Аудрюс Бальчетіс: "Ми живемо дуже недовго, але намагаємося побудувати щось довговічніше за нас"

Приїхавши до Одеси з презентацією фотокниги "Шлях води", литовський фотохудожник Аудрюс Бальчетіс розповів в ексклюзивному інтерв’ю Інтенту про одеський етап свого проєкту "Сходи. Між", філософію повільного знімка та контрасти життя міста в умовах війни.

В описі до проєкту "Шлях води" ви згадуєте, що знання в галузі водної інженерії спонукали вас створити фотокнигу. В який момент технічний погляд на акведуки трансформувався в художній та філософський?

Мабуть, це сталося не в один конкретний момент. Спочатку я дійсно дивився на акведуки очима інженера: як влаштований ухил, яким чином вода долала десятки кілометрів, як без сучасних приладів люди домагалися неймовірної точності.

Фотокнига "Шлях води" Аудрюса Бальчетіса. ФОТО надане співрозмовником

Але поступово я зрозумів, що переді мною не просто інженерні споруди. Акведук з'єднує дуже різні речі: людський розум і природу, практичну необхідність і красу, минуле й сьогодення. Його будували для води, а через дві тисячі років він уже ніби переносить не воду, а час.

І тоді технічний інтерес став лише відправною точкою. Проєкт поступово перетворився для мене на роздуми про час, пам'ять і здатність людини створювати щось, що переживає свого творця.

За роки роботи над проєктом чи змінився ваш власний погляд на воду? Чи стали ви інакше сприймати річки, дощ, море, саму ідею перебігу часу?

Безумовно. Вода здається чимось абсолютно буденним, поки не починаєш розуміти, наскільки вся історія цивілізації пов'язана саме з нею. Міста виникали там, де була вода. Римська імперія могла будувати величезні міста тому, що вміла цю воду доставляти. Вода була умовою існування цивілізації.

Мабуть, тому я тепер сприймаю її не лише як фізичну субстанцію. Вода для мене стала дуже точною метафорою часу. Вона рухається, змінює форму, зникає і повертається, але її неможливо зупинити остаточно. Людина може побудувати канал, акведук чи греблю і на якийсь час задати воді напрямок. Але рух усе одно належить їй.

Про вашу книгу кажуть, що вона вимагає від глядача уповільнення та відмови від візуального шуму. Як ви самі прийшли до такого ритму життя – подорожувати світом, не поспішаючи знімати акведуки й споглядати?

Не впевнений, що моє життя в цілому таке вже повільне. Швидше навпаки, воно досить інтенсивне. Можливо, саме тому фотографія стала простором, де я свідомо уповільнююся.

Коли приїжджаєш до акведука, якому дві тисячі років, абсолютно безглуздо поспішати. Він уже бачив стільки поколінь людей, що твої власні кілька годин поруч із ним нічого не означають.

ФОТО: Аудрюс Бальчетіс

Я можу довго ходити навколо споруди, дивитися, як змінюється світло, шукати точку, з якої простір починає складатися. Іноді фотографія з'являється одразу, іноді доводиться повертатися. Для мене сам процес спостереження вже є частиною фотографії.

Багато фотографів сьогодні прагнуть здивувати глядача. Здається, ви, навпаки, пропонуєте йому зупинитися і вдивитися. Чи не є це своєрідною формою опору сучасній культурі споживання зображень?

Певною мірою – так. Сьогодні зображення існує частки секунди. Ми безкінечно гортаємо фотографії, і кожна наступна має бути ще яскравішою, ще ефектнішою, ще швидше привернути увагу.

Мені цікавий протилежний процес. Я хочу, щоб фотографія не кричала: "Подивися на мене", а змушувала глядача затриматися. Якщо людина пройшла повз фотографію, потім повернулася й подивилася ще раз – для мене це набагато важливіше за миттєвий ефект. Мабуть, це дійсно невеликий опір швидкості нашого часу.

Акведук – це спроба людини приборкати й спрямувати воду. У чому для вас полягає головна драма цього протистояння контролю і свободи стихії?

Мені здається, слово "приборкати" тут дуже цікаве. Людина дійсно намагається керувати водою, але робить це тільки в певних межах.

ФОТО: Аудрюс Бальчетіс

Акведук – чудовий приклад компромісу. Людина будує споруду, розраховує ухил, прокладає шлях, але змусити воду рухатися проти її природи вона не може. Вона мусить розуміти закони природи й співпрацювати з ними.

