Одеса між історією, міфами та реальністю: інтерв'ю з екскурсоводом Володимиром Чапліним

Мірятися колінами, бути особливими та сперечатися за одеськість - настільки звична, але водночас болісна історія. Ми як місто і суспільство змінюємося, але так відбувалося як 30, так і 100 років тому. Про це ми поговорили з екскурсоводом та працівником музею історії євреїв Одеси Володимиром Чапліним. Дивіться у повному варіанті та читайте у скороченому, ексклюзивне інтерв’ю на Інтенті про шухляди мультикультурності, справжніх одеситів на цвинтарі, мертве місто, біль і захват людей. 

Відео: Інтент

З початком вторгнення, як на мене, почали знову проговорювати історії міфів Одеси й один із них - єврейська історія, чи помітили ви що про неї стали говорити частіше загалом?

Якийсь час, після 24 лютого, мене не було в музеї. Тільки з грудня 2023 року повернувся, і можу розповісти тільки про цей досвід. Те, що я бачу. Мої колеги, які водять екскурсії по Одесі, як для мешканців, так і для туристів, майже кожен має вже в своєму репертуарі єврейську Одесу. І це дуже цікаво, тому що єврейська спадщина за радянський час була табуйована. Тому і музей виникає, з потреби розповісти про євреїв Одеси, про те, що було і відбувається зараз. 

Ми почали підіймати імена. Стало більше з’являтися Жаботинського, або можна згадати пропозицію з перейменуванням вулиці на Менделе Мойхер-Сфоріма

Для мене це прізвище Менделе Мойхер-Сфоріма перекладається з їдишу як Менделе Книгоноша - це його літературний псевдонім. Я навчався в Приморському ліцею, тоді мешкав поруч з будівельним ринком на Малиновського. І коли я йшов до ліцею, дорогу собі зрізав через кладовище. В якийсь час я побачив, що поруч знаходяться надгробки, де мова, яка не відноситься ні до російської, ні до української. Я не міг зрозуміти, що це за мова. 

На надгробку Менделе напис зроблений двома мовами: їдишем і українською, де написано: "Дідусеві єврейської літератури". І я зацікавився, хто це, прийшов до бібліотеки, взяв його твори. В перекладі читав "Маленька людина", "Мандрівка Веніаміна III". Його вважають дідусем єврейської літератури, тому що він один з перших, який сказав, що цією мовою, до якої дуже багато єврейської інтелігенції ставилося зневажливо, що це спаплюжена німецька мова,  мова тільки базару, гешефту, а щоб написати справжню велику літературу, потрібно послуговуватись великими мовами, німецькою, французькою, ну, російською - ніяк не їдеш. 

Він сказав: "Добре, я зроблю". І він в нашому місті не тільки буде писати, друкувати свої твори, а працюватиме і значну частину свого життя мешкатиме на сусідніх вулицях. І мені з перейменуванням не дуже зрозуміло, тому що у запропонованому написано Менделе Сфорім. Якщо перекласти, це Менделе Книга, а це не так. Тому я дуже б радив, хто хоче прочитати щось про Одесу, звернутися до його творів.

Ви з теплом говорите про Одесу, чим вас так захоплює вона?

Дуже цікаве питання, тому що я не народився в Одесі. І ці одеські маленькі війни, хоч це слово так вже тригерить, з розбору, хто такий одесит. Кого можна вважати одеситом чи одеситкою - я поза цими розборами, тому що не народився в Одесі. Я народився в Одеській області. І рішення моїх батьків, коли мені було 6,5 років, переїхати в Одесу змінило моє життя. Коли я приїхав на 7-му станцію Великого Фонтану, ми піднялися на шостий поверх, я вийшов і побачив море, як на долонях. Зараз, коли я туди приїжджаю до батьків, моря залишилось два клаптики. Одеса стала вже моїм містом. І ви знаєте, до 2022 року я вважав, що вона зі мною на все життя. 

