Шлях у степу: історія жінки із Сумщини, яка хоче нагодувати всіх

Світлини обвугленого, чорного збіжжя облетіли весь світ. Близько сотні тисяч тонн зерна в портах Одещини російські ракети знищити у липні-серпні 2023 року. Я знаю людей, які ніколи не дивляться на такі фотографії, а швидко прогортують стрічку новин. Вони мружаться і скаржаться: щось потрапило в око. Пропонують перевести тему, наприклад, обговорити, що робити, якщо коза неочікувано привела козенят на випасі за п’ятнадцять кілометрів від дому. Або про рецепт бринзи, яка довго зберігається без холодильника. Чи про бабусин хліб, який притиснеш пальцем — а він пружинить.

— А ви з вікна маршрутки не бачили наше стадо? — махає мені рукою жінка біля сільського магазинчика.

Корів і кіз я справді пропустила, поки роззиралася, аби не втратити зупинку на сільському роздоріжжі. Серпневе сонце із самого ранку припікає, підсвічуючи золотавим теплом тоненькі пилові доріжки в степу. Вигоріла трава на пагорбах, притрушений пилом гіркий полин, сріблясті кучері невисоких дерев — Тетяна пізніше розкаже мені їхню назву й цілющі властивості.

Розчинна кава в стаканчиках із магазину. У селі дев’ята ранку — уже навіть не дуже ранок, бо тут встають на світанку чи й раніше. Від магазину до хати, де мешкають Тетяна Малярчук та її родина, — зо півтора кілометра, які ми долаємо, час від часу перепочиваючи. Тетяна нещодавно зняла гіпс зі зламаної ноги.

Зламала, коли випасала корів. Тож тепер у неї та в її козлика Бублика — дві травми на двох: кілька місяців тому вона саме накладала йому шину на зламану передню ніжку, а тепер і сама мусить шкутильгати.

Тося. Фото Інтент/Євгенія Генова

Тетяна — переселенка із Сумщини. У її родині — мама Надія, троє дітей Тетяни й четверо племінників. А ще — кози, поросята, теличка, собаки, коти, гуси, качки, трохи курей і перепілок, нутрії, — цілий ковчег ноїв. Господиня багато посміхається і годинами розповідає про кожну тваринку — її характер, поведінку і пригоди. Ми п’ємо домашню каву в садку, у ногах біля нас вмощуються вівчарка Рой і такса Тося. Тут дуже тихо і постійно щебече якесь невидиме птаство.

"Картопля-бомба"

У родини Іллі Гарбузова було всього багато: дітей, худоби, птиці, землі, зерна й роботи. Сіяли пшеницю і жито, вирощували корів і свиней, тримали коней і працювала так важко, як тільки можуть працювати селяни.

Глухів — столиця трьох гетьманів — тут пройшло життя декількох поколінь родини. Старший син Олексій мав успадкувати від батька землю і хату. На землі бути господарем, у дім — привести невістку з такої ж родини.

Тільки Олекса заявив батькам, що не одружиться з дівчиною, яку вони обрали. Бо закохався у Варвару.

Батько лютував і вмовляв старшого, але хлопець не здався. Зрештою Ілля махнув рукою і після чергової страшної сварки сказав, що зрікається сина. Йому не буде ні дому, ні землі. "Іди до своєї дружини-бідачки в прийми, а додому дорогу забудь".

Тоді ця родинна суперечка здавалася великою бідою. Але скоро саме вона обернеться для Олексія небувалим везінням — він виживе. Тоді як уся його родина — загине.

Молода радянська влада оцінила пшеничні лани та стадо корів Гарбузових: усе майно, до останньої зернини, забрали, а сім’ю — розстріляли за спротив колективізації.

І лише Олекси ні колективізація, ні куля не зачепили: подружнє життя з бідною дівчиною виявилося нецікавим для енкаведистів. 

— Ми до пуття не знаємо, що саме сталося з усією родиною. Про це дід, мабуть, особливо багато не розказував, а якщо комусь і говорив, то ця пам’ять загубилася в роках наступних трагедій і переживань. Бабуся згадувала, що під час "розкуркулення" не пошкодували навіть найменшої дитини — розстріляли. Втім, можливо, хтось все-таки й вижив, але ми про це не знаємо, — розповідає Тетяна Малярчук, онучка Варвари й Олексія.

