Сталін проти Тіто: битва за Балкани

Під час Другої світової війни Йосип Тіто та Йосиф Сталін були однодумцями. Існує версія, що саме Тіто Сталін розглядав як майбутнього очільника соціалістичного табору після своєї смерті. Однак буквально за кілька років після завершення війни два лідери пішли на жорсткий конфлікт. Сталін не звик, що хтось йому не підкоряється, а Тіто не звик програвати. 

Югославія під час Другої світової війни

Історія короткої дружби Сталіна і Тіто

Від дружби до ненависті

СРСР тисне, Югославія відповідає

Завершення конфлікту

Висновки

Югославія під час Другої світової війни

25 березня 1941 року югославський прем’єр-міністр Драгіша Цветкович підписав у Відні протокол про приєднання країни до Троїстого пакту, тобто до союзу Німеччини, Японії та Італії. Народ Югославії відповів на це масовими протестами та мітингами, і вже через 2 дні група офіцерів ВПС на чолі з генералом Душаном Симовичем зробила державний переворот. Симович не наважився розірвати договір із країнами Троїстого пакту, однак Гітлер оцінив нову владу як ворожу. Тож 6 квітня Німеччина атакувала Югославію, а вже 17 квітня святкувала перемогу.

Після перемоги Німеччина та її союзники розділили Югославію. Частини території захопленої країни відійшли Німеччині, Італії, Болгарії, Албанії та Угорщині. На місці Югославії було утворено три нові держави: Незалежна держава Хорватія, королівство Чорногорія та республіка Сербія. При цьому дві останні були окуповані відповідно італійськими та німецькими військами.

Розподіл Югославії між Німеччиною та її союзниками. Мапа: Вікіпедія

Югославія після поразки не склала зброю. На її території утворилися два партизанські рухи: сербські загони четників-монархістів на чолі з генералом Драголюбом Михайловичем та комуністи на чолі з Йосипом Тіто. Спочатку Великобританія, США та СРСР стали підтримувати четників, але з 1943 року зробили ставку на комуністів Тіто.

Звільнення Югославії від окупації проводили радянські війська за активної підтримки місцевих партизан. У 1944 році Тіто прибув до москви, де обговорював спільні дії щодо звільнення країни та встановлення у ній влади комуністів після війни. Саме тоді закладалися підвалини подальшого співробітництва між СРСР та Югославією.

Історія короткої дружби Сталіна і Тіто

Сталін і Тіто відчували один до одного симпатію. Імовірно, ця симпатія ґрунтувалася на схожості характерів. Обидва сильні та рішучі, готові застосовувати будь-які засоби для досягнення мети. 

Проблема полягала в тому, що двом особистостям із настільки яскраво вираженими лідерськими якостями було важко сусідити у соціалістичному таборі. І якщо Тіто, імовірно, був готовий задовольнитися домінацією на Балканах, то для Сталіна сама думка, що хтось у межах його зони впливу може виявляти власну волю, була цілком неприйнятною. Тож коли вони почали співпрацювати після завершення війни, виникнення конфлікту було лише питанням часу.

Підписання Договору про дружбу 11 квітня 1945 року. Фото: Sovfoto/Getty Images

Одразу після завершення Другої світової Сталін почав виділяти югославського лідера. У середині 1945 року для запобігання можливим замахам СРСР посилив охорону Тіто радянськими чекістами. Восени того ж року він був нагороджений радянським орденом "Перемога". Влітку наступного року під час поховання Михайла Калініна Сталін запросив Тіто піднятися на центральну трибуну і надав йому слово, що для іноземця було нечуваним. Саме тоді й стали говорити про те, що Сталін бачить Тіто своїм нащадком у соціалістичному таборі.

Тіто загалом виправдовував видані аванси. Зокрема, він швидко прибрав до рук владу у країні. Для цього за допомогою СРСР було впіймано і страчено "конкурента" генерала Михайловича, а згодом утворено однопартійну систему на чолі з комуністами. За радянським зразком було проведено централізацію всієї системи управління – націоналізовано промисловість, банківську систему, транспорт, торгівлю, впроваджено колективізацію тощо.

Щоправда, перший дзвіночок подальших непорозумінь пролунав одразу після завершення війни. У промові Тіто зазначив: "Ми більше ніколи ані від кого не будемо залежати… Сьогоднішня Югославія не бажає бути об’єктом угод і торгівлі". Цим Тіто натякав на те, що ключові країни-переможниці одразу після війни почали ділити Європу на власний розсуд. У відповідь прийшла погроза з москви, в якій пропонувалося назавжди припинити подібні промови.