Тому я бачу тут не стільки боротьбу людини зі стихією, скільки діалог між інженерним розумом і природою. А історична іронія полягає в тому, що вода давно перестала текти більшістю древніх акведуків, а самі споруди продовжують існувати.

Ви свідомо відмовляєтеся від кольору, дронів і швидких візуальних ефектів. Чому саме чорно-біла класична фотографія найкраще передає монументальність акведуків?

Колір дає величезну кількість інформації, але не вся вона мені потрібна. У чорно-білій фотографії залишаються конструкція, світло, ритм, фактура, геометрія і простір. Акведук стає майже графічним знаком.

Я нічого не маю проти дронів чи сучасних технологій. Це просто інша мова. Дрон чудово показує масштаб і топографію споруди, але мені важливіша людська точка зору. Я хочу стояти перед акведуком приблизно там само, де може стояти глядач. Для мене суттєва фізична присутність людини перед архітектурою.

На які камери ви знімаєте? Чи використовуєте плівку? У який час доби та року вам найпростіше спіймати ту саму "тишу" - рано-вранці, на заході сонця чи взимку?

Зараз я працюю цифровою камерою Nikon Z9, найчастіше з об'єктивом 24–70 мм. Плівку в цьому проєкті я не використовую. Мені важливіша не конкретна технологія, а можливість отримати зображення, яке відповідає моєму задуму.

Щодо світла я не впевнений, що існує універсально правильний час. Дуже часто цікавим є вранішнє або вечірнє світло, коли воно підкреслює рельєф каменю та об'єм конструкції.

Але іноді саме похмура погода створює ту необхідну мені тишу. Я взагалі намагаюся не полювати тільки за "красивим світлом". Іноді занадто красиве світло навіть заважає.

Чи бували випадки, коли акведук справляв на вас найсильніше враження наживо, але фотографія не складалася? Що виявилося неможливим перекласти мовою зображення?

Звісно, і це відбувається досить часто. Фотографія дуже обмежена. Коли ти стоїш поруч із величезною спорудою, ти сприймаєш її не лише очима. Є масштаб, температура повітря, вітер, запахи, звук, відчуття простору навколо.

Фотографія все це стискає в прямокутник. Іноді місце справляє найсильніше враження, але я не знаходжу візуальної структури, яка могла б передати це відчуття. Тоді краще взагалі не натискати кнопку.

Для фотографа дуже важливо вміти визнати, що не кожне враження зобов'язане перетворюватися на фотографію.

Ви працюєте над проєктом з 2012 року. Чи були за ці роки складні або конфліктні ситуації під час зйомок у різних країнах?

Були найрізноманітніші обставини: закриті території, приватна власність, необхідність отримувати дозволи, важкодоступні місця, непорозуміння з боку охорони чи місцевих жителів. Іноді до акведука значно складніше дістатися, ніж здається за картою.

Але серйозних конфліктів я намагаюся уникати. Для мене фотографія не є причиною доводити комусь свою правоту будь-якою ціною. Якщо сьогодні неможливо зняти – іноді краще повернутися. За чотирнадцять років проєкт навчив мене не тільки дивитися, а й домовлятися.

Коли ви розумієте, що робота над серією завершена? Це внутрішнє відчуття чи проєкт у принципі ніколи не закінчується?

"Шлях води" вже давно існує незалежно від конкретної книги. Книга може бути закінчена. Виставка може бути закінчена. Певна серія може отримати фінальну послідовність.

Але сам проєкт, думаю, закінчення не має. Я продовжую знаходити нові акведуки, нові системи водопостачання, нові зв'язки між ними. Після виходу останньої книги географія проєкту вже знову розширилася.

Можливо, одного дня я просто перестану шукати нові об'єкти. Але поки такого відчуття немає.

"Шлях води" перевидавався вже тричі. Наскільки для вас як для фотохудожника важливий саме формат фізичної книги порівняно з галерейною виставкою?

Дуже важливий. Виставка існує в певному просторі й у певний час. Вона закінчилася – стіни знову порожні.

Книга живе зовсім інакше. Людина може відкрити її сьогодні, через рік або через двадцять років. Вона сама визначає швидкість перегляду, може повернутися назад, порівняти зображення. Крім того, книга створює послідовність. Фотографії починають розмовляти одна з одною. Для "Шляху води" це особливо важливо, тому що сам проєкт побудований як подорож.