Коли я брав участь в підготовці виставок, особливо які пов'язані з Другою світовою війною, Голокостом в Одесі, то ми дуже багато читали матеріалів, щоденників людей, які вижили. Листи, які писали солдати, офіцери, котрі служили в Радянській армії. І там була одна річ, яку я довго не міг зрозуміти. Повернувшись до Одеси, і якщо у цих людей родичі не були в евакуації, скоріш за все вони тут нікого не застали. Тому що було знищено майже 99,5% євреїв, які залишалися в Одесі чи в той час перебували тут. І вони писали одну річ: "Я відчуваю, що це місто мертве". 

Я не міг зрозуміти, як він може це писати. Він тут народився, ходив до школи, на побачення перші, одружився, тут були його діти. Як він може це писати, що це місто для мене мертве? Поки я не отримав досвід, коли моя дружина з донькою в перший місяць вторгнення виїхали до Молдови. І коли у мене був час в армії повернутися я відчував і у квартирі, і на вулицях, поруч з будинками, про які я б дуже багато знаю, що воно мене не торкає. Для мене це вже стало майже як мертве місто. Місто – це в першу чергу люди. Твої рідні, близькі люди. Після повернення дружини та доньки я відчув, що це місто почало знову в мені жити. А як буде далі, я не знаю. І я зараз вже не можу передбачити, де я буду завтра. 

У кожного є своя картинка, своє відчуття. І ми це відчуваємо, як крига одна на одну заходить. І не завжди вони приймають чи дають можливість іншій Одесі існувати. 

Фото: Інтент/Наталя Довбиш 

Ось ця інша Одеса, вона яка? 

Інша Одеса, у кожного своя. І кожен вважає, що моя Одеса сама справжня і повинна бути такою. А в іншого в це вкладається щось своє. Ви знаєте, я повертаюсь до того досвіду, який я отримав під час находження в армії. В лютому 2022 року хлопці, які мене оточували, самі прийшли, не за повістками. І з'ясовується, що кожен йшов за своїм баченням. Ти бачиш картинку, вона з твоєю не сходиться. Щось все ж таки було у кожного з нас всередині, що підштовхнуло до приходу у військо. 

Складна історія єврейського народу змінила ставлення та відчуття стосовно свого дому і чи знаєте ви про реакції нащадків одеських євреїв на вторгнення?

Мені дуже важко, тому що я не єврей. І з того, що я знаю про одеських євреїв відчуття дому – це велике питання. Для дуже багатьох дім - та країна, де вони народилися і живуть, то є їхня Батьківщина. І чи вони переїхали в іншу країну і там мають відчуття, що це моя країна? Якась частина відчуває зв'язок з Ізраїлем і переїжджає туди. 

Відчуття своєї батьківщини є у представників єврейського народу. А може людина відчуває, що там де я живу, там де мені добре, де є можливість в безпечних умовах дати дітям гарну освіту, мати гарну роботу, можливість подорожувати й відчувати себе людиною світу - це теж має місце. Я не знаю, як реагувала Одеса і частина одеситів, які мають єврейське походження, чи зв'язок з єврейським народом. Тому що не кожна людина, яка має єврейське походження, відчуває себе євреєм. 

В українських документах немає графи віросповідання. Тільки під час служби в ЗСУ мене питали, хто я по національності та за віросповіданням. По-різному реагували. Якась частина виїхала з Одеси, з України. Одна з релігійних громад перебуває досі в Румунії. Я прочитав у фейсбуці пост одного з представників цієї громади, він пише: "О боже, я став розуміти меми румунською мовою!". Якась частина поїхала в інші країни, де були умови, до Німеччини, хтось переїхав від війни до Ізраїля, де через рік почалися військові дії. 

Чи бачите ви Одесу мультикультурною зараз, перетинання бульбашок різних національностей чи все ж це стара історія, яку ми зберігаємо?