Після колективізації та голодомору сім’я уцілілих Гарбузових потрохи розросталася, а коли третій їхній найменшій — доньці Наталці виповнилося всього вісім днів, почалася радянсько-німецька війна. Олексій пішов на фронт, а Варвара з дітьми лишилася в Глухові — на два з половиною роки в нацистській окупації.

— Бабуся згадувала, що з їжею в окупації вкрай сутужно. Вони постійно ходили напівголодні. Що вдавалося виростити на городі — забирали окупанти. Дехто трохи жалів і щось лишав, але загалом оте відчуття голоду потім переслідувало всю родину. Знаєте, так у багатьох українських сім’ях — не можна викинути й окраєць хліба, не можна вийти з-за столу, не доївши, не можна викинути в смітник ані крихту — усе або людям, або худобі. Й от, аби маленька Наталка не вмерла з голоду, моя бабуся годувала її грудьми весь час окупації. Де те молоко і бралося за таких умов — не знаю, але це точно врятувало малу. А найбільша розкіш, найсмачніша їжа для них — запечена у вугіллі картопля. Її закопували під прогоріле багаття, там вона пеклася, потім діставали — а вона була вся чорна, трохи аж обвуглена. Її розламували і їли всю білосніжну, розсипчасту серединку. Таку їжу моя тітка Наталка називала — "картопля-бомба". Бо зверху — чорна, а всередині — смакота, — каже Тетяна.

Нині її родина — усі до одного, навіть півторарічна племінниця Софійка — у вихідні пече картоплю. Обмотують картоплини фольгою, закопують у гарячі вуглинки, а потім смакують із сіллю. Кажуть так само — картопля-бомба. У пам’ять про Наталю, її батьків і дідів.

Коли Глухів звільнили від нацистів — сім’я Гарбузових завела козу. Тоді це була велика радість, адже більшість худоби довелося або віддати військовим, або з’їсти в голодні роки.
Маленьку годувальницю ховали від чужих очей у підвал, годували її найкращим, що могли дістати. Варвара варила з молока сир, а свіжим молоком ділилася із сусідами, де були маленькі діти. Коза-годувальниця стала першою у їхньому відновленому після репресій і війни господарстві. За нею з’явилися й інші:

— Кози в моїх бабусі й дідуся завжди були. Я їх просто обожнювала в дитинстві. А ще вони тримали поросят. Так цікаво приходити до них у гості й займатися козенятами, поросятами.

В інших діда з бабою — татових батьків, Марії та Василя, — теж вистачало худоби, особливо корів. Вони жили на Хмельниччині, тож на канікулах я мала чим займатися. Величезний сінник, на вершечок якого мене садовили, щоб я допомагала накладати сіно доверху. І страшенно смачний сир-косичка, який бабуся варила з коров’ячого молока і продавала на сільському базарі.

А ще баба Марія пекла найсмачніший у світі хліб — величезні пухкі короваї, які могли лежати на столі й чотири, і п’ять днів, а то й більше — він і не думали пліснявіти. Я назвала свою старшу доньку на її честь. А другу доньку — Катерину — на честь бабусі мого чоловіка. Тож мої доньки несуть у собі пам’ять про наших предків в іменах, — розповідає Тетяна.

Хата-рукавичка

На початку 2022 року Тетяна, яка у різних містах займалася організацією роботи готелів, кафе й ресторанів, приїхала до Одеси — готувати до відкриття новий готель.

— Як і всі, прокинулася вранці від вибухів в Одесі. Я зателефонувала всім рідним. Мама з моїм наймолодшим сином Глібом були вдома, у Глухові, старші донечки гостювали в мого брата в Києві. Я займалася багато років біатлоном, маю розряд, тому довго не думала — пішла у військкомат. Там подивилися мої документи, що в мене троє дітей, і відправили додому.

Тож Тетяна почала допомагала ставити блокпости на центральних вулицях, готувала для військових їжу, плела сітки.

— Там я познайомилася з білоруськими добровольцями та з багатьма дуже крутими людьми. Мій рідний брат теж пішов на війну, зараз він після другого серйозного поранення вдома. Дуже шкодує, хоче повернутися, але навряд чи зможе, бо ледве ходить. На війні — четверо моїх кумів, десятки друзів і близьких. Іноді мені здається, що весь мій світ — на цій клятій війні, — ми п’ємо вихололу каву і слухаємо пташок у листі.

