"Люди толерували мови та культури попри ненависть один до одного", - одеська письменниця Ганна Костенко

Пошуки одеської української літератури часто заводять нас у минуле, де знаходимо зовсім інший контекст міста. Ми часто не вбачали його через насаджені міфи та історії. І це та дискусія, яка точиться і множиться у геометричній прогресії. І справді місту є що показати. Одеська письменниця Ганна Костенко взяла участь у  події "Життя разом: Одещина на перехресті культур", де розповіла про власний досвід написання книжки та протистояння виразу "одеський колорит не передати українською". Далі пряма мова. 

У нас є україномовні автори, ми просто мало про них говоримо

Припущення, що в Одесі та про неї ніхто ніколи не писав українською, є неправдою. Вже згадували Юрія Яновського і його роман "Майстер корабля". Також в одеському регіоні є свої лауреати Шевченківської премії з літератури: Борис Нечерда, Тарас Федюк, Володимир Рудківський, професор Василь Фащенко. Тому, на моє глибоке переконання, проблема не в тому, що у нас немає україномовних поетів, письменників, критиків, літературознавців - ми мало про них говоримо та чуємо. Будемо відвертими, ми самі, один з одним, не завжди знайомі особисто. Ось в цьому я вбачаю велику проблему.

Я пам'ятаю, як на сторінках часопису "Київська Русь" у 2010 році, здається, вийшов мій перший роман "Те, що позбавляє сну" і після цього я мала приватну дискусію, в якій була висловлена така думка, що, мовляв, коли про художників, поетів, письменників ти пишеш українською – це ок, але ти ніколи не зможеш написати одеського тексту, зобразити цей колорит українською мовою. Це мене зачепило.

Будинок, який не пережив приватизації

Маю сказати маленьку ремарку, що перший мій роман далекий від одеської тематики і я почала міркувати, збирати матеріал. Це було доволі легко, тому що треба було просто повернутися у свої спогади. Я почала пригадувати будинок, в якому народився мій тато і помирала бабуся. Це будинок, де своє скрипуче коло робив дев'ятий трамвай і валандався далі у своїх справах. І він був побудований, якщо не помиляюся, наприкінці 19-го сторіччя, бельгійцями та пережив багато на своєму віку. Крім одеської приватизації.

Я згадала одне зі своїх перших свідомих дитячих спостережень. Коли мені було чотири роки, тато мене повів до бабусі і я пам'ятаю, як зупинилася, побачивши нібито вперше цей будинок. Я злякалася, тому що бачила якийсь величезний дерев'яний корабель без щогли, штурвалу, від якого тхнуло смертю. Я бачила, як він повільно занурювався на дно. Це було надзвичайно страшно, тому що саме в цей момент люди святкували весілля. Я тоді не могла зрозуміти, чому бачу в їхній радості та щасті так багато болю і суму. 

Коли я вже працювала з текстом "Цурки-Гілки", то намагалася постійно повертатися до цього містичного досвіду і зрозуміти, що ж я там побачила. Згодом прийшло усвідомлення, що люди там були з доволі темним кримінальним минулим, і передбачаю, що майбутнім. Однак, я бачила їх надзвичайно чистими. Бачила їхню радість, вони мені здавалися надзвичайно справжніми. І я довго міркувала, чому. Можливо, тому що вони вміли ділити один з одним останні крихти хліба? Толерували інші мови, традиції, культури? Я чула різні мови в цьому будинку. Попри те, що всі вони говорили, як ненавидять один одного, але вони все-таки толерували. Можливо, ще тому, що у них були проблеми з радянською владою й у кожного була своя причина її не любити. Усі вони знаходилися на такій периферії комсомольського щасливого майбутнього, яке будувалося. І якось підсвідомо вони трималися разом.

Бо після того поверталася додому, (а сама я народилася на Фонтані), то бачила страшенний контраст. Ніби дві різні Одеси. Тому що на Фонтані тоді жили колишні радянські військові, які робили все, аби лишитися в Одесі, а не повертатися після служби кудись там до Челябінська. Попри те, що мої "фонтанські" сусіди - це люди з кращою освітою, це, так би говорити, радянська інтелігенція, але там не було толерантності. Там я чула у спину неприємні речі, коли вдягала вишиванку. Бо вони так звикли жити та хотіли, аби було по-їхньому, по-домашньому. Цей контраст мене надзвичайно вражав. 

Одеський гумор - не мова та жаргон, а сприйняття та миттєвий висновок

Коли я працювала над текстом, мені було надзвичайно важливо зобразити дві речі. Перше, попри те, що деякі мої персонажі говорять, так би мовити, одеською мовою, цим суржиком - для мене є важливим, що мова оповідача, якщо бажаєте нового одеського міту - українська, і це факт. Друге - надзвичайно важливо було зрозуміти та показати, що таке одеський гумор. Я намагалася показати, що це не про інтонації, суміш блатного жаргону з нецензурною лексикою чи української, російської та молдавської мов. Це абсолютно інший тип мислення, про філософське сприйняття цього трохи невдалого світу, надзвичайно довге спостереження за тою чи іншою ситуацією - і ось такий миттєвий висновок. Певною мірою це усмішка Буди, який має єврейське коріння. Ось це і є для мене одеським гумором. Я намагалася про це говорити.

Фото: Ганна Костенко/facebook

Хочу підкреслити, що не претендую на жодну істинність, експертність і говорю лише про свої переживання і безпосередній досвід. Якби я зараз продовжила писати "Цурки-Гілки", то знаю на сто процентів хто з моїх персонажів свідомо б перейшов на українську мову. Можливо, навіть записався б до лав ЗСУ. Так, він робив би помилки у своїй мові, але хотів би говорити українською. Але, на жаль, я знаю також, хто б з моїх персонажів чекав би на руський мір. Знаю, хто робив би маскувальні сітки, а хто - розкрадав гуманітарку. Тому що, як на мене, будь-який міт - це все-таки трохи і про життя. 

Мені чомусь здається, що в основі будь-якого міту завжди лежить розуміння власної ідентичності та питання, хто ти такий. Тому для мене, наприклад, лишається актуальним питання, чи буде працювати цей міт про класичні одеські подвір'я після Великої війни для Одеси. Чи буде він відігравати цю важливу роль, як це було кілька десятків років тому? Подивимося, я не можу тут швидко відповісти на це питання, тому що Одеса та Україна змінюється. Можливо, Одеса потребуватиме вже нових мітів і питань до самої себе. Подивимося. Маю надію, що ми продовжимо обов'язково в Одесі говорити про україномовну одеську літературу.

Ігор Льов