Албанці в Україні: давні зв'язки чи випадковий збіг

Албанці України – одна з найменших етнічних груп Одеської області, чия історія та походження залишалися практично невідомими. Крім селища Каракурт, албанська громада в інших населених пунктах регіону є нечисленною. Під час радянської епохи Албанія була ідеологічним супротивником СРСР, прихильником маоїзму, що призвело до поверхового й несистемного вивчення цієї країни. Водночас ми прагнемо розглянути цікаві та суперечливі версії походження цього загадкового народу, який має глибокі історичні зв'язки з Україною.

Центральна Албанія, 1900 рік. Фото albanianphotography.net

Питання походження албанців традиційно розглядалося більше через призму політики та ідеології, ніж через історичні факти. Здебільшого науковці спиралися на застарілу теорію шведського дослідника Йогана Тунмана, який у своїй книзі "Дослідження з історії східноєвропейських народів" висловив думку про спорідненість албанців з давнім іллірійським населенням Балканського півострова. 

Цю теорію активно підтримували сербські націоналісти, оскільки вона сприяла ідеї "братерських народів". Натомість інші погляди, зокрема Готфріда Шрамма, який вважав албанців нащадками фракійського племені, що втекли до Косова від протоболгар, сербами були проігноровані, оскільки вони не відповідали ідеології "Іллірія – мати югославських народів". 

Важливим недоліком підтримуваної теорії було те, що іллірійська письменність досі не розшифрована, і тому її трактування залишалося лише гіпотезою, сформульованою в XVIII столітті. Суперечливим доказом іллірійської версії стала наявність албанського коріння в назві річки Нішава, але албанці з’явилися в цих краях значно пізніше.

Пам’ятник іллірійської цариці Тевте в Тирані. Зображення focus.ua

За винятком сербських дослідників, інші вчені явно не вважали албанців іллірійцями. У ХІХ столітті польський дослідник Казимир Шульц уперше виступив проти іллірійської теорії у своїй праці "Про походження та поселення стародавніх іллірійців". Етнонім албанці в XI столітті використовувався для позначення іноземців, тоді як самі албанці називали себе шиптар. Важливо зауважити, що іллірійці зникли ще в VI столітті, тож вони не можуть бути безпосередньо пов’язані з терміном албанець, який з’явився лише в XI столітті.

Альтернативою ідеологічній іллірійській концепції стала дарданська або пеласгійська теорія. Згідно з нею, албанці вважалися нащадками давнього народу тірренів, і від них походить назва їхньої столиці – Тирана. Тіррени – це інша назва етрусків, які значно вплинули на становлення Римської імперії. Таким чином, на роль нащадків цієї давньої цивілізації, поряд з італійцями та румунами, почали претендувати й албанці. 

Якщо врахувати праці українських публіцистів Ю. Шилова та Ю. Канигіна, які стверджували, що етруски були вихідцями з північного Причорномор’я, то повернення албанців до Одеси (вулиці Мала та Велика Арнаутська) в ХІХ столітті можна розглядати як історичне повернення додому. 

Однак ця приваблива і велична версія була спростована лінгвістичними дослідженнями Р. Пешича (Югославія) та В. Щербакова (СРСР). Хоча ці вчені підтвердили схожість мов етрусків та слов’ян, самоназва етрусків расени не має жодного стосунку до албанців. Тірренами їх називали греки та римляни.

Готфрід Генріх Гайслер "Арнаути в Криму". Зображення Вікіпедія

У XX столітті з’являються ще більш екзотичні версії походження албанців. Прихильники цих теорій часто використовували методи, подібні до тих, що застосовували конспірологи Г. Носовський та А. Фоменко, ґрунтуючись на співзвуччях звуків та схожості слів. 

Наприклад, кельтське слово albjo (всесвіт) було перетворене на албанський, а вислів Alpes Albus (висока гора) одразу стала основою для назви албанців. Однак при цьому ніхто не звертав уваги на те, що слово гора албанською мовою – шкіпер. Тому кельтська версія походження майже не мала наукових підстав і доказів.

Більш обґрунтованою виявилася Кавказька версія. Ще в I столітті римський історик Тацит згадував Албанію Кавказьку, яка справді існувала до VII століття н. е. Доктор Йован Деретич є одним із найбільш відданих прихильників цієї теорії. За його словами "народ, якого ми називаємо "арбанаси" – іноземці, а самі себе вони називають "шчипетарі", прийшов з Кавказу, з Ашперонського півострова, де нині знаходиться місто Баку. Поблизу Дербента раніше існувало місто Албана, від якого й походить назва країни". 

За Деретичем, у 1043 році кавказькі албанці, як найманці-піхотинці візантійського полководця Георгія Маніака, захопили сербський регіон Драче. Згодом вони оселилися поблизу Ельбанаса та отримали назву арбанаси. 

