Рабство в Україні: темні сторінки історії

Работоргівля – це ганебна сторінка історії людства, яка приносила значні прибутки. Сьогодні ми соромимося згадувати про це, і удаємо, що цього не існувало. На жаль, існувало і на території Причорномор'я теж.  

У добу середньовіччя Україна була одним з центрів полювання на людей, а живий товар збували не лише в Криму, а й в Буджаку, що мав порти, зручні для мореплавства. У XIII – початку XVIII століття Буджак забезпечував рабами не тільки близькосхідні, а і європейські країни.

Великий прибуток приносила работоргівля. У 1272 році вперше згадуються раби з Черкесії. Саме їх масово купували у Каффі. В актах Антоніо де Понцо 21 лютого та 12 травня 1361 році зафіксовано імена работорговців – татари Тобок, Даок та Темір, які продавали ясир в Кілії. Також згадується рабиня татарського походження – 18 річна Тандіс та 28-річна грекиня Марія. В актах Лікостомо 1373 рока згадується "Георгій з Генуї, колишній татарин".

Італійські торгівельні колонії. Зображення Вікіпедія

У 1289-1290 роках черкеси складали 44% всіх проданих рабів, абхази – 11%, половці – 3,5%. Відповідно у Генуї 45% рабів були черкесами. Однак 12% були болгарами та 5% русинами. Це свідчить, що вивіз останніх відбувався насамперед з Дунайсько-Дністровського межиріччя. Дійсно, чисельність рабів у Каффі (зараз Феодосія, - ред.) була порівняно невеликою. У 1385-1386 роках зафіксовано у нотаріальних актах податок у 8 аспрів за продаж кожного раба. Враховуючи прибуток – 4240 аспрів, чисельність рабів не перевищувала 530 осіб.

Вартість рабів залежала від стану здоров’я, освіти, статі, віку та національності. Зокрема 1290 року угорець 30 років Павло коштував 130 аспрів, а 30-річний абхаз Веналі - 500 аспрів. За нотаріальними актами можна прослідкувати певні закономірності: середній вік чоловіків був 11,3 роки, жінок – 15,6 років. Середня вартість дівчинки 10-12 років складала 400-450 аспрів, юнака 340-750 аспрів. В самій Генуї вартість раба зростала приблизно на 100-130 аспрів. 1291 року 14 річний черкес був куплений в Каффі за 470 аспрів, в Генуї перепроданий за 575 аспрів.

У Генуї рабів активно купували каталонці, частіше русинів та болгар. У 1413 році каталонці купили 35 русинок, 22 татар (11 жінок) та 5 болгарок, що свідчить про масштаб вивозу саме з дунайських факторій. 

Іншим ринком збуту була Флоренція. У 1366-1397 роках генуезьці поставили 274 татар, 13 русинів, 30 греків, разом 377 рабів.

У 1379 році Генуя та султан Єгипту Хаджи II уклали договір на постачання рабів для гвардії мамлюків саме з чорноморського степу (татар, русинів та половців). У 1431 році султан Єгипту Барсбай домовився з італійцями щодо купівлі рабів безпосередньо в їх чорноморських факторіях, зокрема в Каффі. Не дивно, що лише у 1440 році звідти до Єгипту завезли дві тисячі рабів.

Щорічно продавали в Монкастро приблизно дві тисячі рабів. За відомостями 1438 року понад 30 суден з рабами прибули до Константинополя. За 70 років (1367-1429) вартість рабів виросла втричі: з 23-40 до 80 дукатів. Відбулася певна спеціалізація рабів: єгиптяни купували сильних хлопців для військової справи, греки надавали переваги освіченим полоненим, італійців цікавили землероби.

Яскравим прикладом работоргівлі того часу стали події в Іллічі 1454-1455 роках.  Власники Іллічі – брати Сенарега купили у татар 14 бранців християн з Монкастро. Хоча звичайна ціна за раба коливалася у межах 4-10 флоринів, Сенарега запропонували викуп 3400 флоринів за всіх. Мешканці Монкастро силою звільнили бранців і завдали збитків братам у 10 тисяч флоринів, а частину полонених мешканців Іллічі продали татарам у Сучаві.

