Таємний світ сект Бессарабії: історія хлистів та інокентіївців

Віддалені від великих населених пунктів місцевості стають сприятливим ґрунтом  для різноманітних сект. Бессарабія та Нижнє Подністров’я в XIX - на початку XX століття стали ідеальним середовищем для розвитку подібних структур. Скориставшись політичною анархією, культурною безграмотністю населення та етнічними розбіжностями, деякі секти здобули фактичний статус "другої влади". Після скопців та "Духовних сестер" ексклюзивна розповідь про хлистів та інокентіївців. 

Хлисти

Секту хлистів у Бессарабії називали шалапутами, а вони самі вважали себе "Божими людьми". Хлисти негативно ставилися до шлюбу та з найбільшою огидою ставилися до народження дітей, яких називали цуценятами, іграшками та бісенятами. Вони активно застосовували різноманітні народні методи для викликання абортів у жінок, що завагітніли. 

Цей єретичний рух мав своєрідні ритуали приймання нових членів у секту. Деякі хлисти вимагали зречення від світу, відмови від батька та матері, інші – змушували відрікатися від Спасителя та Божої Матері. Для підтвердження свого посвячення в секту новобранець мав написати присягу кров’ю з мізинця правої руки.

Православні місіонери повідомляли, що хлисти зовні поводяться зразково у своєму моральному житті, і їхня громада нагадує монастир у селі. Чоловіки хлисти часто носять бороди, вважаючи це важливою традицією, адже всі святі мали бороди. Однак більш значущими ознаками була відмова від участі у весіллях, хрестинах та поминках. 

Молоді хлопці та дівчата, що належали до хлистів, зазвичай втрачали життєрадісний вигляд, ставали замкнутими, мовчазними та не бажають вступати в шлюб. 

Ритуальне богослужіння хлистів. Зображення Вікіпедія

Одним із найстаріших хлистівських "човнів" або "сірих голубів" (інша самоназва хлистів) у Бессарабській губернії була громада у селі Семенівка Аккерманського повіту. Іншим відомим хлистівським "човном" була сектантська спільнота, що склалася у посаді Шабо. 

Річ у тому, що саме посад Шабо обрав як свою резиденцію дуже впливовий ватажок Антоній Макаренко. Цей молодий чоловік по пів року жив у Нижньому Подністров’ї, у своєму рідному селі Троїцьке Одеського повіту Херсонської губернії, де очолював доволі великий "човен", а другу частину року проводив у бессарабському посаді Шабо, де мав свої виноградники. 

Про високий статус Антонія Макаренка у хлистівському середовищі свідчить той факт, що у книзі одеського місіонера Михайла Кальнєва була надрукована його фотокартка. Можемо припустити, що Антоній Макаренко на відстані керував декількома "човнами" й, напевно, сприймався своїми послідовниками не як пророк, а як сам Христос.

Антоній Макаренко

Про силу шабського гуртка свідчить те, що з цього посаду хлистівське вчення було занесене у сусідні населені пункти. 

Найважливішою рисою цієї секти була таємність. Хлисти робили все можливе, щоб залишатися якомога менш помітними для зовнішнього світу. Станом на 1914 рік місіонери у Бессарабії змогли виявити тільки 7 явних хлистів і 12 підозрілих осіб. 

Сектанти-містики не становили єдиної організованої спільноти, а зв’язки між ними були обмеженими. Зазвичай одна громада розміщувалася в межах одного населеного пункту, хоча деякі сектантські групи підтримували тісні зв’язки з одновірцями, які проживали в сусідніх губерніях, що свідчить про їхню інтеграцію в більш масштабні хлистівські рухи. Однак більшість бессарабських громад "сірих голубів" мали локальне значення. Водночас хлистівство є одним із найцікавіших і найзагадковіших феноменів народного містицизму.

Православна Церква в Бессарабії та Нижньому Подністров’ї активно боролася з хлистівством, отримуючи підтримку від світської влади. Однак варто зазначити, що православні фахівці з сектознавства, як правило, звертали увагу лише на явних хлистів, ймовірно, не помічаючи тих, хто краще приховував свою приналежність до секти. 

Той факт, що кількість "людей Божих" у регіоні поступово зменшувалася, може свідчити, з одного боку, про ефективність профілактичної роботи православної місії, а з іншого – про зміщення уваги на нові об’єкти боротьби. Передусім це стосувалося баптистів та інокентіївців. Саме до них священники часто відносили всіх, хто за поведінкою нагадував хлистів.

Інокентіївці 

Ця секта мала регіональний характер, з корінням, що виходить з Бессарабії, і залишила помітний вплив на релігійне життя цього регіону. Її зародження припадає на початок XX століття, коли у місті Балта з’явився її засновник – ієромонах Інокентій (справжнє ім’я Іван Левізор, 1875–1917 роки), уродженець села Косеуць Бессарабської губернії (зараз територія Молдови). 

Особистість Інокентія була складною й суперечливою. У молоді роки він був вигнаний із монастиря за "неприпустиму поведінку щодо жінок". Однак знайомство з Григорієм Распутіним стало для нього поворотним моментом. 

У 1908 році Інокентій заснував нове вчення в Балті, де без зайвої скромності проголосив себе посланцем Духа Святого. Він віщував наближення кінця світу, під час якого порятунок чекав лише на його послідовників. Новий "пророк" мав відверте схиляння до самогубства, яке, на його думку, могло врятувати душу, а також активно виступав проти медичної допомоги. У таємних "кімнатах смерті" його обителі було знайдено специфічне обладнання, яке "прискорювало гріховне життя" вірян через тортури або закопування живцем.

