"Більшість запитів від переселенців стосується енергетичної безпеки", - Інна Пономаренко

Яким є життя під час блекаутів, що було основними потребами ВПО в 2025 році та навіщо об’єднувати різні культури та етноси в одному фестивалі. Про це поговорили з Інною Пономаренко – керівницею напряму координації розмовно-нтеграційних клубів в ГО "ДЕСЯТЕ КВІТНЯ". Дивіться повну версію інтерв’ю та читайте скорочену на Інтенті.

Пані Інно, цього року ми починаємо так стандартно і болісно для кожногої з нас - говоримо про цю зиму. Розкажіть нам, як ви та організація живе зараз під час відключень в Одесі? 

У зв'язку з тими обставинами, які випробують нас на міцність, більшість запитів щодо енергетичної безпеки. Тобто як придумати своє життя, щоб не залежати від обставин зовнішнього світу. І тому розмовляємо у темряві про запити тих людей, які мають більші біди. 

Бувало і чотири доби без світла. Але якось так на перетині багатьох вулиць мені пощастило мати світло. А проблема не зі світлом, проблема зі струмом. Тобто електрика – це те, що забезпечує тепло. Світловий день дає змогу існувати більш-менш прийнятно, а вже далі вогнетривка цегла теж допомагає, вона тримає довго тепло. Найбільша проблема – це маленькі тваринки, які мерзнуть від того, що не звикли. Тому в домашньому осередку кішка гріє, а папуга страждає. 

Чим зараз займається ГО "ДЕСЯТЕ КВІТНЯ", яка основа вашої роботи?  

Як і попередні роки, займається, передусім, тим, що реалізує запити внутрішнього переселених осіб.  Наразі вони потребують не тільки дому і безпеки під час тимчасового перебування,  але й стійкості у сприйнятті того, що мій дім там, де я. Тобто йдеться про місця тимчасового перебування, транзітні центри або оренди приміщення і вже далі соціалізація в певному просторі. 

Чи правдивою є думка про те,  що на запити і взагалі тему внутрішній переміщені осіб зараз говорять менше, ніж наприклад, у 2022 році? 

Так, звичайно. Це залежить від кількості тих хвиль, які супроводжували всі наші процеси. І наразі люди знають, куди вони хотіли б потрапити. Якщо раніше це були більш хаотичні рухи, то зараз переселяються туди, де можуть мати відносний комфорт. Звичайно, залишається проблема з тими, хто попри всі небезпеки, не готові залишити простір свого народження та існування. 

Ми трошки обговорили, що є потреба в енергетичній безпеці, але що ще є важливим для ВПО, коли вони опиняються в новому колі? Я знаю, що ми далі будемо говорити про розмовний клуб, це певна така соціалізація. Тобто давайте поділимо на певні категорії основні потреби ВПО наразі. 

Як і для будь-якої людини, особливо коли дуже холодно – це приміщення, житло.  Це те,  що хоча б трішки зменшує стресовість. І якщо такі пункти обладнані, то людина уже у спокої може якось вирішити свої шляхи. Бо говорити про високі потреби культури, якщо настільки неприйнятним є середовище, дуже-дуже важко. Потреби ті ж самі, що і на початку: де жити, з ким, речі, гігієна, подбати про те, чого потребують діти або люди категорій 60+. І серед них так само бувають люди з інвалідністю. 

Інна Пономаренко. ФОТО: Інтент / Наталя Довбиш

Як можна виміряти успішну інтеграцію людини, яка обрала переїхати до Одеси? Це ж пов'язано з нами усіма, тому що багато людей працюють у місті і як ми особисто, колеги, як люди, які поруч, можемо оцінити чи добре цій людині в Одесі? Чи зробив я достатньо для того, аби ця людина відчувала себе комфортно тут?

Успішною інтеграцією є відчуття, що я обрав це місце. Я поки що залишаюся тут, можливо, тимчасово. Не відчуття себе чужим у цьому просторі. І знову це може бути абсолютно тимчасове явище, тимчасове відчуття. І правдою є те,  що в цей момент людина про себе як внутрішню чи вимушену переселену не має можливості згадати. Тобто вона спрямована надією; в неї є справа; думки про те, як щось зробити;  в неї є коло, осередок, можливо, що не друзів,  але колег; у неї є знання простру, якому вона перебуває. І у цьому гіркому світі, можливо,  ми будемо завжди себе відчувати такими,  що під загрозою втрати свого простру, дому, затишку. Але ми зобов'язані створити собі комфорт у своїй силі. Тобто здобути нові навички, отримати нові напрями, можливо, отримати підтримку і мати завжди зв'язки і контакти, звернутися у разі потреби. Тому інтегрування, можливо, складний процес і, можливо, дуже формалізований процес,  вимірюється ставленням людей до себе. Від відчуття гострої вирозливості до відчуття норми в певному середку.  Про щастя і комфорт поки що не йдеться, але нормальність – це те, що стабілізує нас у напрямках подальших дій. 

Ми в кожному інтерв'ю говоримо про Одесу в певних контекстах: чи є Одеса класним місцем, такою приймаючою стороною для людей, які обрали опинитися тут? 

Так, Одеса є класним, висококласним, чудовим місцем для того, щоб приймати ВПО. Одеса – це не лише адміністрація, Одеса – це не лише осередки,  в яких, можливо, щось виникає не так.  Одеса – це ми,  це ви, це ті люди, які можуть спрямувати, не надати відразу допомогу, але спрямувати, якщо це необхідно. Тому про будь-яке місто, Харків, можливо Дніпро, можливо Миколаїв варто говорити,  як про класне місце,  яке готове допомогти і  надати захист тим, хто потребує. 

Враховуючи на ваш досвід, чи є у вас, наприклад, поради для людини, яка зараз захотіла займатися питаннями внутрішньо переміщених осіб, або підтримувати їх, або вигадувати якісь активності для того, щоб допомогти цим людям краще інтегруватися? Чи можливо ви якби починали тільки зараз, чи обирали б інші рішення?

Починати треба новими думками, ідеями. І звичайно ж, треба розраховувати на те, що попереднього досвіду нам може не вистачити. Всі наші попередні намагання щось зробити сталими неможливо.  Основне – це бути готовим до викликів. Бутим готовим змінювати свої знання, змінювати свої навички і тоді додати собі у життя стійкості. Питали про те, як би надихнутися або на що звернути увагу. Одеська РІКА (осередок розмовно-інтеграційних клубів, спрямована на вдосконалення української мови, культурну інтеграцію та об'єднання внутрішньо переміщених осіб, – ред.) має серед своїх учасників маріупольців – 11 осіб,  які почали співати, відтворючи себе в пісенному фольклорі і презентують себе на різних фестивалях та подіях. Перед Новим роком "Маріупольська мрія" – це назва цього гурту – була в просторах тимчасового перебування для того, щоб пояснити своїм досвідом, як триматися незалежно від обставин. Цей приклад допоміг зрозуміти і дітям, бо в місцях тимчасового перебування бувають різновікові  як не втрачати мету, а в основі, як не втратити мрію навіть у якихось кризових ситуаціях. 

Марія Литянська