Рабство було постійним і не передбачало дострокове звільнення. При цьому європейців не турбував той факт, що і молдавани, і українці, і деякі татари були християнами, тобто братами по вірі. На жаль, українські землі того часу нагадували Африку ХІХ століття за темпами торгівлі людьми.

У 1484 р. Османська Порта остаточно здобула дунайські міста Кілію та Білгород (Монкастро). Після захоплення османами Білгорода понад 4 тисячі мешканців було віддано в девширме , ще 3 тисячі селян з навколишніх сіл захопили яничари й татари, а саме місто перейменували в Ак-Кермен (Аккерман). У захопленій Кілії понад 2000 дівчат було віддано в девширме.

Попри жахливі наслідки завоювання, процедура утримання рабів стала регламентуватися ісламським правом, яке визначило норми перебування у рабстві. Правові норми рабовласництва в Кримському ханстві, до якого належав Буджак, були чіткими та обов’язковими для всіх. 

Рабом можна стати у двох випадках. Перше – це обов’язково іновірець (найчастіше – християнин), захоплений у полон на так званій території війни, тобто не на землях ісламської країни. Такий полонений називався ясир. Він не мав жодних юридичних прав і вважався власністю, на рівні худоби. Його власник міг його продати, вбити, подарувати, скалічити або обміняти. 

Найчастіше в ясир брали молдаван, українців, поляків. Росіяни та роми не мали попиту, через постійне бажання втекти. Дівчата-молдаванки за попитом поступалися лише черкескам і вважалися "ввічливими, сором’язливими та гарними господинями". Серед чоловіків найчастіше купували робітників-козаків.

Ясир. Зображення vseosvita.ua

У другому випадку, рабом міг стати ногаєць, ліпкан (татарин з Речі Посполитої), який не є мешканцем Кримського ханства. Таке трактування дозволяло кримським купцям купувати жінок і дітей у ногайців, особливо під час голоду. Вважалося, що такі раби є вірними й не зрадять господаря. 

Купівля раба була дорогою справою. Податок (210 акче) навпіл сплачувався продавцем та покупцем. За законами Кримського ханства перебування в рабстві не могло перевищувати 7 років. За раба кожні 3 роки власник сплачував податок. У XVI – середині XVII століттях податок коливався від 210 до 350 акче. Власники намагалися не сплачувати цей податок більш ніж двічі, після 6 років відпускали рабів на волю. Якщо власник не відпускав раба на волю, той міг звернутися до суду, вимагаючи звільнення. Зокрема, за спогадами мандрівника XVI століття Михайла Литвина, татари дозволяли християнським рабам, які прослужили 7-8 років, викупатись на волю.

Ринок рабів. Зображення islam.in.ua

Також раб міг мати власність і отримувати платню. Звичайні невільниці гарему (аджемі) отримували щоденно від 6 акче. Це при тому, що одяг, житло, їжу, подарунки на свята безплатно надавав її власник. Щоденна винагорода тогочасної хасекі (улюбленої наложниці) османського султана Мурада III Софії становила 1000 акче; сестри султана отримували: Есмахан Султан – 300 акче, Гервехан Султан – 250 акче; тітка султана Міхрімах Султан отримувала 600 акче. Винагорода у гаремі татарських мурз та ханів була скромнішою. Однак життя рабині гарему було кращим за сільське тогочасної дівчини.

Після 7 років служби рабині могли обирати: лишатися чи іти з гарему. Якщо власник 9 років не торкався наложниці, то він був зобов’язаний відпустити її з подарунками або знайти їй чоловіка. Якщо власник випадково назвав раба "мій син" у присутності свідків, то це мало бути обставиною дострокового звільнення. 

Звісно життя рабів не було солодким, але дуже позитивно відрізнялося від умов життя кріпаків того часу.

Англійська мандрівниця Мері Гатрі, яка відвідала ногайців у 1795-1796 роках згадувала, що вони продають у рабство своїх дітей. Татари вважалися "гарними рабами, які не зрадять свого хазяїна, на відміну від хитрих та ледачих ромів та московитів". 

