Солепромисли Куяльника: розквіт та занепад

В XV столітті на місці сучасної Одеси було засноване місто-порт Кочубієв. Приблизно в той же час почав формуватися Пересип, внаслідок чого Куяльницький лиман став замкнутою водоймою, в якій починала накопичуватися сіль. Історія одеської солі в матеріалі з циклу історія Одеси.

Дослідникам відомий офіційний договір між польським королем Сигізмундом II Августом та кримським ханом Сагіб-Гіреєм, який був укладений у 1540 році. Згідно з договором, українським чумакам надавався дозвіл на видобуток солі в соляних озерах поблизу Кочубієва. З того часу сіль видобували та поставляли на ринки Європи. Тоді її видобували та продавали здебільшого запорізькі козаки.

Видобуток солі продовжувався до кінця XVIII століття, коли наші землі були окуповані російською імперією. З того часу видобуток солі на лимані було припинено. Навіть нові власники земель, прилеглих до лиману, не могли організувати солепромисли, оскільки згідно з імперським соляним статутом 1705 року приватним особам було заборонено видобувати та продавати сіль. Після укладання Яського мирного договору 1791 питання видобування солі регулювалися імперським законодавством.

Ситуація змінилася у 1807 році, коли у Херсонській губернії почалося розмежування земель під нових власників. Землеміри, не знаючи точно соляний статут 1705 року (згідно з яким всі солеродні джерела належать казні), розмежували й землі Куяльника. У 1811 році був опублікований важливий для соляної промисловості маніфест, що дозволяв видобувати на приватних землях сіль та вільно її продавати. А в 1824 році на лимані випала сіль і, порушуючи права власників земель, прилеглих до лиману, уряд дозволив видобувати сіль усім охочим.

Однак така ситуація не влаштовувала власників земель, прилеглих до Куяльника – адже тільки вони мали ексклюзивне право на видобуток солі в межах своїх ділянок. У 1828 році імперська влада закріпила за землевласниками Куяльника їхні права. Однак через конкуренцію дешевої солі з Бессарабії та частково з Криму засновувати солепромисли на Куяльнику було недоцільно. Але пошкодження гребель на бессарабських промислах внаслідок повені призвели до припинення їхньої солеродності на кілька років. І сіль в Одесі підскочила у ціні.

У 1846 році одеські купці Досич та Стаматаки подали міністру фінансів прохання дозволити їм добувати сіль у Куяльнику. Потім схожі прохання подавали й інші ділки. Але до цього часу було відновлено видобуток солі в Бессарабії та, враховуючи труднощі організації нагляду за приватними промислами на Куяльнику, всі ці прохання були відхилені.

Після початку Кримської війни доставлення солі до Одеси практично припинилася і ціни на сіль знову злетіли. У 1855 році француз Жермен Пітансьє подав прохання про створення на Куяльнику солепромислів. Але через невигідні для казни умови, у проханні було відмовлено.

Після закінчення Кримської війни в 1856 відбулося підписання Паризького мирного договору, згідно з яким значна частина південної Бессарабії (з соляними озерами, в яких добувалася сіль) відійшла Молдавському князівству. Тому уряд, побоюючись різкого підвищення цін на сіль у регіоні, шукав заміну соляним промислам Бессарабії.

В 1858 році уряд передав право на організацію солепромислів майбутньому міському голові Одеси Миколі Олександровичу Новосельському. Договір із Новосельським був підписаний 6 травня 1858 року.

Листівка з колекції Дмитра Жданова

Для їх організації Новосельський почав у 1859 році будувати греблю, яка розділила лиман на північну та південну частини. Однак через топкий ґрунт вона давала постійне просідання. Попри це, до грудня 1860 року роботи було завершено. У греблі було влаштовано водоспуски у разі різкого підвищення рівня води, і навіть для запуску води із північної частини лиману на південну. Водночас дві великі балки, якими вода проникала в південну частину лиману – Корсунцовська та Гільдендорфська (Гільдендорф – стара назва села Красносілка), були загачені.

Новосельському не пощастило, не встиг він організувати промисли, як у 1861 році, після березневого розливу, вода в лимані настільки опріснилася, що про самосадову сіль довелося надовго забути. Гребля була побудована за 200 000 рублів і була повністю зіпсована повінню 1861 року. У 1864 році греблю полагодили, на що було витрачено ще 50 000 рублів, а зрештою гребля ця не принесла практично ніякої користі, тому в 1870-х її перестали відновлювати.