Зовнішня політика Тіто розвивалася у двох основних напрямках. По-перше, Югославія висловила матеріальні та територіальні претензії до країн-союзників Німеччини. Причому не тільки до Австрії та Італії, які належали до капіталістичного світу, але й до Болгарії, Угорщини та Румунії, що входили до соцтабору. Щобільше, Югославія мала територіальні претензії навіть до колишнього союзника – Греції. СРСР загалом підтримував югославські вимоги, хоч іноді використовував їх як розмінну монету на перемовинах із США та Великобританією.

По-друге, Югославія активно просувала проєкт Балканської федерації, тобто об’єднання Балкан у межах однієї соціалістичної країни. Югославія надавала допомогу Албанії та грецьким комуністам, вела перемовини з Болгарією. СРСР зі свого боку підтримував проєкт. Існувала ідея, що Балканську федерацію згодом можна буде приєднати до СРСР як окрему республіку. 

У розмові з представником югославської делегації Сталін напряму заявив: "У нас немає особливих інтересів в Албанії. Ми будемо згодні, якщо Югославія проковтне Албанію". 

Паралельно з цим працювала сталінська параноя щодо зростання авторитету Тіто на Балканах та його самостійності у прийнятті рішень. Цю параною активно підживлювали у своїх реляціях у москву радянський посол у Белграді Анатолій Лаврентьєв і міністр фінансів Югославії Сретен Жуйович.

Від дружби до ненависті

У лютому 1948 року у москві відбулася нарада, на яку були запрошені лідери Болгарії Георгій Димитров та Югославії Йосип Тіто. Останній замість себе відправив до москви соратників. Імовірно, він вже відчував початок кризи. В кремлі вирішили поставити своїх васалів на місце за їхню надмірну самостійність у зовнішніх відносинах. Димитрову пред’явили наявні останнім часом дипломатичні контакти з Румунією та Югославією. Що стосується Югославії, їй також закидали введення військ в Албанію без резолюції згори.

Можливо, у цей момент ще можна було повинитися і відбутися легким переляком. Зрештою, болгари з Димитровим так і зробили. Однак Тіто одразу зібрав засідання Політбюро і критично говорив про те, що стосунки між країнами зайшли у глухий кут. Хід цього засідання був детально переданий у москву. 

У березні Югославія відмовилася надати СРСР інформацію про економіку країни, що було сприйнято на фоні попередніх непорозумінь як відвертий саботаж. До Белграда було направлено листа зі підписами Сталіна та Молотова, в якому керівництво Югославії було звинувачене у веденні антирадянської лінії, опортуністичних помилках і ревізії найважливіших положень марксизму-ленінізму. У червні Комінформбюро (колишній Комінтерн) запропонувало югославським комуністам змусити своїх керівників визнати помилки або, у разі відмови, змінити їх.

Відповідь Югославії на резолюцію Комінформбюро1948 року. Фото: Вікіпедія

На Югославію тепер розпочався справжній тиск, який поступово посилювався. Країни соцтабору почали сторонитися югославів. Зокрема, Албанія на фоні погіршення стосунків із Белградом почала зближатися з СРСР. Проте розриву стосунків між СРСР та Югославією ще не було. Навіть у червні 1949 року СРСР все ще підтримував югославські претензії до Австрії на засіданні країн антигітлерівської коаліції. 

Однак навесні та влітку 1949 року у країнах соцтабору пройшли судові процеси над особами, які обвинувачувалися у зв’язках із Тіто. А у листопаді 1949 року на черговому засіданні Комінформбюро було розставлено всі крапки. Було проголошено, що югославська компартія знаходиться "у руках убивць і шпигунів" і потребує звільнення.

СРСР тисне, Югославія відповідає

Одним із ключових напрямків боротьби проти Тіто стало розгортання антиюгославської пропаганди. ЗМІ усього соцтабору почали цькувати Югославію. З пропагандистською метою стали утворюватися нові ЗМІ. Навколо югославського кордону була побудована низка радіостанцій. На територію Югославії стали завозити газети та інші пропагандистські матеріали.

Східнонімецька карикатура 1951 року, на якій Тіто. Зображення: Вікіпедія

Паралельно з пропагандою у країнах соцтабору почали розроблятися плани нападу на Югославію. Югославія готувалася до зустрічі інсургентів. До вторгнення справа так і не дійшла. Все-таки югославська армія на момент гострої фази конфлікту нараховувала 500 тисяч військових. До того ж СРСР не вдалося внести розкол у владні кола Югославії, які майже у повному складі підтримували Тіто. При цьому на різних кордонах Югославії відбулися сотні інцидентів, включаючи збройні.

Упродовж усього часу конфлікту у СРСР розроблялися плани фізичного усунення Тіто. Реалізації цих планів активно заважала югославська контррозвідка, яка знищувала на території країни агентурну радянську мережу. Упродовж 1948-53 років було викрито 29 радянських агентів, які займали високі посади. 

