18 листопада 2026, 18:52

"АнтиноМіст": фантастика про свободу волі, написана між боями

This article is also available in English

ФОТО: Марія Галіна

ФОТО: Марія Галіна

Цією публікацією Інтент продовжує серію рецензій, присвячену сучасним українським виданням. Рецензії для Інтенту в межах цього проєкту пише Марія Галіна – українська письменниця, поетка та літературна критикиня, лауреатка літературних премій.

Класичний уже сюжет: герой приходить до тями, не пам’ятає, хто він такий, і протягом усієї історії намагається це з’ясувати, проходячи крізь низку випробувань. Причому в нього прокидаються дивні здібності, його переслідують загадкові люди, усі чогось від нього хочуть тощо. Ну, хоча б узяти "Ідентифікацію Борна". Є ще одна дуже відома історія, але до неї ми повернемося пізніше. Тож і зав’язка роману Олега Пальчикова "Keos ex machina" (перша частина трилогії "АнтиноМіст", Одеса, видавець Бондаренко О. М., 2026) навряд чи когось здивує: герой опиняється в загадковому оточенні, маючи при собі лише плакетку з написом "Keos", і мусить з’ясувати, хто він такий і навіщо тут опинився.

Є тут, однак, певний момент. Засновник Unit Cafe і автор дебютного свого роману Олег Пальчиков – військовий.

На презентації, яка відбулася нещодавно, він зазначив, що, хоча задум роману плекав уже давно, писати його почав у перервах між бойовими діями. Тож погляньмо й ми на роман саме з цього погляду. Бо обставини, у яких автор пише про пригоди свого героя, теж не те щоб банальні.

Людина, яка змінює цивільний одяг на однострій, теж починає все з чистого аркуша. Їй заново доводиться знаходити своє місце в чужому, небезпечному й ворожому світі, у неї нові друзі та вороги, вона має доводити свою гідність і спроможність. І тут зрідка коли допомагає мирний досвід, а іноді прокидаються й зовсім несподівані здібності та якості. Тож таке звернення до теми пошуків себе, поступового розкриття своїх здібностей і своєї особистості не дивує.

Є і ще один момент.

Дмитро Лазуткін, поет і теж військовий, презентуючи нещодавно в Одесі нову книжку віршів, зауважив, що на війні існують два типи письменства і два типи читання. Перший – це коли військовий дотримується суто документального погляду на реальність; сюди входить уся, умовно кажучи, "документалка", аналітика, щоденники побратимів тощо, бо все інше здається неважливим, нецікавим і зайвим. Другий – це максимально відірвані від реальності твори, вигадані світи, куди хочеться зануритися. Тож ми маємо два полюси. На війні все чорно-біле, бо така її природа.

У цьому разі ми маємо справу саме з останнім кейсом. Нічого, що повертало б нас до того, у яких саме умовах написано текст, ми в ньому не знайдемо. На перший погляд.

Тепер про жанр. Якщо це не документалка, то що? Що є якнайдалі від документальної літератури, від щоденників та есеїв? Звісно, фантастика. А ось що саме перед нами? Чи можна вважати, що це, ну, наприклад, сай-фай? Чи фентезі? Сам автор свого "АнтиноМіста" визначає як "технофентезі". Так це чи ні? А якщо ще трохи пошукати?

Олег Пальчиков на презентації розповів, що спирався в роботі на "золоту добу" англо-американської наукової фантастики, зокрема на твори Роджера Желязни. Справді, якщо згадати "Хроніки Амбера" (я обіцяла ще один приклад зав’язки з героєм, який не пам’ятає про себе нічого), то  щось схоже є. Бо там герой поступово, просуваючись сюжетом і проходячи певний квест, повертає собі особистість та пов’язані з нею здібності. Є ще одна спільна й дуже важлива риса: "Хроніки Амбера" спираються на реальність, яка фактично реальністю не є. Там, як ми пам’ятаємо, герой сам модерує світ навколо себе, що, звісно, полегшує йому життя, але особисто мене дратує, бо якщо герой спроможний прогинати світ під себе, якщо немає, умовно кажучи, спротиву матеріалу, такому героєві важко співчувати. І хоча сама я ставлюся до такого типу літератури скептично, отой "пливучий" світ має своїх прихильників, у "Хронік" чимало фанатів, тим більше що історія там красива. До речі, ще одне відсилання до Золотої доби фантастики – це довгі монологи персонажів, з яких ми й дізнаємося про світобудову роману, і ця традиція набагато старіше за опус Желязни.

