Работоргівля, рибальство і худоба: економіка Кілії в османську епоху

Проблема дослідження османських міст Буджака полягає у браку вцілілих пам’яток внаслідок війн та заворушень. Археологи велику увагу приділили саме фортифікації міст, залишкам укріплень, тоді як економічне життя залишилося поза увагою. Можливо, це пов’язано із сучасною забудовою міст. Після розповіді про торгівлю у Буджаку в середні віки зосередимося на Кілії. 

У XVI–XVIII столітті Кілія була важливим центром транзитної балканської та чорноморської торгівлі, мало свою пристань та митницю. Транзитом до Кілії постачалося вино з Криту, Греції, Трапезунда, яке перепродавали купцям з Московії та Польщі. Німецький мандрівник Ніколаус Клеєман у 1768 році високо оцінив навігаційні переваги річища біля Кілії. За його твердженням, місто "зручно розташоване для мореплавання". До нього забезпечений доступ навіть "трищогловим кораблям". Не дивно, що Кілія у 1536 році отримала 60 025 акче річного прибутку  і того року поступалася доходами лише портам Силістри та Варни у Силістрійському санджаку до якого місто належало.

Зростанню торгівлі Кілії сприяло облаштування поблизу митного поста Тульча Оглак Гечіді (згадується з 1484 року як Хора-Тепе), що контролював потік товарів Кримського чорноморського маршруту - одного з трьох офіційних шляхів Румелії та одного з семи державних шляхів Порти. Через Тульчу здійснювалася торгівля Добруджі з Молдавією, Буджаком та Османською державою. Реєстр митниці за 1515–1517 роки повідомляв про податки гумрук (митний збір) та ресм-і гедічі (плата за переправу), зокрема рабів та худоби. 

Цікаво, що податки збиралися на користь фортеці Аккерман. Отже, Тульча була економічним складником аккерманської торгівлі, через який вивозилися товари з Кілії.

На початку XVI століття експорт Кілії здебільшого спеціалізувався на продажу рабів та худоби. Згідно з митними звітами експорт 2893 рабів за 1516–1517 роки приніс митниці 2893 акче податків.

Більшість рабів привозили з Молдавії та Поділля. Однак, мешканці Добруджі та Буджака у неврожайні роки часто вдавалися до продажу власних дітей та жінок, вважаючи, що в такий спосіб рятують їх від голодної смерті. Тому масштаби работоргівлі залежали не лише від військових походів, а й від місцевого клімату та врожаїв. Як згадував Евлія Челебі: "Здорового раба тут (у Кілії, - ред.) можна купити за 20–30 куруш".

Митні збори за перевезення худоби (4 акче за коня або корову, 3 акче за вола, 2 акче за вівцю) дали змогу порахувати масштаби її вивозу. За 1515 рік було переправлено через митницю 10 корів, 2 волів, 127 коней, 506 овець та 1 теля. Вивіз збіжжя та риби обкладався митом у 8 акче з воза з 4 волами та 4 акче з воза з 2 волами. Зважаючи на сплачене мито, експорт збіжжя за зиму-весну 1515 року був на рівні 500 тонн.

Загальні митні збори за рабів та худобу становили в 1516 році 10084 акче, у 1517 році – 9649 акче. Це становило понад половини усіх митних зборів. Решту склав продаж риби та збіжжя.

Краще за всіх стан рибальства поблизу Кілії описав Евлія Челебі: "Скільки тисяч різноманітної риби тут ловлять! Це - велетенське прибуткове володіння, продукцію якого солять і відправляють як платню воїнам фортеці Очакова, Аккермана, Ізмаїла, Браїли, Ісакчі, Тульчі. 

Вверх по Дунаю від фортеці Кілії колоди вбивають в дно Дунаю від одного берега до протилежного, а в проміжки вбивають ще й жердини. Через них проходять води Дунаю. Посередині залишають прохід завширшки у 20 жердин, аби не перешкоджати рухові суден. Ці вбиті палі обвивають довгими лозами дикого винограду і довгими жердинами з розсохою на кінці, спускають ці обплетені лози на саме дно. І коли ці лози починають виступати на поверхню Дунаю, частина ріки виявляється загородженою подібно загону. З неї не може вийти риба завбільшки навіть в п’ядь. 

Потім з внутрішнього боку цієї засідки, на самій середині Дунаю, забивають декілька сотень паль і на них влаштовують тимчасову споруду з кав'ярнею та кількома кімнатами, а на рівні води [в підлозі] роблять віконечка. Емін-ага і 300 його помічників та рибалок, заглядаючи через віконця в засідку, ведуть спостереження. За цими забитими палями та ґратами із лози на глибині, що дорівнює половині зросту людини, розставлені сплетені із лози кліті.

Коли весною риба прагне вийти на морські простори Азовського моря та Дністровського лиману, то вона зі швидкістю блискавки проходить через цей вузький проміжок. У такий спосіб риба потрапляє в засідки, а рибалки мотузками витягують кліті. Тоді й починають бити білуг по десяти - п'ятнадцять аршинів  та осетрів п’яти - восьми аршинів (османський аршин - 71 см, - ред.), і поверхня Дунаю зафарбовується кров’ю.

З деяких осетрів беруть по 5–6 кантарів  чорної ікри. Вдень і вночі чергують рибалки біля отвору цієї засідки й виловлюють все, що туди потрапляє. Тому що риба, потрапивши до вузького проходу, назад повернути вже не може. 