Згідно з одним із планів, агент міністерства держбезпеки Йосиф Григулевич, який довгий час працював у країнах Латинської Америки, був направлений в Югославію як посол від Коста-Рики. Оскільки Тіто особисто зустрічався з новими послами, Григулевич мав на зустрічі розпилити дозу бактерій легеневої чуми, які мали вбити усіх присутніх. Сам агент мав вижити внаслідок попереднього щеплення. 

Реалізацію цього плану зупинила смерть Сталіна. Цікаво, що зустріч між Григулевичем та Тіто з врученням посольських вірчих грамот все-таки відбулася у квітні 1953 року.

Зустріч Йосипа Тіто та Йосифа Григулевича. Фото: Вікіпедія

У відповідь Югославія розпочала хвилю репресій проти тих, хто стояв у конфлікті на боці СРСР. У травні 1949 року на острові Голі-Оток в Адріатичному морі почалося будівництво тюрми, а в липні туди прибули перші ув’язнені. Органи держбезпеки Югославії отримали наказ заарештовувати всіх, хто виступав за Комінформбюро. 

Тільки у 1948-49 роках було заарештовано близько 100 тисяч осіб. Частково незгодних намагалися вичавити в еміграцію. Оскільки Югославія опинилася в ізоляції, вона почала зближатися з країнами Заходу. Припинення югославської допомоги грецьким комуністам призвело до їхньої поразки у боротьбі за владу.

Завершення конфлікту

Після смерті Сталіна СРСР став робити кроки убік зближення з Югославією. Сторони домовилися знову обмінятися послами. При цьому Тіто заявив, що після такого конфлікту довіряти СРСР буде важко. Белград так і не став невіддільною частиною соцтабору. 

У 1954 році Югославія уклала тристоронню угоду з двома країнами НАТО – Грецією та Туреччиною. Згідно з угодою, напад на одну з країн прирівнювався до нападу на всі три. Наступного року Югославія не приєдналася до Варшавського договору і до кінця Холодної війни намагалася триматися якомога далі від конфлікту.

Висновки

Зіткнення Сталіна та Тіто – типовий "совковий" конфлікт, який можна було зустріти на різних рівнях радянської системи. Ця система продукувала рабів, які мали слухняно виконувати накази згори. Здібні й ініціативні мали приховувати свої чесноти, якщо хотіли піднятися вище сходинками ієрархії. Звісно, ідеалізувати Тіто не треба. Він пішов проти системи, тому що мав амбіції та власну волю. Він хотів очолити систему, а не зруйнувати її.

Якщо порівнювати Сталіна і Тіто, у них можна знайти спільні риси – силу, рішучість, жорстокість, прагматичний розум, лідерські якості. Саме тому вони відчували один до одного симпатію на першому етапі співпраці. Однак Сталін упродовж кар’єри завжди дивився на ініціативних та здібних як на пряму загрозу своїй владі, тож конфлікт був неминучий. 

Оскільки міністерство держбезпеки СРСР активно взялося за розробку планів щодо усунення Тіто, його ліквідація стала лише питанням часу. Наприклад, "посол" Коста-Рики Йосиф Григулевич був одним із тих, хто брав участь у вбивстві Льва Троцького. Тож смерть Сталіна стала для Тіто амністією.

Зіткнення СРСР та Югославії показало, що системі можна протистояти та навіть перемагати її. Однак усі подальші спроби вивільнитися з радянських обіймів завершувалися жорстким придушуванням. Чому саме Югославії судилося стати єдиним винятком, причому ще й у сталінську епоху? Тут можна виділити низку факторів. 

По-перше, це сила і рішучість Йосипа Тіто, який був готовий іти у конфлікті до кінця. 

По-друге, це міцна команда однодумців, яка його оточувала та підтримувала. Сталіну так і не вдалося розколоти оточення Тіто. 

По-третє, це потужна 500-тисячна армія, яку неможливо було порівняти з сусідніми країнами соцтабору. При цьому армія була вірною Тіто, з яким пройшла Другу світову війну. 

По-четверте, це високий авторитет Тіто на Балканах. Навіть під час розробки різних підступних планів лідери сусідніх країн мали бути обережними, адже ситуація могла змінитися. Зрештою, так воно і сталося. 

По-п’яте, на боці Тіто опинився час. Він протримався до смерті Сталіна, а Микиті Хрущову був необхідний мир з Югославією, щоб показати себе лідером нового зразка.

Сучасна росія має багато спільного з СРСР та соціалістичним табором, а путін – зі Сталіним. Недарма у сучасних шкільних підручниках постаті Сталіна та Берії було реабілітовано. 

Тут і бажання створити слухняну систему з тупими командирами-підлеглими та зомбованим населенням, і параноїдальна мстивість до будь-яких проявів незгоди. Звісно, у XXI столітті складніше запустити маховик масових репресій, а ось варіантів усування незгодних ми за 25 років бачили більш ніж достатньо.

Олег Пархітько