Ось, нарешті, я визначилась. Бо ми не можемо назвати "Хроніки Амбера" ані сай-фаєм, ані фентезі.

Я б умовно назвала такий тип літератури онейроїдним.  "Онейроїдний (від грец. oneyros – сон та -oid – подібний) – це прикметник, який у психіатрії описує стан або синдром, подібний до сну наяву. Сон наяву: свідомість затьмарена, а людина переживає фантастичні, сценоподібні візії та псевдогалюцинації, беручи в них безпосередню участь".

І тверда фантастика, і фентезі оперують тією логікою, на яку спирається конструкція світобудови – реальної або вигаданої, але несуперечливої. Онейроїдна література керується логікою сну, а логіка сну є... е-е... нелогічною. Усі ми спостерігали ті дивні й несподівані трансформації, які трапляються з нами та нашим оточенням уві сні. Ми легко пересуваємося з місця на місце, зустрічаємо дивних істот і людей, які незнайомі нам, але поводяться як знайомі, і, що важливіше, можемо модерувати своє оточення. Усі ми пам’ятаємо оту сновидну думку: я ж сплю, це ж уві сні, тож можу зробити так-то й так-то... Онейроїдна оптика – це коли ти знаєш імена персонажів ще до того, як вони їх назвали. Коли один персонаж – сіра фігура, яка розчиняється в повітрі, а інший носить камзол із мідними ґудзиками, ремінь із бляхою й акуратно підстрижені вуса. Коли на твоїх очах Міст із зруйнованого перетворюється на цілий (ми самі, до речі, щойно бачили зворотний приклад, і це вже не сновидіння, хм).

Література, побудована на онейроїдному принципі, вихоплює з туману підсвідомості окремі фрагменти, трансформує їх в інші, потім – у ще інші... Онейроїдні сюжети зазвичай вибудовані на швидких змінах декорацій та обставин, вчинки й мотиви героя обмежені переважно його волею і наміром, а світ розпадається на окремі елементи, локації, порожнечі між якими затягнуті сірим туманом невизначеності. Філософи називають це "м’якою зв’язаністю" - на противагу "твердій зв’язаності" світу, який спирається на логіку, правила та причинно-наслідкові зв’язки. Треба сказати, що ота тема спотвореного, зламаного зв’язку таки з’являється в романі, де люди – виконавці чужої незрозумілої волі, "маріонетки, в яких відібрали ляльководів, але забули обрізати нитки". Героєві, вочевидь обраному, судилося виправити оту викривлену світобудову.

Так, "АнтиноМіст" побудований на засадах "м’якої зв’язаності". Герой, подібно до Корвіна у "Хроніках Амбера", виявляє в себе здатність ментально маніпулювати своїм оточенням – може, наприклад, силою уяви відігнати страшну механічну багатоніжку. Навіть одяг у нього змінюється залежно від обставин: то жебрацькі шати, подерті через пригоди на болотах, куди він спочатку потрапив, то добротний одяг пристойного містянина. Ми ж люди досвідчені й розуміємо: якщо герой прокинувся в чужому світі, та ще й із загадковою металевою пластинкою в руках, значить, має якусь місію, про яку сам іще не знає. І він поступово наближається до виконання своєї місії, мандруючи в супроводі загадкового ворона-трикстера різними локаціями, які об’єднує лише одне: усі вони живляться загадковою рідиною – мерцилом. У цих мандрах герой дедалі краще пізнає світ, у якому опинився. У різних частинах цього світу панують машини, маги, майстрові, Велика Матір та інші сили, а герой мандрує цим строкатим простором, переформовуючи його завдяки своїм здібностям. Утім, сюжет розвивається не стільки за внутрішньою логікою, скільки з волі (а часом і свавілля) автора.

Є таки один жанр, який будується майже на тих самих принципах. Ну, ви здогадалися. Це кіберпанк. Є загадковий Бог-сисадмін, є провідник, є гнучка реальність, що залежить від заданих алгоритмів, які можуть змінюватися впродовж оповіді. І є такий Нео, який може на оту реальність впливати – інші персонажі не більше ніж цифрові зліпки, бліді тіні. Чи є "АнтиноМіст" кіберпанком, ми дізнаємося, мабуть, наприкінці, бо автор обіцяє нам ще два томи. Ми ще можемо згадати паропанк, де теж має місце зрощення людського та механічного, і ось що саме зараз перед нами – уже вирішувати читачеві, якщо він дійде до кінця квесту. Але жанр і тип літератури – це різні речі, до речі, вибачте за тавтологію.