Це велика майстерність. Бо якщо Дунаєм проходить судно, тоді мотузки вищезгаданої засідки опускають. Тоді, коли судна поспішно проходять, нещасна риба, виявивши в цьому місці отвір, кидається і виходить через нього на чорноморські простори й там мече ікру. Але якщо риба з Чорного моря йде в Дунай, то ввійти вона не може, позаяк хоча з того боку і немає засідки, але прохід перекритий. А коли несподівано починається сувора зима, то понад сім місяців риби не буває. З приходом зими рибник і його тимчасові споруди знімають, а весь будівельний матеріал звалюють купою на обидва береги Дунаю. На утримання рибника емін-ага витрачає 100 гаманців, але прибуток отримує в 500 єгипетських гаманців, він виплачує платню воїнам фортеці, і після повного розрахунку з ними еміну залишається прибуток іноді в 150–200 гаманців, а іноді цей відкуп приводить емін-агу до збитків".

Своє враження від рибної торгівлі Кілії залишив Павло Алеппський: "Турки спорудили 14 гребель для вилову осетра. Раніше з вересня до Різдва з води діставали від 300 до 700 осетрів. Деякі з них важили 120–200 окка вартістю в 1 срібний талер. Ми ж купили рибу вагою у 80 окка і заплатили вже 4 талери… Вантажі на човнах томбасах везуть 18 миль до виходу в Чорне море, де їх чекають 60–70 суден для завантаження рибою, пшеницею, худобою".

Не дивно, що, за описом 1808 року, понад третина усіх мешканців Кілії займалися рибальством.

У дунайських містах відбулася своєрідна "рибна спеціалізація", яка була обумовлена місцем нересту риби. Зокрема, поблизу Кілії, Вилкового – білугу, осетра, сомів, в озерах Ялпуг, Катлабух, Китай – щуку, карася, коропа. Така спеціалізація свідчить про добре налагоджену рибальську справу.

Мідна гравюра Якоба Нільсона. Зображення: prints-online.com

Для пожвавлення дунайської торгівлі в 1802 році османи збудували при вході в Дунай 2 маяки, один з яких зруйнувався ще в 1810-х роках. Турки облаштували хвилеломи та бечівник – дорогу вздовж Сулінського гирла – для втягнення кораблів проти течії (в іншому разі їм доводилося дуже довго чекати на попутний вітер на кожному вигині річки). Бечівник слугував мореплавцям весь період російського панування в гирлі Дунаю і ремонту не потребував. Але значних послідовних кроків османською владою не було зроблено.

Облаштування торгівельних шляхів позначилося на Кілії. Щоденно тут проводилися ярмарки. Працювали 500 ремісничих цехів, 60 караван-сараїв, базар та невільничий ринок. Місто вело активну торгівлю зі Стамбулом, Бурсою, Гирсовом, Ісакчею, Бабадагом та іншими дунайськими й анатолійськими містами імперії. Протягом XVII–XVIII століття Кілія, як частина Нового молдавського шляху, пов’язувала між собою османську Добруджу, Угорщину, Польщу й Трансильванію.

 
Картина Амадео Преціозі. Зображення Вікіпедія

На околицях Кілії розташовувалися тімари, що були головними постачальниками зерна. У 1570 році врожай становив 1350 тонн пшениці та 4 тисяч тонн бобових. В околицях Аккермана збір збіжжя становив 5460 тонн пшениці та 50 тонн бобових. Отже, загальний збір збіжжя поблизу цих міст становив 6810 тонн пшениці та 4050 тонн бобових. 

Зважаючи на тогочасну чисельність населення і те, що татари здебільшого споживали просо, виявлявся значний продовольчий надлишок, який реалізовувався на внутрішньому та зовнішньому ринках.

Відомими тімаріотами були адмірал Хаджи Ібрагім, який отримав сучасне с. Приморське (Кілійського району), та адмірал Омар-бей, який володів маєтком Омарбія. Відомі землеробські маєтки – Кара-Мехмед (с. Шевченкове), Гасан-Аспага (с. Вишневе), Галіл-паша (с. Десантне). 

Саме ці та інші маєтки забезпечували міста збіжжям. Певним свідченням добробуту тімарів є спогади російського урядовця початку ХІХ століття Павла Свиньїна: "На островах поблизу Кілії залишилося кілька турецьких виноградників та садів, однак місцеві урядовці заборонили мешканцям міста доглядати їх, побоюючись, що міщани втечуть до Туреччини. Ці сади невдовзі посохли".

Зростання добробуту позначилося на благоустрої міста. Серед міської забудови кінця XVIII століття було кілька багато оздоблених мечетей. Велика брама з фортеці відкривала шлях на татарський ринок. Джерела повідомляли про 60 заїжджих дворів у Кілії на цей час. Діяли ринки, суд, кав’ярні. Недалеко від митниці був розташований рибний ринок. Митниця, судячи з плану російського офіцера Ф. Кауффера 1793 року, розташовувалася на самому березі, а біля пристані були харчевні та казенні кухні.

 
Зображення Вікіпедія

Попри зростання добробуту, Кілія потерпала від військових дій. У 1538 році молдавський господар Стефан зруйнував місто. У 1595 та 1602  роках Кілію відвідали козаки. У 1636 році Кілія постраждала від татарської міжусобиці, до міста увійшли кримські татари, які шукали скарбницю Буджацького хана Кантеміра. У 1790 та 1806 роках Кілію захопили росіяни, османське населення потрапило у полон. У 1808 році в місті не було жодного мусульманина. Частка татар у селищах на околицях не перевищувала 10 відсотків. Таким чином, російсько-турецькі війни завдали серйозних збитків Кілії, яке вдалося частково відшкодувати у наступні десятиліття ХІХ століття. 

Андрій Шевченко