Я люблю виставки, але книга для мене є найбільш завершеною формою фотографічного висловлювання.

Одеса сьогодні є містом, де ведуться бойові дії. Що саме змусило вас приїхати сюди зараз, незважаючи на всі ризики?

Мабуть, саме розуміння того, що не можна все відкладати до "кращих часів". Коли з'явилася можливість представити книгу в Одесі, мені здалося неправильним казати: давайте зустрінемося після війни.

Люди тут продовжують жити, працювати, створювати культуру, відкривати виставки, читати книги. І мені хотілося приїхати саме до цих людей зараз.

Звісно, я розумів ризики. Під час мого перебування місто знову зазнавало атак, і це відчувалося дуже безпосередньо. Але культурне життя під час війни набуває, як мені здається, ще більшого сенсу.

Презентація вашої фотокниги відбулася у Відділі міжнародних проєктів Одеської національної наукової бібліотеки за підтримки фотографа Олександра Якимчука. Як сформувався ваш творчий союз?

У подібних поїздках завжди надзвичайно важливі люди, які знають місто зсередини. Підтримка Олександра була суттєвою не лише з організаційної точки зору. Для автора, який приїжджає до іншого міста, тим паче за нинішніх обставин, важливо мати поруч людину, яка розуміє місцеве культурне середовище й може з'єднати тебе з аудиторією.

Презентація книги "Шлях води" в Одесі. ФОТО: Одеська національна наукова бібліотека 

Але для мене не менш важливо й те, що Олександр сам фотограф. Мені близький і цікавий його погляд на фотографію, я з великою повагою ставлюся до його творчої позиції. Тому наше спілкування досить швидко вийшло за межі організації однієї презентації. Нам було цікаво говорити про саму фотографію, про те, навіщо ми знімаємо і що хочемо сказати своїми роботами.

ФОТО: Олександр Якимчук 

Такі знайомства поступово перестають бути просто професійними контактами. Через фотографію виникає людський і творчий діалог, а для мене саме він часто виявляється головним результатом подібних поїздок.

Що в сучасній Одесі відгукнулося у вас найбільше, а що здалося складним чи незвичним?

Найбільше мене вразило сусідство абсолютно нормального міського життя й постійної присутності війни. Люди йдуть у кафе, гуляють, працюють, сміються – і одночасно існують повітряні тривоги, розмови про ракети, сліди руйнувань.

Для людини, яка приїжджає ззовні, цей контраст дуже сильний. Одеса при цьому зберегла свою неймовірну здатність бути живою. Мабуть, саме це вразило мене найбільше.

Чи вдалося вам попрацювати з Потьомкінськими сходами? Якими ви побачили їх через свій об'єктив?

Так, звісно. Мене цікавили не стільки Потьомкінські сходи як листівка чи туристичний символ Одеси. Таких зображень уже зроблено мільйони.

Я дивився на них насамперед як на простір руху людини – вгору, вниз, назустріч одне одному, через місто. Сходи дуже цікаві фотографічно: геометрія постійно змінюється залежно від точки зору, а людські фігури перетворюються майже на знаки всередині цієї структури. І саме тут з'явився природний зв'язок із моєю іншою серією про сходи.

Проєкт, присвячений сходам, почався саме з Одеси? Куди ваш шлях пролягає далі та яка географія цієї серії?

Ні, інтерес до сходів виник раніше, і я вже знімав їх у різних містах. Одеса стала важливим продовженням цієї теми, але не її початком.

ФОТО: Аудрюс Бальчетіс

Мені взагалі цікаві сходи як універсальна архітектурна форма. Вони існують практично в усіх культурах та епохах, але кожне місто інтерпретує їх по-своєму. Тому в серії немає жорсткої географії. Вона розвивається паралельно моїм подорожам.

Якщо акведук для вас – це горизонталь і зв'язок, то чим є сходи? Підйомом, подоланням, переходом між світами?

Мені подобається таке протиставлення. Акведук дійсно існує насамперед у горизонталі: він з'єднує джерело й місто, одну точку простору з іншою. Сходи – вертикаль.

Але мені цікавий не стільки підйом вгору, скільки стан "між". Людина на сходах вже не там, звідки вийшла, але ще й не там, куди йде. Тому сходи для мене – простір переходу. Можливо, тому серія й отримала назву "Сходи. Між".

