Парк, де лікувалась Леся Українка: Хаджибейські спогади

У дореволюційних одеських путівниках часто вказувалося, що саме Хаджибейський парк був улюбленим місцем відпочинку для багатьох одеситів.

Щодо часу появи парку існує кілька версій. Перша вказує на те, що його заснували ще за турецькихчасів. За другою версією, на березі лиману парк було закладено тільки в середині XIX століття.

В ілюстрованому путівнику "Одеса" (1900 р., видавництво Д.І.Вайнера), в описі шляху проходження парового трамвая на Хаджибейський лиман, наводилася доволі цікава легенда: "В одному місці очей тішить маленький сосновий гай. Усіх сосен сім, і місцевість так і називається: "Сім сосен". За переказами, під час турецького панування, тут жив багатий турецький паша, і місцеві жителі навіть намагалися шукати скарб. Мабуть, недалеко від Хаджибейського лиману було турецьке селище: на землі колишньої Крепса була виявлена під час розкопок турецька лазня". Можна припустити, що Вайнер переплутав цю лазню з тією, що була на розі нинішніх вулиць Ніни Строкатої та Європейської.

Листівка 1910-х рр. З колекції Андрія Крантова

Але, оскільки одним із перших власників Хаджибейського парку був засновник Ботанічного саду в Одесі Жак-Луи Десмет, то можна все ж таки припустити, що саме француз висадив тут парк.

Перший грязелікувальний курорт в Одесі почав працювати 1834-го року на березі Куяльницького лиману, а оскільки Хаджибейський лиман також мав лікувальні властивості, то 1844-го року на його березі було відкрито Лиманне відділення міської лікарні.

В "Одеському віснику" від 8 липня 1844 року зазначалося, що того року, неподалік дачі Десмета "Луізвілль, було орендовано дачу купця Карлсберга, де можна було розмістити до 100 хворих. Тож бачимо, що курорт в перші свої роки розміщався не в самому парку, а поруч з ним. Цікаво, що пан Карлсберг на той час володів хутором і на березі Куяльницького лиману. Саме його дачу відвідав 1843 року польський письменник Юзеф Ігнацій Крашевський.

Той же "Одеський вісник" повідомляв у 1856-му році, що на Хаджибейському курорті лікувалося 157 осіб за сезон, з яких 53 отримали "значне полегшення", а ще 17 хворих - "деяке полегшення". Відзначалися і хвороби, які лікували там: хронічний ревматизм, костоїди, виразку, параліч, лишай, фістули та ін.

На березі ставка. Фотографія 1932 р. З колекції Андрія Крантова

У 1866 році Хаджибейський парк був придбаний містом за 12000 рублів і тут розмістили відділення міської лікарні, яке перебувало під керівництвом лікарняних ординаторів. Але через те, що лікування та утримання хворих було не дешевим, то заклад навіть не відбивав своїх витрат. Тоді Міське громадське управління вирішило здавати грязелікарню в оренду приватним особам. Для всіх орендарів існувала умова: вони повинні були утримувати 70 міських хворих.

У 1887 році було прийнято рішення перетворити грязелікарню на самостійний заклад. Як виявилось, це рішення було правильним. Курорт почав швидко розвиватися. Так, наприклад, у 1893-му році його відвідали 662 особи.

Крім міської грязелікарні, на Хаджибейському лимані 1882-го року було відкрито відділення єврейської лікарні, а в 1888 році неподалік розпочала свою роботу дитяча санітарна станція, яка була побудована на земельній ділянці, яку пожертвував М.Д. Толстий.

Дістатися на лиман можна було на "лінійці", кінцева якої була на розі вулиць Преображенської та Єлисаветинської (нині – Університетської) або за допомогою найманого екіпажу. 1883-го року на курорт пустили паровий трамвай.

Відомо, що Хаджибейський парк в ті часи був площею близько 12 десятин (13 га). У ньому росли каштани, дуби, осики, береста, акації, бузки, вишня, дика груша та ін.