Далі, за двором, видно невеличкий лан кукурудзи. Це буде на зимовий корм качкам і гусям, а щось перепаде й козам.

У березні близькі Тетяни привезли до неї в Одесу маму Надію і сина Гліба, а згодом — і старших доньок. Порівняно з Києвом і Глуховом — на півдні видавалося безпечніше. За цей час Тетяна вже навчилася шити для бійців підсумки, плитоноски та інше спорядження.

Увесь цей час її рідна сестра з дітьми залишалася під обстрілами на Сумщині. Пізніше вони теж дісталися Одеси. Сестра з трьома молодшими дітьми поїхала працювати за кордон, а двох старших синів, які мають порушення інтелектуального розвитку, залишила з Тетяною. Нині сестра — одна з її інвесторок. Згодом родина ще збільшилася: привезли двох дітей Тетяниного брата. І так бабуся Надія, мама Таня і семеро дітей почали своє сільське життя в місці, де Тетяна випадково опинилася через повномасштабну війну.

— Запропонували переїхати в село мої друзі, тому що влітку 2022-го Одесу почали часто обстрілювати, прилітало в порт, а спускати дітей і хвору маму в бомбосховище складно. Ми погодилися.

Рой. Фото: Інтент/Євгенія Генова

Спочатку жили в хаті військовослужбовця: він зараз у ЗСУ, а "на хазяйстві" залишив Роя, — Тетяна киває в бік поважного власника густої шерсті, який саме міцно заснув під столом. — У Роя, на жаль, рак шкіри. Він тоді був геть облізлий, нещасний. Ми його довго лікували, робили уколи, мастили різними лікувальними мазями, давали вітаміни, рятували, як могли, і він розумничок — виросла нова шерсть, ходить справно, правда, трохи повільно. Але йому 12 років, то для поважного пана це нормально. Іноді стає гірше, тоді знову колемо, мастимо. А він молодець, бачите, як тримається, — наша розмова знову переходить на тваринок. Про них говорити легше.

Коли я питаю Тетяну, чи мала вона справу з тваринами, вона розповідає, як її дитяча прихильність до корів і кіз у підлітковому віці виросла у бажання стати ветеринаркою.

Вона навіть вступила на ветеринарний факультет, але через сімейні обставини навчання припинила. Про своє захоплення згадала у 30 років, коли народився наймолодший син Гліб:

— У нього — вроджена хвороба нирок. Лікарі радили давати перепелині яйця та й загалом — домашню їжу. Ми тоді осіли в Києві, щоб регулярно відвідувати лікарні, проходити курси терапії. Винайняли приватний будинок. І там я почала розводити перепелів.

Справа пішла: у жінки завелося понад три сотні голів, яйця вигідно продавали. Але потім — пандемія, все пішло шкереберть, перепелів продали, сім’я повернулася до Глухова.

— До речі, я й зараз тримаю трішки перепілок — для Гліба. Дивіться, який виріс уже на домашніх яйцях, — каже жінка. Білоголовий малий зосереджено намагається знайти в її телефоні улюблений мультик. За місяць він піде до першого класу.

Друге повернення до сільського господарства сталося через війну. Однак Тетяна не почувається безпорадною. Навпаки, у кризові часи її родина щоразу повертається до землі й рятує себе та інших.

Влітку 2022-го разом із людьми в сільську хату переїхали їхні собака й кіт, з якими господарі виїхали з-під обстрілів на Сумщині. Рой був першим, хто поповнив родину на одеській землі. Наступною стала Хюррем.

Назустріч

— Одного разу мені зателефонував дядько Жора. Насправді він не Жора, просто мені так легше запам’ятати. Це чоловік із курдської спільноти — біженців, які оселилися тут багато років тому, рятуючись від переслідувань у Туреччині. Й от він телефонує і каже: "Приходь". Я приходжу до нього на його мініферму, там — шестеро корів. Каже: "Дивись".

Дивлюсь — і не бачу. А він сміється, каже, мовляв, дивись пильніше. Й от дійсно, біля однієї корівки стоїть малесеньке руде телятко на тоненьких ніжках, аж хитається. Тільки народилося. Я на це маля дивлюся і розумію: не піду без неї. І кажу дядьку Жорі: "У мене грошей нема".