За яким принципом ви обираєте сходи для зйомок? Вас більше приваблює парадна монументальність чи тиха геометрія старих двориків?

І те, й інше. Я взагалі не шукаю "красиві сходи". Якби завдання полягало тільки в архітектурній красі, серія досить швидко перетворилася б на каталог.

Мені важливіші стосунки між простором, світлом, геометрією та людиною. Іноді це величезні парадні сходи, іноді кілька абсолютно звичайних сходинок у дворі. Головний критерій дуже простий: простір має змусити мене зупинитися.

Чи є місце в Україні, яке вам хотілося б дослідити як автору після нинішнього візиту?

Так. Україна візуально та історично надзвичайно різноманітна, тому було б неправильно зводити її тільки до одного міста. Мені були б цікаві Київ, Львів, Харків, Чернівці та інші міста з різними архітектурними шарами та різною історичною пам'яттю.

Але зараз будь-які подібні плани неминуче залежать від ситуації в країні. Тому поки що я сприймаю це радше як напрямок майбутньої роботи, а не як складений маршрут.

Як війна змінює погляд фотографа на європейську культурну спадщину? Чи починаєш сильніше цінувати споруди, які пережили століття, розуміючи, наскільки крихкою може виявитися сучасна цивілізація?

Так, безумовно. Ми занадто легко звикаємо сприймати архітектуру як щось постійне. Нам здається: якщо будівля простояла сто або п'ятсот років, то вона стоятиме завжди.

ФОТО: Аудрюс Бальчетіс

Війна дуже жорстоко руйнує цю ілюзію. Коли бачиш пошкоджені будівлі, розумієш, наскільки крихкою є матеріальна пам'ять цивілізації.

І тоді двотисячолітній акведук починає сприйматися ще парадоксальніше. Він пережив держави, війни, зміну релігій, мов і кордонів. Це змушує зовсім інакше думати й про нашу власну епоху.

Ви успішні в бізнесі й одночасно створюєте глибокі артпроєкти. Фотографія для вас – це головне джерело доходу чи абсолютна творча свобода, яка не залежить від ринку?

Фотографія не є моїм основним джерелом доходу. І я вважаю це в певному сенсі великою перевагою. Я можу дозволити собі займатися проєктом чотирнадцять років, їхати за однією фотографією в іншу країну й не думати, чи буде це комерційно вигідно. Це дає мені свободу.

Звісно, бізнес і фотографія вимагають зовсім різних способів мислення. Але, можливо, саме тому вони для мене добре співіснують. 

У бізнесі доводиться постійно ухвалювати рішення й домагатися конкретного результату. У фотографії я можу дозволити собі ставити запитання, на які взагалі немає остаточної відповіді.

Ваша книга ставить перед глядачем фундаментальні запитання. А як ви самі сьогодні відповідаєте на два головні з них: що таке любов і в чому сенс життя?

Небезпечні запитання: на них дуже легко відповісти красиво й дуже важко відповісти чесно.

ФОТО: Аудрюс Бальчетіс

Мабуть, любов для мене – це здатність бачити іншу людину не як продовження самого себе. Приймати її окремішність, свободу і все одно залишатися поруч.

А сенс життя я б не шукав як готову формулу. Мені ближча думка, що сенс не знаходять – його створюють. У стосунках, роботі, подорожах, книгах, фотографіях, у тому, що ти залишаєш після себе в інших людях.

У цьому сенсі вода знову виявляється хорошою метафорою: важливо не тільки, куди вона приходить, а й який шлях долає.

Яке запитання вам за всю історію існування проєкту "Шлях води" ще жодного разу не поставили, але ви давно хотіли б на нього відповісти?

Мабуть, таке: "Чому після чотирнадцяти років вам усе ще не набридло фотографувати акведуки?"

І моя відповідь була б дуже простою: тому що я вже давно фотографую не акведуки. Спочатку мені здавалося, що цей проєкт про воду й інженерію. Потім – що він про архітектуру. Пізніше я зрозумів, що він про час.

А сьогодні мені здається, що насамперед він про людину. Ми живемо дуже недовго, але постійно намагаємося побудувати щось, що виявиться довговічнішим за нас.

І, можливо, саме тому я продовжую цей шлях.

Ната Чернецька