Що стосується назви арнаути, то Деретич виводить її з турецького виразу, що означає "ті, що не повернулися". Однак, ця версія знову опирається на латинське слово alba - білий, що дозволяє проводити паралелі не тільки з албанцями, але й з Англією (Альбіон), Римом (місто Альба-Лонга) та навіть з птахом альбатросом.

Кавказька Албанія. Зображення Вікіпедія

Лише схожість албанської мови з кавказькими мовами осетинів, удінів та абазів стала підставою для виникнення удінської теорії, яка ґрунтується саме на лінгвістичних дослідженнях та легендах, а не на співзвуччях слів. 

Удіни й абази вважають балканських албанців своїми братами. За однією з легенд, їхні пращури під проводом двох братів прийшли з півдня до Євфрату, а звідти перемістилися до Кавказу. За іншою версією легенди, абази справді прийшли з-під річки Абаза, розташованої на північному заході Чорного моря. 

Відзначимо, що на південному заході Кавказу є річка Алаза, а опис місцевості, наведений у легенді, збігається з Дар'яльською ущелиною, де в минулому дійсно мешкали удіни.

Удінка в традиційному одязі. Зображення Вікіпедія

Однак одним із недоліків удінської версії є те, що удіни є переселенцями, нащадками іракомовних скіфів, які пізніше оселилися у Північному Причорномор’ї. Проте саме ця версія дозволяє дійти до скіфо-карпатської теорії, яка є найбільш логічною та обґрунтованою з усіх можливих гіпотез.

Вперше на схожість албанських та карпатських топонімів звернув увагу І. Железняк. Українське місто Галич він пов'язав з албанським gjalliqes, що означає воскресіння або відродження. Назву Карпати він вивів від албанського karpe - скеля, а карпатський масив Кодри - від албанського kodёr – пагорб. Ріка Уж, за його версією, має назву, схожу на албанське ujё - вода, а річка Лімніце нагадує албанське lumё, що означає річку. 

Автор також провів паралелі з українськими словами: мур (стіна) - mur, неня (мати) – nёnё, бояри - bujar (шляхетність, щедрість). Хоча дослідник висловив цікаві ідеї, він не зовсім відмовився від класичної іллірійської теорії, помилково проводячи паралель з давнім балканським населенням.

В історичних хроніках раннього Середньовіччя не зафіксовано племені, яке б за мовою нагадувало сучасних албанців. Виключенням є плем’я карпів, яких римські автори намагалися всіляко ігнорувати. Неприязнь до карпів можна пояснити поразками, які зазнала Римська імперія від цих племен в II–III століттях н. е. 

Римляни вперто називали горян Карпат сарматами, ігноруючи той факт, що кочові сармати не могли вести своє господарство в умовах гір, а карпи воювали без кінноти, на відміну від сарматів. У 375 році саме карпи стали основою війська готів, які розбили римлян під Адріанополем, хоча імператор Костянтин ще у 319 році радісно звітував про їх підкорення та знищення.

Озброєння карпів. Зображення: spadok.org.ua

Зв'язок зі скіфами також має логічне пояснення. У 640–620 роках до н.е. скіфи проникли на Північне Причорномор'я через Месопотамію та Малу Азію, тому не дивно, що в їхніх нащадків, зокрема удинах, збереглася пам'ять про ріку Євфрат. 

Як карпи, так і скіфи за зовнішнім виглядом були європеоїдами з білою шкірою, світлими очима та волоссям. Тому є цілком логічним, що римські вояки, які базувалися на Дунаї й серед яких були й азіати-сирійці, називали їх alba, що в перекладі означає білий.

Варто зазначити, що до середини ХІХ століття албанці не прагнули оселятися на узбережжі Азовського моря і заснували своє селище Каракурт, розташоване порівняно недалеко від Кодрів. Їх переселення до сучасної Запорізької області в середині ХІХ століття було вимушеним, оскільки вони втекли від молдавського панування й оселилися там, куди їх направив російський уряд.

Значним недоліком цієї теорії є відсутність чіткого пояснення того, де саме перебували предки албанців між 375 та 1043 роками, навіть якщо визнати їх нащадками карпів. Однак подібна ситуація характерна і для румунів, які досі не можуть відповісти, яким чином вони є нащадками Риму та даків, враховуючи, що між волохами та даками існує історична прірва майже в 1100 років.

Сподіваємося, що політична заангажованість у дослідженні походження албанців поступиться місцем об’єктивним історичним розвідкам. Якщо буде доведено історичну причетність цього етносу до українських земель давніх часів, переселення арнаутів албанців до Бессарабії та Одеси на початку ХІХ століття можна буде вважати їхнім поверненням додому.

Андрій Шевченко