— Дай сто гривень на удачу й забирай.

— Ця теличка — це просто те, що мені треба було. Як я за неї переживала! Набридала всім ветеринарам, щоби підказували, як годувати, що краще, як краще. Та ви ще її побачите — вона неймовірно красива, — посміхається Тетяна.

Після Хюррем ковчег Ноя правнучки хлібороба з Глухова почав розростатися, як на дріжджах. Місцеві курди говорили мало: мовчки приносили одяг, їжу, посуд, далі хтось приніс курку, качку, насіння для городу, хтось мовчки позичав гроші.

Дуже швидко курдська спільнота села стала для її сім’ї рідною.

— Я навіть нічого не просила — вони самі прийшли, самі запропонували допомогу й підтримують нас. Що б не було треба — вони вже несуть. Напевно, бо вони добре знають біду? — згадує жінка.

Курдські сім’ї добре пам’ятають першу зиму в українському селі. Тоді вони виживали за рахунок горіхів, які збирали в посадках і продавали на базарах та перекупникам. Але взимку? Опалювати оселі нічим, доводилося збирати хмиз, солому, — усе, що могли, і все, що могло горіти.

Незвичні до холодів, люди сильно мерзли. Досі згадують, що на ніч вкладали дітей під багато шарів одягу, а вранці зі страхом зазирали під нього: чи дихають? Чи не замерзли?
Через багато років курди просто вийшли назустріч Тетяні з мішками кукурудзи, булгуру й теплим одягом.

Одного разу біля її подвір’я місцевий житель Алі висадив десант: стадо брудних, худих, змарнілих і голодних кіз. Розповів, що вони залишилися без господарів і довго провели зачиненими в стайні, де голодували, але вижили.

— Вони були такі брудні й нещасні. Я спочатку подумала, що вони чорні й коричневі. Нумо ставити гріти воду в лоханках, робити їм мильні ванни. Миємо-миємо, дивимося — а вони білі або білі з плямками. І майже всі — без вух. Пошукали в інтернеті й зрозуміли: кози — не просто собі кози, а породисті — українська безвуха. Потім ще кілька козенят мені принесли. Отак тепер у мене — ціле стадо. Не знаю, гени чи що там у мене, але мені перед очима стоїть ота коза, яку моя бабуся ховала в підвалі і яка рятувала їх від голоду. Це щось неймовірне. Наші кози — тепер годівниці й рятівниці. Ми з Марією — старшою дочкою — навчилися варити сир.

Фото: Інтент/Євгенія Генова

Дівчата спробували один рецепт, далі — інший, третій — і вийшов чудовий сир. Рецепт — їхній власний. Ще без назви, але люди його вже куштували й купували на одеському "Привозі".

— Ось тут у мене бринза, — показує Тетяна невеличкий стосик білих кругляшків, загорнутих у чисту тканину. — Сир я варю такий, щоб він довго не псувався, і передаю хлопцям на передову. Хай їм смакує. Чим можу, тим допомагаю, якщо вже так доля розпорядилася, що я не з ними, а отут — зібрала повну хату дітей і тварин, то нехай моя допомога армії буде такою, — каже вона.

За деякий час мініферма знову стрибкоподібно розрослася: у сусіда загинула свиноматка, яка вночі привела поросят. Що робити з новонародженими, ніхто не знав, тому віддали тій, яка вже врятувала старого пса від раку, вигодувала новонароджену теличку й підняла на ноги стадо кіз що вмирало.

— Коли я побачила дванадцять рожево-чорних вухатих чи то щурів, чи то мишей, — такі вони були малі й беззахисні, то злякалася. Що з ними робити? Як їх годувати? Варіант був один — козяче молоко. Соска, пляшечка — кожні три години цілодобово. Просто падали з ніг, годували всі по черзі — і я, і старші діти, і хто тільки міг.

Молоко заморожувала в морозилці, щоб не зіпсувалося. Кожні три години — підйом. Молоко треба погріти. Поки догодували до середини стада — воно уже холодне, треба знов гріти. А як зрозуміти, хто вже поїв? Позначали їх маркерами.