Інокентій Балтський. Зображення: bessarabica.info

Свою святість Інокентій підтверджував численними дивами зцілення та проводив ритуали екзорцизму. Щоправда, критики секти стверджували, що майже всі нібито дива були з підставними особами з-поміж його сектантів. Специфічними були ритуали, які складалися з молитов, припадків, оргій та продовжувалися, доки один з вірян не починав падати у судомах.

Всі ті звуки, які видавав той, що був в непритомності трактувалися, як пророцтва. Після цього починалася групова оргія з використанням алкоголю. Великою честю для послідовників секти було отримати "цілющу воду" з ванної, де мився сам "татусь Іоанн". 

Пророк також мав власний гарем, до якого входили як місцеві дівчата, так і заїжджі прочанки. Зокрема одна з них стверджувала, що Інокентій їй пояснював, що у плотському співмешканні немає гріха. Особливо "пророк" полюбляв оргії на страсну п’ятницю, наголошуючи, що так він очищує світ. 

Доктор психіатрії Анатолій Коцовський навіть написав роботу "Про Балтський психоз в Бессарабії", де назвав Інокентія "шарлатаном, що не гребував мізерними селянськими підношеннями".

Зростання шаленої популярності Інокентія почало бентежити епіскопа Кишиніва Серафіма. Особливо нервували його богослужіння, що проводилися саме молдавською мовою. Імперський уряд відреагував швидко, у 1909 році відправивши проповідника поширювати свої ідеї у затінки спочатку Кам’янець-Подільського, а пізніше Муромського монастиря Олонецької губернії. 

На диво, понад 800 послідовників "пророка" – чоловіків, жінок та дітей пройшли майже 260 кілометрів взимку, вмираючи від холоду та тифу за своїм вчителем. Окрім того, відбулася невдала спроба звільнення Інокентія, яку швидко припинили війська.

Однак секта не зникла після арешту її проповідника. Неподалік села Липецьке (сучасний Подільський район Одеської області) виник таємний підземний монастир, який Інокентій назвав "Райським садом". Його прихильники почали поширювати чутки по селах про нового пророка. У січні 1916 року священник Свято-Миколаївської церкви села Троїцького Одеського повіту, за сприяння сільських десятинських, доставив до поліцейського урядника трьох невідомих осіб, які поширювали лжевчення про православну віру, проповідували про друге пришестя Ісуса Христа та Страшний Суд. Вони підбурювали народ, заявляючи: "Не потрібен нам цар, у нас є свої пророки, як, наприклад, пророк Інокентій".

На своє нещастя, "пророк" привернув увагу силових структур. Відомий окультист Володимир Бонч-Бруєвич особисто вивчав матеріали імперської канцелярії щодо цієї секти. Він цікавився механізмом реалізації проєкту "народної церкви", методами впливу на маси селян. Тому не дивно, що обставини смерті Інокентія досі залишаються нез’ясованими. Сектанти вірили, що він вознісся до неба, проте насправді його було вбито під час п’яної бійки.

Прийшовши до влади, більшовики не сприйняли нових ідеологічних суперників у вигляді інокентіївців, тому швидко почали арештовувати та розстрілювати сектантів. У 1925 році, рятуючись від переслідувань, члени секти сприйняли ідеї соціалізму та заснували в Липецькому комуну "Від темряви до світла". Однак радянська влада не повірила в таке швидке перевиховання і комуну розстріляли. 

Агенти ВЧК доповіли, що в 1929 році було знищено всіх сектантів. Проте ці сподівання виявилися значним перебільшенням. Діяльність інокентіївців була настільки активною, що вже в 1952 році Генеральний секретар Компартії Молдавської РСР, Леонід Брежнєв звернувся до центральних органів влади з проханням депортувати сектантів. Однак депортація лише сприяла розповсюдженню їх вчення в Сибіру та Казахстані.

Попри роки переслідувань та негативне ставлення, секта інокентіївців існує і сьогодні. Рух нині налічує кілька тисяч прихильників – здебільшого це мешканці Одеської області, етнічні молдовани, а також громадяни Молдови та Румунії. У 2013 році журналісти з’ясували, що послідовники Інокентія намагаються повністю відновити свою святиню "Райський сад" на Одещині, де вони планують пересидіти кінець світу. Адже "коли море затопить Одесу, а над містом спалахне сірка, тоді всі народи зберуться тут, щоб отримати третій заповіт від Бога". 

Секти хлистів та іннокентіївців існують і сьогодні, адаптуючись до сучасних умов. Це дозволяє їм зберігати популярність навіть у сучасному світі. Їхня діяльність вже не завжди проявляється в традиційних формах релігійного поклоніння чи обрядів, як це було раніше, а часто набуває більш прихованих або навіть легітимізованих форм. 

Цілком ймовірно, що серед звичайних людей, таких як лікарі, вчителі, торгові агенти чи представники інших професій, є таємні послідовники цих релігійних рухів. Вони можуть вести повсякденне життя, однак при цьому підтримувати приховану лояльність до ідеології сект, очікуючи відповідного моменту для відкритого прояву своїх переконань.

Андрій Шевченко

Євген Забіянов