І ось саме тут і полягає пастка, бо онейроїдний тип літератури стикається з певною проблемою. Занадто широкі ступені свободи вибивають читача з умовної реальності, особливо якщо йдеться про великі обсяги тексту – якщо може трапитися все що завгодно, то яка різниця, що саме? Читач позбавляється ролі співтворця, йому залишається тільки спостерігати за фантазією автора. Високий ступінь умовності, брак спротиву матеріалу – типова ознака онейроїдного письма, і "АнтиноМіст" не виняток. Ми опиняємося на рівні символів, умовних конструкцій. Жива Темрява, Володар Тіней, Перша і Друга Матір... І все з великої літери – ще одна типова ознака олдскульної фантастики... Хочеться чогось матеріального, логічного, без зайвого пафосу. І навіть епізод з іспитом, умовно кажучи, з опору матеріалів, який герой складає перед клерками Гільдії, сприймається як ковток свіжого повітря. У цьому є певна іронія: адже опірмат ґрунтується на законах класичної механіки, які у світі "АнтиноМіста" працюють не те щоб.

Але тут я знову нагадаю (і це важливо), що роман писався в перервах між бойовими діями. І писався, як сам автор зауважив на презентації, не для читачів, а для себе. А перерва між бойовими діями спонукає саме до лінійного сюжету, який розпадається на калейдоскоп епізодів. Окрім художнього завдання, яке, мабуть, є в кожного письменника, таке красне письменство бере на себе психотерапевтичну функцію. Той, хто залишається наодинці зі своїм підсвідомим в умовах, коли до найближчого психотерапевта кілометри випаленого ґрунту, вимушений працювати з тими засобами, які має при собі.

Ключовий текст засновника психоаналізу називається "Тлумачення снів". Сам автор на презентації апелював до Юнга, а не до Фройда: опрацювання підсвідомості завжди супроводжується зверненням до архетипів. Тож роман, можна сказати, нашпигований символами та архетипами. Башта, Міст, Ворон-провідник...

Онейроїдна література є літературою травми.

Може, це здасться занадто далекою паралеллю, але феміністична проза, яка вперше маніфестувала себе на пострадянському просторі наприкінці 80-х – на початку 90-х, мала, за різного ступеня обдарованості, яскраво виражений онейроїдний характер. Щоправда, це були переважно оповідання, зрідка повісті. Як я вже тут писала, такий тип літератури не в найкращих стосунках із великими конструкціями.

До речі, як на мене, вершиною онейроїдної прози є "Замок" Кафки. Змушена зізнатися, що читала його з розумінням, але без захоплення. Що біля підніжжя піраміди? Безліч творів, бо саме література такого типу не дуже сувора до автора – він тут не обмежений майже нічим. Він і є деміургом у цьому театрі тіней.

Є, до речі, ще один різновид літератури, який демонструє високий ступінь умовності, - це притча. Тож "АнтиноМіст" можна сприймати й так, якщо здатні існувати притчі обсягом у 500 сторінок. Недарма анотація на обкладинці каже, що це все "про здобуття волі, природу страху та вічне протистояння ідеального порядку і неминучого хаосу". Герой, що прокинувся серед сірого нічого, був, з одного боку, повністю вільним, бо не мав ані обов’язків, ані знайомств, ані навіть особистості. Але поступово він набирав і те, і те, і те – і водночас втрачав ту саму свободу волі, а разом із нею і креативність, здатність маніпулювати світами. Адже суспільство, хай би яким воно було, побудоване на обмеженні свободи.

Це в романі. А в реальності... Ну так, чи взагалі існує свобода волі на війні, де панує воля командира, залізо і випадок? Іноді, щоб вирішити це для себе, потрібно написати роман на 500 сторінок про чоловіка, який не пам’ятає, хто він такий, про королівство Манаскельд, залишки Великої Цивілізації, пошуки Артефактів, Жахливі Ритуали та Загадкові Іржаві Механізми.

З мого досвіду, будь-який текст знаходить свого читача. Попри те, що автор, за його твердженням, писав цей твір суто для себе, вважаю, знайде свого читача й він. А інакше навіщо було видавати його книжкою? Але я чекаю не стільки на відгуки читачів, скільки на увагу дослідників, соціологів та психологів, бо текстів, написаних на фронті, у нас буде чимало, і хтось має розглядати їх не лише з художнього боку.

Марія Галіна

Поділитися