"Релігійний досвід я порівнюю з сексуальним", – Валентин Долгочуб

Валентин Долгочуб став керівником одеської громади рідновірів "Мокоша" в 17 років. Для нього віра – не набір догм, а глибокий, тілесний і духовний зв'язок із природою. У розмові він пояснює, чому язичництво – це не відтворення стародавніх ритуалів, а спосіб жити в гармонії з землею, чому людських жертв у слов'ян не було, і як життя саме по собі може бути обрядом жертвоприношення.

Читайте на Інтенті, а повну версію дивитесь на Ютубі.

Як ви вперше прийшли до рідновір'я? Що стало поштовхом: пошук духовності, розчарування у традиційних релігіях чи інтерес до історії?

В моєму випадку первинним був пошук духовності. Власне, батьки вважали себе православними християнами, але вони ходили святити паски в церкву раз на рік. І на цьому їхня релігійність, в принципі, обмежувалась, як це часто буває. Але крім того вони цікавилися теософією, біоенергетикою. Це було притаманно для радянської інтелігенції в 80-ті роки. Але сказати, що це якось сильно обговорювалося в родині, я не можу. Тобто якихось розмов про Бога, про духовне не було. Мене це дуже цікавило насправді з дитинства. Не знаю чому. Мабуть я мав теж схильність до містичних переживань. І я намагався втілити цю духовність. Найбільше мені відгукувалося спілкування з сонцем, з землею, морем, деревами. Я був в захваті від степового простору. Я – дитина залізобетонних джунглів, зростав на Таїрова в Одесі. Для мене вихід в степ це вже було ого-го. Це майже поштовх для одкровення, можна сказати. Десь в років 14 я захопився слов'янським фентезі, потім сидів на форумі одеського рок-гурту "Реанімація", який використовував і використовує язичницькі теми в своїй творчості. Для мене цей форум став майданчиком, де я заглиблювався в пізнання сучасного язичництва, знаходив однодумців. Ще одним таким майданчиком була Одеська обласна бібліотека для юнацтва. Нас туди приводили як учнів школи. І бібліотекарка, побачивши мою зацікавленість, запропонувала прочитати Велесову книгу. Одразу оговорюсь, що сьогодні більшість язичників вважають, що Велесова книга – це твір XX століття. Це не ніяке не історичне джерело, воно написано, скоріш за все, Юрієм Миролюбом. Але ж до цього треба було ще прийти. Також мені тоді дали, я пам'ятаю, книгу Галини Лозко "Коло Свароже". На мене вона справила досить серйозне враження насправді. Отак я читав, спілкувався, щось намагався практикувати сам. І влітку 2009 року, якщо використовувати християнське літочислення, я долучився до громади Мокоша, яка вже існувала на той момент. 

А як ви стали її керівником? 

Коли я долучився до громади, це вже була її друга генерація. Перша постала в кінці 2006 року, як мені переказували, бо я не зустрічався з людьми, які її започатковували. Це було проукраїнськи налаштоване середовище одеської інтелігенції. Першим керівником громади був оперний співак Віктор Драгомирецький. На той момент вона відносилась до всеукраїнського релігійного центру об'єднання рідновірів. Людина, яка гуртувала довкола себе громаду в 2010 році переїхала до Києва. Тому інші члени громади обрали мене в якості обрядодія. Вважаючи, що я, мабуть, найбільш підкований з теоретичної і практичної точки зору, хоча мені було тоді 17 років. 

Чи змінилося ваше розуміння рідної віри з часом від перших обрядів до сьогодні? 

Так, воно значно поглибилось. Будь-яка тема, якій ти приділяєш багато років, розкривається перед тобою новими гранями через книжки, знайомства, подорожі і, звісно, особисту практику. Якщо говорити про якісь більш конкретні речі, то, наприклад, рік тому після чергового відвідування капища на Лисій горі в Києві на Видубичах, я для себе сформулював суть рідновірства в тезах. Ці тези різними людьми в різних текстах розкриваються в повноцінні вчення. Це вчення про єдність сущого, вчення про лад, вчення про коловерть, про три родові обов'язки і вчення про три капища: природне, рукотворне і внутрішнє. 

Тобто ви ще такий систематизатор? 

Я випустив дві книги "Язичники атомного віку" та "З богами у серці", присвячені слов'янському язичництву та українському язичництву або рідновірству. Я вживаю ці слова як синоніми. Язичництво – це просто широке поняття, етнічна релігія будь-якого народу, а рідновірство – це усталена назва для сучасного слов'янського язичництва. Для мене ніякого протиріччя немає. 

Повномасштабна війна якось повпливала на цю роботу?

Остаточно другу книгу я приводив до ладу під час служби в армії. Але ці тексти були написані задовго до війни. Книга "З богами у серці" – це матеріали нашої школи рідної віри, яка проводилася громадою, починаючи з 2013 року. Щось я дописував, потім переосмислював, можливо, редагував, але основа текстів з'явилася задовго до повномасштабної війни. І суттєво я їх не змінював. 

Ви плануєте писати нові книжки? 

Так. Чи вони будуть повністю присвячені рідній вірі? Я не знаю, не думаю. Я хотів би присвятити наступну книжку дослідженням екопоселень в Україні, власне такому дауншифінгу. Бо я сам, в принципі, теж практикую це, переїхавши з Одеси в маленьке село.