Грязелікарня та купальні розпочинали свою роботу з 15 травня, а закривався сезон 1 вересня. 1888 та 1889-го року на березі Хаджибейського лиману лікувалася Леся Українка. У перший свій візит поетеса проживала у центральному будинку курорту. Результатом лікування стало значне покращення її здоров’я.

Листівка 1910-х рр. З колекції Андрія Крантова

Наступного року Леся двічі приїжджала на лиман. Цього разу вона жила неподалік від парку, на дачі Діалегмено, яку за величезну кількість павуків назвала "Вілою Паучіні". Про те спекотне літо Леся Українка писала: "Тут спекота страшенна, по 30° буває в 7 г. вечора! Дощ ні разу не йшов з того часу, як я тут... Ви не маєте поняття, яка тут страшенна спекота: в понеділок було 43°, я сама на термометрі бачила; так що я сміючись читала ваші скарги на спеку, – а чей же під каштанами не бува такої температури? Кажуть, що моряки, повернувшись з Африки і навіть з екватора, говорили, що там не так жарко, як тут, в Одесі. Тропіки переїхали на лиман!.. Всюди панують матроські костюми, віяла, зонтики, содова вода і морожене. Прикащики в магазинах стоять з пальмовими віяльцями. Я купила за 10 к. "спасення душі", себто віяльце. Кажуть, у неділю перебувало в городських купальнях шість тисяч чоловік. Я з своїми ваннами в 29° пропадаю".

Але в парк письменниця ходити не дуже любила: "З ваннів у парк ходжу рідко, не хочеться пектись кілька лишніх кроків, та й боюся я над усе тією дорогою ходити, бо бачила там гадюку чорну, велику, і от тепер „ой, боюся!”... отож я тепер уже й у тій альтаночці, на тому полукруглому поетичному камені опасаюсь розсідатись, – щоб часом Олегова доля не спостигла”.

Цікавий опис парку було опубліковано в "Одеських новинах" (другий аркуш газети) за 19 липня 1898: "Першим, що впадає у вічі, по приїзді на лиман – це великий парк. Чудово красивий за своїми насадженнями та грандіозний за розмірами та численними алеями. Хаджибейський парк анітрохи  не поступається міському Олександрівському (нині-парк ім.Т.Г.Шевченка, - прим. ред.). При вході на себе звертає увагу великий, звивистий ставок, на поверхні якого велично плаває кілька лебедів. Тут же в спекотні дні, під тінню широколистяних гілок туляться дачники. Тут же розташований буфет для публіки та естрада для оркестру. Ефектну картину представляє парк увечері при світлі електрики. Біля самого входу його красивою широкою алеєю влаштований імпровізований бульвар. Численна публіка стікається сюди з усіх кінців великого лиману. Під звуки військової музики більшість гуляючих старанно займається ... винищенням соняшників. Жарти, говірка, сміх, гостроти чуються у всіх перехрестях. Загалом публіка тримається невимушено і почувається як удома. О 10-й годині, з відходом оркестру, на "бульварі" осідає тиша; дачники гуртом поспішають по будинках, штовхаючись біля станції трамвая..."

У цій же нотатці йдеться і про пам’ятник без написів, що знаходився на невеликому пагорбі. За легендою, тут був похований єдиний син колишнього власника парку. В "Одеських чичероне"(уклад.І.Авдєєнко) 1910-х років повідомлялося про "оригінальний пам’ятник, поставлений у Хаджибейському парку на горі, з написом: "Богом благаю власника не порушувати пам’ять сина мого Федора; нар.22 вересня 1863 р., пом.17 лютого 1864 р. Марфа Чупринова". Можливо йшлося про те саме поховання. До наших днів воно не зберіглося.

Фото: Андрій Крантов

Перед початком Першої світової війни планувалося висадити перед старим парком новий, площею 25 десятин. У центрі нового парку збиралися спорудити грязелікарню для 1 та 2 класів на 150 кабін та готель на 100 номерів. Але цим планам тоді не судилося здійснитися. Влітку 1914 року у курзалі Хаджибейського парку журналіст Петро Пільський організував вечір поетів. На цьому вечорі дебютували Е. Багрицький, В. Катаєв та А. Фіолетов. Як пише дослідник О.Л. Яворська, саме ця подія була точкою відліку в історії одеської літературної школи 1920-х років.