Згодом керівництво солепромислів почало використовувати басейновий метод, що застосовується у Європі. Вода з лиману накачувалась помпами, що приводилися в дію паровою машиною. Проходячи тонким шаром через серію басейнів, вода випаровувалась і її солоність постійно підвищувалася. Крім того, випадали всі зайві домішки. В результаті в останньому басейні відбувається випадання чистої солі майже без сторонніх домішок.

У 1865 році сіль найвищого ґатунку на промислі продавалася за 36-38 копійок за пуд при акцизі в 30 копійок. Під час роботи бессарабського казенного соляного промислу в Одесі продавалася переважно бессарабська сіль по 35 копійок за пуд. Постачання ж кримської солі були незначні. Однак після того, як бессарабські промисли відійшли до Молдови, постачання кримської солі до Одеси збільшилося, але коштувало воно дорого (40–42 копійки за пуд при акцизі 24 копійки). Після початку роботи Куяльницького промислу кримська сіль у нашому регіоні вже не витримувала конкуренцію.

В 1866 році Новосельський готуючись стати міським головою Одеси передав солепромисли міністерству фінансів, яке розбило промисли на ділянки для здачі в оренду. Однак солепромисли все ще мали стратегічне значення, а їх окремі орендовані ділянки не могли забезпечити рівень видобутку солі, який був за часи роботи Новосельського. Тому для організації солевидобутку було створено акціонерне товариство, до якого окрім інших увійшли сам Новосельський та Наталія Лузанова (пляж Лузанівка названий на прізвище її родини). До наших днів збереглася адміністративна будівля солепромислів на Куяльнику - нині це школа села Корсунці.

Після чергової війни 1878 року бессарабські соляні промисли знову були приєднані до імперії та знову почали складати конкуренцію одеським.

Згодом конкуренція на ринку солі зростала. Згідно зі статутом товариства береговласників, затвердженого в 1872 році, товариство соляних промислів було зобов'язане сплачувати місту щорічно орендну плату у розмірі 22 000 рублів. Крім того, солепромисли мали платити до скарбниці міста 20% від прибутку. Але на той час прибутку у солепромислів практично не було. А орендну плату товариство солепромислів сплачувало до 1883 року. На 1 січня 1886 накопичився борг у 66 000. У 1888 збори акціонерів звернулися до Міської Думи з проханням зменшити орендну плату. Міська Дума знизила орендну плату до 10 000, а борг, що накопичилася, дозволила сплатити в розстрочку за 11 років (без нарахування відсотків). Але з 1890 суспільство соляних промислів перестало виплачувати і ці суми. Борг збільшився до 74 500 рублів.

Зменшення орендної плати та інші пільги солепромислів на лимані не призвели до позитивного ефекту. Ситуація лише погіршилася. Розквітав видобуток солі у Криму, Кінбурні та на Тузловському промислі. Крім того, активно розпочалася розробка Бахмутської солі. В результаті вартість пуда знизилася з 27,24 коп. у 1888 році до 7,83 коп. у 1896 році. Одеська Дума постала перед дилемою. Можна було вимагати від солепромислів погашення боргу через суд, але це призвело б до їхнього повного руйнування, та й у будь-якому разі вони не змогли б виплатити суму боргу. Міська Дума пішла іншим шляхом. У 1898 році було прийнято рішення замість 10 000 рублів орендної плати стягувати плату, яка залежала від кількості солі на рік і орендну плату щонайменше 3 000 рублів (незалежно від 20% податку від прибутку підприємства). Нагромаджений борг 74 500 рублів було вирішено розкласти по 2 000 рублів на рік без нарахування відсотків. Однак солепромисли на той час практично не працювали. Але місцеві продовжували добувати сіль із лиману.

Кагати на Куяльнику. З книги Загоровский Н.А. "Лимани, їх життя й значення".

У 20–30-ті роки XX століття сіль на лимані добували артілі. З осадових басейнів сіль вивозили на тачках та складували на березі у вигляді пірамід (які мали назву "кагати"). Сіль, складена в ці піраміди, залишалася на довгий час на сонці для того, щоб з неї вивітрилися різні домішки, які могли б змінити її смакові якості. В окремі роки видобуток солі перевищував 49 000 тонн.

Закінчення роботи солепромислів відноситься до 1931 року, коли через паводки вкотре постраждали басейни для видобутку солі. На цей раз їх вирішили не відновлювати. Не стільки через дорожнечу робіт, скільки через конкуренцію солі з інших родовищ. Солепромисел на лимані став перегорнутою сторінкою історії. Але й зараз на лимані можна побачити стовпчики, що залишилися від перегородок між басейнами.

Фото: Дмитро Жданов

Дмитро Жданов