Більш-менш перетинання може бути тільки в бізнесі чи за необхідністю. У моєму відчутті те, що я трішки знаю про Одесу має два фактори. 

З одного боку, це те, що стало фундаментом для виникнення цього поняття "одесит чи одеситка", одеська пісня, одеський гумор, одеський живопис, одеська література. Це мікс, де вони всі змішалися, всі ці кольори. При тому, що я знаю, це було і 100 років, і 150 років, де різні народи, які мешкали в Одесі перебували не як бульбашка, а як шухляди. Кожен був у своїй. Німці були самі по собі, євреї, росіяни, греки - так само. І кожен жив, спілкувався у своєму колі. І про це дуже добре написав Жаботинський. І в романі "П'ятеро" це вже є. Кожен перебував у своєму оточенні, де було йому комфортніше, де він відчував безпеку. Навіть в єврейській шухлядці були свої відділення, які поділялися за політичними, соціальними, релігійними поняттями. 

Одеса не відокремлює і не паплюжить іншу Одесу. Було і так, і інакше. Зараз тенденції асиміляції тривають. І до чого воно приведе, ми можемо тільки з часом побачити. Те, що ми змінюємося, і одеські євреї за ці роки змінюються, як і ті, хто залишилися на теренах країни, так і ті, хто виїхали. Якась частина одеських євреїв перейшла на українську мову. І це не тому, що їх змусили, тому що вони так відчувають, бо російська їх дуже дратує, як і представників інших народів. А хтось тримається, тому що це мова.

Чи важлива участь екскурсоводі в створенні тієї історії Одеси, яка є за межами міста?

Коли я повернувся не тільки до музею, а і до введення екскурсій, я відчув, що те, якою мовою ти розповідаєш про Одесу важливо не стільки для тих, хто сюди приїхав, а для тих, хто тут мешкає. Це вже має своє значення. Якою мовою ти будеш про це розповідати? До 2022 року я цього не відчував. І це мовне питання прийшло в цю ланку. 

Чути про якусь одеську особливість людям іноді дуже важко. Це дуже нагадує про сепаратизм - це їх тригерить. Воно дуже боляче і загострене. Так само і для людей, для кого якісь назви, пам'ятники, з якими вони виросли, їх батьки, дідусі, для яких це є частина їх одеського світу. Якщо ти щось забереш, це як прибрати зі своєї історії щось дуже для тебе важливе. І питання, як без цього жити - це як ніжку зі стільця прибрати - іноді можна впасти. 

В Одесі є те, що допомагає жити. Якийсь досвід, який допоміг людям пережити важки часи за 100 років. Дуже багато було болю, але це не дозволило місту вмерти. І перша фраза, яку я почув, коли в 17 років прийшов на курси екскурсоводів, що Одеса вже не та, все краще в історії цього міста - пройшло без тебе. І я коли почув, думав, що я тільки жити починаю, і тут є, що мене радує, а вони кажуть, що кращі часи вже десь там залишилися. А одесити такі ще оптимісти, олії підливають до цієї фрази. Хтось каже, якщо хочеш побачити справжню Одесу, то їдь на цвинтар, вона там вся лежить. Хтось посилає кудись далі, там в Нью-Йорк, на Брайтон-Біч. Хтось каже, що там можна почути, побачити якісь частинки Одеси. 

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Не знаю, коли я почав вивчати це місто, то почав часто зустрічати цю фразу. Так писали в 70-ті роки XX століття. Так писали у своїх щоденниках одесити, які живими повернулися з фронтів. Так писали після погрому, коли за декілька років 50 тисяч одеситів - кожен третій єврей вийде до Сполучених Штатів. Ну, вперше цю фразу, що Одеса вже не та, я зустрів в книжці за 60-ті роки XIX століття. І там написано: "Одеса вже не та". І прочитавши її, я зрозумів, що для кожного покоління вона є своя. І якщо місто змінюється, воно живе. 

Марія Литянська