— Ну тепер, бачте, які справні? Це гібриди, нащадки від двох порід, дуже цікаво, які вони виростуть, я на них покладаю великі надії. За ними спостерігати — це неймовірно. Такі цікаві вони, такі розумні, — демонструє Тетяна своє плямисте багатство.

Біля її ніг ґелґочуть троє гусенят. Ідуть слідом, куди б вона не пішла: з їхньою мамою недавно трапилося нещастя, тому тепер вони сприймають мамою Тетяну. Вона своєю чергою обіцяє їм життя до старості: рука вже не підійметься. Але баночки гусячого жиру на передову обов’язково передасть із початком холодів: з досвіду лікування маленького Гліба знає, що гусячий жир дуже помічний для здоров’я.

Лікуватися любов’ю

Нині вся маленька ферма живе в закинутому колись будинку — він більший за попередній, але й роботи біля нього чимало. Треба до холодів побудувати великий хлів, полагодити огорожу.

— У Глухові в нас був великий батьківський будинок. Я звикла, щоб у всьому був порядок. Тварини мають бути чисті, доглянуті й здорові. Наше господарство теж вакциноване, з документами. Я мрію відкрити місце відпочинку для всіх охочих. Завести страусів, павичів. І хай би люди тут відпочивали душею. От у нас нутрії — Віра і Валя. Дивіться, які смішні, беруть їжу лапками, наче ручками, — ми усміхаємося чорній і білій нутріям: одна з них має п’ятірко дітлахів, інша якраз очікує на потомство.

Фото: Інтент/Євгенія Генова

— Розумієте, у нас Діма й Денис (племінники Тетяни з порушеннями інтелектуального розвитку. — Авт.), якщо нервуються, приходять сюди. Кажуть на них «щури». Спускаються до них, гладять, дивляться, як вони плавають. І заспокоюються. А наша Гера (пес породи алабай, якого Тетяна довго підгодовувала, аж поки господар його не віддав назовсім. — Авт.) няньчить козенят. Коти піклуються про гусенят, кози вигодовують поросят, ну а Хюррем — це наша стратегія майбутнього, — напівжартома, але не менш серйозно ділиться планами Тетяна.

У селі дуже тихо. Чути щебетання якихось невідомих пташок, плямкання поросят, які саме підобідують, і шепіт кукурудзяного лану. А ген далі — рядочки кормових гарбузів. У селі лиш вона вирощує такі величезні гарбузи — як вирощували на Сумщині її діди-прадіди.

— Я знаю тут кожну балку, кожну виямку. Ми з дітьми все підготували на випадок російського наступу. Вода, теплі ковдри — усе в надійному місці. Сховаємося, якщо станеться біда, а потім я їх відправлю кудись, де спокійно. А сама, певно, таки піду на війну. А якщо не доведеться, — то отут моє життя. У цих нічних годуваннях із соски, цьому городі й оцій землі. Мабуть, мій прадід мною б пишався. Я про нього часто думаю. Як йому було, коли в нього забрали його поля? Коней? Корів? Як би мені було зараз? Аж мурахи по шкірі. Знову прийшли та знову хочуть забрати в нас наш хліб, наше зерно й нашу худобу. Ви бачили спалене зерно? Я не можу на це спокійно дивитися. І хочу всіх нагодувати — усіх на світі.

В обід сонце розжарює степ так сильно, що він починає випаровувати аромат трав і молока. А, може, уся річ у тому, що біля зупинки — тирло, тобто місце, де якраз перепочивають корови. Хюррем радісно біжить до Тетяни, лащиться, облизує руки й зазирає в очі. У затінку ліниво пережовують жуйку безвухі рятівниці осиротілих поросят.

Тетяна та Хюрем. Фото: Інтент/Євгенія Генова

— Оці дерева сріблясті — знаєте, як називаються? У нас на Сумщині таких нема. Я тут місцевих питала — ніхто не знає. Я знайшла, що це — лох сріблястий, степове південне дерево, дуже допомагає загоїти рани, подряпини. Я вже прикладала — справді дезінфікує. Усе потрібне — поруч із нами. З діда-прадіда.

Запилюжений автобус мчить до Одеси. У задньому вікні видно Тетяну, яка махає рукою. Зараз вона піде додому — півтора кілометра під сонцем, трохи припадаючи на хвору ногу. Треба поскладати сіно і прибрати в поросят.

Євгенія Генова