів Хамза Іса - імам ісламського культурного центру Одеси "Аль-Масар". Дивіться повну версію та читайте скорочену на Інтенті про Донеччину, можливості в Одесі, умови поховання мусульман, підтримку населення матеріально і психологічно.

Давайте почнемо з особистої історії про вас.  Розкажіть, як ви стали імамом і що привело вас до цієї ролі, до цього служіння?

Я сам з Єрусалиму, з Палестини, приїхав сюди, в Україну, в місто Донецьк, в 1992 році.  Приїхав, щоб вчитися на лікаря, закінчив університет у 1999 році, потім продовжив на спеціальності нейрохірурга. І поки ми навчалися, знайомилися з місцевим населенням, особливо татарами, які за віросповіданням - мусульмани. І ми бачили, що багато з них через радянські часи, комуністичний режим дуже погано або майже нічого не знають про це. Через це нам довелося якось підтримувати, допомагати місцевим мусульманам в Україні, знайомити їх більше з релігією, так як ми також носії релігії. І з цього моменту я більше став захоплюватися цим питанням. А потім, коли ще познайомився з моєю дружиною, бо у неї мама татарка. І після цього ще стала велика можливість залишатися в Україні заради цієї мети і довелося навіть змінити напрямок: від лікаря тіл до лікаря, як то кажуть, душ.

Я читала, що ви навчалися в Донецьку і були заступником муфтія в Луганській та Донецькій областях. Чи залишилися у вас якісь зв'язки з тим регіоном? Чи підтримуєте ви зв'язки з тими людьми?  

З 2014 року, як почалася війна, ми відчули. Ми страждали і продовжуємо навіть досі страждати. І я вже не на тих територіях. Україна намагалася весь цей час повернути ті території: Крим, Донецьк, Луганськ.  І ми залишилися там: підтримували місцеве населення, особливо проукраїнське, яке чекає Україну. Думали, що це довго не буде, і Україна все одно повернеться. І займалися цим весь цей час. А зараз з 2022 року, на жаль, після цього повномасштабне вторгнення, то вже складно, залишати зв'язок не вийде. Сподіваємося на державний рівень і коли Україна повернеться ми в першу чергу надамо допомогу, бо ми, можна сказати, є фахівцями з ісламських питань у тих регіонах. З самого початку ми там з місцевими організаціями і мечеті будували спільно по містах. І багато роботи хорошої, благодійної. Але, на жаль, війна прийшла і зруйнувала багато.

Як змінилося в Україні ставлення до ісламу? Ось я, наприклад, знаю, в 2018-му році були перевірки з СБУ та інші звинувачення. Як зараз змінилася ситуація?

Мусульмани мають різні духовні управління. Наше духовне управління створило капеланство до офіційного заснування її в Україні. Тому що ми віримо, це обов'язок, який змушує релігію поважати батьківщину - віддати борг. Ось мій син вже теж воює, він служить як капелан. Ми зобов'язані, у нас в релігії, якщо людина захищає себе, коли злодій приходить, він якщо помре, то помре шахідом. Шахід – це високий рівень, нагорода від Бога і доказ, що він віддав своє життя заради батьківщини. Якщо людина захищає сім'ю, захищає майно - вона шахід. Тобто це не під час війни, в мирний час.  І люди отримують таке виховання. 

А тим більше, коли під час війни ворог, не просто злодій, який краде землю, краде історію. Ось перед ним якщо людина повинна вгорі стояти, а якщо найстрашніше помре, то він шахід. А шахід - це герой. Герої батьківщини, це ще більше. І люди мріють про це, щоб життя закінчилося героєм.  Мусульмани, вони, навіть капелани, які до нас ходять, з нами співпрацюють, ми з ними в дуже хороших стосунках, вони пишаються. У нас є багато мусульман і дуже сильних. Вони показують себе дуже добре на фронті, в армії. Це нам приємно. Я бачу, що до ісламу краще люди почали ставитися, навіть народ. Через проблеми навіть Криму. Криму раніше так люди не оцінювали. Сама навіть держава тепер більше уваги приділяє розуміння. І бажання пізнання. А кримські татари в основному не мусульмани, і це відбивалося на релігії ісламу. І як я кажу, наша духовна влада в найперші дні займала проукраїнську позицію. Не просто пасивна, а сильна. Є люди, які можуть бути духовними лідерами, церкви, які займали нейтральну позицію, а ми ні, тому що це обов'язок. Це частина релігії - не стати в стороні.

Фото: Наталя Довбиш, Інтент

Розкажіть про військові кладовища. Чи є окреме місце на кладовищі, де ховають військових мусульман?  І чи існує взагалі ця проблема?  

Ми, мусульмани, ховаємо на окремому кладовищі. Всіх: чоловіків, жінок, дітей, які були на війні. За віросповіданням мусульмани повинні бути поховані з мусульманами. Ми на загальному кладовищі, але маємо окрему ділянку. Ось я про це запитала. Я пропонував навіть нашим братам у Києві, щоб зробити пам'ятник для тих, хто загинув: прямо на території кладовища в окремому місці, щоб  люди прийшли і там брали участь з усіма конфесіями і віддали пам'ять. І цим вже займаємося, і вони на це позитивно реагують. У Дніпрі багато поховано солдат з різних районів, які загинули, в Донецьку, Луганську.

Розкажіть про вашу взаємодію з іншими ісламськими течіями.  Як ви з ними спілкуєтеся, співпрацюєте чи є якийсь конфлікт?

Ми відкриті для всіх. Тільки, можливо, через проукраїнську позицію, духовне управління мусульман України з нами не співпрацюють. Тому що у них проросійська позиція. Вони самі про себе так заявили. Вони ще до війни розірвали із нами співпрацю. І називають нас терористами іноді. Ми для них не є нормальними мусульманами. А у нас в Одесі 13 мечетей. У нас є рада, до якої входять всі імами. Це було до війни,  бо зараз імами виїхали, але ми всі співпрацювали тут.  Спільно намагалися узгодити час Рамадану. Кожна мечеть як автономна, але є рада. Намагаємося, якщо якісь питання узгодити між собою, але вони не входять. Нічого страшного, ми їх не чіпаємо.

Цим матеріалом Інтент продовжує цикл відеорозмов зі священнослужителями півдня України. Мета цього циклу - показати якомога ширшу і повнішу картину релігійного життя.

Ната Чернецька