Не обділяли своєю увагою цю місцевість і художники. Картини з краєвидами Хаджибейського парку писав, наприклад, Т.Я. Дворніков, а в 1920-ті роки А. В. Мартинов (була репродукована на листівці) 10 травня 1916 року на Хаджибейський курорт (одразу після Куяльницького) приїжджав російський цар Микола Другий. Він відвідав поранених військових, що лікувалися у шпиталі у парку.

Після приходу до влади більшовиків, курорт кілька років не функціонував. Тільки 1923-го року почалося його відновлення після революційних подій, а через три роки тут вже знімали кіно. Кадри з видами Хаджибейського парку тих часів можна побачити у фільмі "Ягідки кохання" (1926). 1928-го року на місці колишніх "загальних приміщень" було зведено Селянський санаторій ім ВУЦВК у стилі функціонального ретроспективізму. Ворота та стіни будівлі були прикрашені фресками на сільськогосподарську тематику, які виконала група художників під керівництвом одного із засновників монументального мистецтва України Михайла Львовича Бойчука. Після того, як Бойчук та деякі з його учнів були репресовані, всі фрески в санаторії ретельно замазали.

Одеський поет І.І. Павлов, який народився у сім’ї начальника Усатовського поштового відділення писав: "Я – одесит. Народився в селі Усатове в Хаджибейському парку 13 січня 1931 року. У ті часи парк був суцільно дубовий - досі пам’ятаю дуб, який ледве могли обхопити вісім людей. "

Восени 1941 року будівля санаторію ВУЦВК, грязелікарня і частина парку, були затоплені водою з лиману після підриву греблі відступаючими радянськими військами. Під час румунської окупації руками одеситів дамбу було відновлено, збудовано канал, що з’єднував лиман із морем. За даними Т.Ф. Гайденко, під час оборони Одеси у двоповерховому будинку (він зберігся) у парку розташовувався шпиталь, а під час окупації – примарія (румунська жандармерія). 

Фото: Андрій Крантов

На жаль, під час окупації міста, було вирубано багато старих дерев у парку. Але вже у 1946 році професор-курортолог М.С. Біленький зазначав, що в Хаджибейському парку висадили понад 2 тисячі дерев і кущів. Була посаджена алея пірамідальних тополь, а через 12 років поруч було закладено новий парк. Того ж року в уцілілій будівлі відкрився дитячий санаторій "Хаджибей" для лікування дітей, які перенесли поліомієліт. Через чотири роки – для хворих на дитячий церебральний параліч.

Стару частину Хаджибейського парку уподобали учасники турпоходів, де вони проводили тренування. 1965-го року стараннями цих туристів було встановлено обеліск на згадку про одеських партизанів.

Пошкоджені лиманною водою будівлі довго стояли занедбаними. Потім їх вирішили знести. У 1973-му році на їх місці почали споруджувати новий санаторний комплекс, що включав 3-поверхову будівлю спального корпусу з лікувально-діагностичними кабінетами та харчоблоком, водолікарню та господарський блок. Комплекс вступив в експлуатацію у 1977-му році. З 1983 по 2003 роки санаторієм "Хаджибей" керував фахівець високого класу Валентин Петрович Прусс, якому за досягнення у лікуванні дітей було надано звання "Заслужений лікар України.

При ньому у 1994 році вперше в Україні відкрито санаторне відділення матері та дитини, і санаторій набув статусу Українського центру санаторно-курортної реабілітації дітей з органічною патологією нервової системи. Через рік було організовано хірургічне відділення. 

Такою є історія одного з найстаріших парків нашого міста. Залишається сподіватися, що в недалекому майбутньому він приваблюватиме відпочиваючих так само, як і сто років тому.

Андрій Крантов