Зазвичай своїх родичів татари продавали під час неврожаїв та голоду. Як згадував мандрівник Е. д'Асколлі: "У них один продає іншого… за невелику ціну. Були випадки крадіжок чужих дітей для продажу в рабство. Для запобігання цьому батьки немовлятам на обличчя малювали особливі позначки, за якими можна було б знайти дитину". Транзит рабів проходив через Аккерман і Татарбунари, а звідти до дунайських портів. Про це свідчить факт наявності в Татарбунарах посади капуджібаші (начальник палацової охорони), який збирав мито з караванів работоргівців. 

У 1767 році у Франції було розроблено проєкт встановлення прямих торгівельних відносин із Кримським ханством, з орієнтовним обігом у 2,5 мільйона ліврів. За свідченням німецького мандрівника Н. Клеємана: "У німецьких князівствах мали б попит рабині. Купівля рабинь із Черкесії в Кафі могла дати 2-5 тияч. піастрів прибутків. Найкращі продаються до Константинополя. У німецьких землях гостра нестача жінок, було б зручно також постачати їх туди".

Полонених (ясир) та куплених рабів ногайці збували у портових містах Аккерман, Кілія, Ізмаїл. 

Аккерман був найбільшим центром работоргівлі в Північно-Західному Причорномор’ї та створював конкуренцію навіть Кафі й Стамбулу. У 1601 році польський посланець до "перекопського царя" Лаврін П’ясочинський писав: "У самому Білгороді (Аккерман) я бачив велику кількість королівських підданих, яких захопили у різних місцях". Більшість рабів становили ногайські татари, валахи, молдавани, інколи русини-українці.
 
На початку XVI століття експорт Кілії здебільшого спеціалізувався на продажу рабів та худоби. Згідно з митними звітами, за жовтень-грудень 1515 року через Тульчу було переправлено 189 рабів. Тільки за 1516 року було продано 1300 рабів. У 1517 році через Тульчинську митницю продали з Буджака ще 1593 рабів.

Про обсяги работоргівлі через Ізмаїл свідчать податкові збори. У 1592 році мешканці Ізмаїл-Гечіді сплатили 357 861 акче податків. Більшість зборів становили податки на рибу та її вивіз – 76 тисяч акче (21,3% усіх зборів). Друге місце за зборами посідав податок на експорт збіжжя – 70 тисяч акче, або 19,6% усіх зборів. На третьому місці був податок на продаж рабів – 60 тисяч акче (16,7%). В Ізмаїлі збували молдаван, українців, поляків. Не дивно, що у 1595 році запорозькі козаки на чолі з С. Наливайко зруйнували місто.

Напади козаків на Аккерман та Кілію були постійними. Це була помста за полонених. Руйнівними для Ізмаїла були напади запорожців 1603, 1609 та 1632 років. У другій половині XVIII століття работоргівля занепала через припинення татарських набігів на Україну та Молдавію і ногайцям Буджака довелося переорієнтовувати свою діяльність на більш мірну.

Після вигнання мусульман з Буджаку у 1812 році рабство набуло нових рис. Буджак увійшов до Бессарабської області, значну частину якої становила Молдова. У колишньому Молдавському князівстві широко практикувалося рабство ромів. Саме вони становили абсолютну більшість невільників, яких юридично визнали кріпаками.

Після передачі Південного Буджака Молдавському князівству у 1856 році статус кріпаків-ромів ще погіршився, дозволявся їх вільний продаж з аукціонів.

 
Оголошення з продажу ромів в Бухаресті 1852 р. Зображення Вікіпедія

Офіційно скасування рабства відбулося вже у Румунії, у 1861 році. Однак поодинокі випадки траплялися у Буджаку у XX столітті. Молдавський дослідник Дмитро Іванов з’ясував, що його бабцю – Ганну Миколаївну Кирпале у 1920 році продав у рабство на базарі Ізмаїла вітчим румунському боярину з Констанци. 

Дівчина перебувала там до 1930 року, коли її знайшла та викупила мати. Окремі випадки работоргівлі в регіоні траплялися серед ромів до 90-х років XX століття. На початку XXI століття набула популярності насильницьке утримання робітників у фермерських господарствах та вивіз дівчат за кордон під виглядом робітниць. 

Андрій Шевченко