Як реагувало ваше оточення — родина, друзі, коли ви стали відкрито сповідувати рідновір'я? 

Родина поставилася з надзвичайним спокоєм до цього. Їм треба віддати належне. Дідусь, який займався з років 55 йогою, схвалював навіть. Для нього це був духовний шлях, споріднений з індійською традицією. Він, звісно, не долучався до обрядів, просто підтримував. Що стосується друзів та однокласників, то я трішки внутрішньо віддалився від них, але не був аутсайдером та залишався частиною компанії. Мабуть, мене сприймали як дивака, але з іншого боку я навіть намагався залучати когось із друзів до проведення обрядів, медитації і декому заходило принаймні. 

Як змінювалася громада Мокоша за ці роки існування? 

Ставши керівником громади, обрядодієм, я продовжив проводити обряди так, як вони проводились на момент мого приходу. Люди стали долучалися через соцмережі, поширення брошур, постерів, які ми розміщували в езотеричних магазинах. Найбільш знакові люди прийшли до громади десь у 2011 – 2016 роки. Ми відносилися до Всеукраїнського центру об'єднання рідновірів України, брали участь у з'їздах. В 2011 році я прийшов посвяту в київській громаді. Ми випускали свої брошури, свій рідновірський календар – в нас була і зараз є гарна дівчина дизайнерка. Також ми підтримували зв'язки з багатьма патріотичними організаціями. Це – Просвіта, молодіжка Просвіти, молодіжка Свободи та Азову. Вони якийсь час активно до нас долучалися. Ще до Майдану в нас була ініціативна група з екопоселення. Ми розуміли, що треба рухатися від мегаполісу на землю, в результаті ми з дружиною в 2018-му році переїхали в село. Після цього була пауза, діяльність громади пригальмувалася. Потім знову був певний сплеск активності в 2019-2021 роках. Потім почалось повномасштабне вторгнення. Я пішов служити і зараз, тобто торік, я офіційно демобілізувався на законних підставах і громада потрошки почала відновлювати свою діяльність. З жовтня минулого року щомісяця проводяться якісь заходи, обряди, зібрання. 

Скільки зараз людей належить до громади і хто вони? 

Формального членства в громаді немає. Ми не видаємо партійні квитки, хоча колись такі ідеї були. Наразі активними учасниками громади є близько 20 людей. Це різні люди – інтелігенція, військові, студенти, молодь, є прості роботяги, які цікавляться слов'янським звичаєм. 

Ви згадували, що громада не зареєстрована офіційно. Це принципова позиція чи радше юридична складність? 

Ні. Справа в тому, що для такої невеличкої громади юридична реєстрація не несе дуже суттєвих переваг. А отримати її – це не складність, це певна юридична та бюрократична морока. На це немає часу та бажання. Хоча за великим рахунком, час від часу, ця тема піднімається і можливо ми все ж таки до цього прийдемо. Можливо навіть найближчими роками, але співвідношення вигод і затрат не на користь юридичної реєстрації. 

Як відбувається спілкування і взаємодія з всеукраїнськими центрами рідновірів? 

Є релігійний центр об'єднання рідновірів України, який зареєстрований з 2001 року, є центр, який називається "Родове вогнище", але, здається, зараз вони публічно відмежувались трошки від рідновірства. Незадовго до повномасштабки виникла ідея створення нового релігійного центру вже молодшим поколінням рідновірів. А потім знову ж таки нас розкидала доля. Керівник львівської громади, мій друг Владислав Шепіт, загинув торік на війні. Але певний процес реєстрації запущен. Київська громада вже зареєстрована. Зараз йде процес реєстрації ще одного релігійного центру з осередком у Запоріжжі. Ми з ними спілкуємось, але не маємо якихось формальних зв'язків.

Валентин Долгочуб. Фото: Інтент / Наталя Довбиш

Де найчастіше ви проводите обряди і як виглядає типовий ритуал громади Мокоша?

Найбільше і найчастіше ми збираємося на причорноморських схилах між Французьким бульваром і Трасою здоров'я. Там є багато галявинок на яких можна провести обряд. Загалом обряди проводяться переважно під відкритим небом. І ми знаємо з археологічних джерел, що загалом для слов'ян було характерно проведення обрядів під відкритим небом. Навіть їхні храми не нагадували Парфенон. Це були досить тимчасові будівлі, скоріш за все дерев'яні. Бо це має сенс з певної релігійної точки зору. Власне, відкритість простору, відкритість небу і землі. Ось тому, в принципі, підходить майже будь-яка природна зона. Також деякі обряди ми проводили на Жеваховій горі. Це найбільше природне підняття в Одесі. Але це було до повномасштабного вторгнення. Там зараз зачинено. Можливо, колись ми туди повернемось. Купала і літнє сонцестояння ми проводили на Хаджибейському лимані в районі Нерубайського. Дуже гарні місця там, які ми, можна сказати, облюбували. Але це виїзд з Одеси і бувають певні складнощі для когось із цим. Деякі обряди ми проводили навіть у нас в селі, в нашій садибі вже після переїзду в 2018 році. Але, як виявилось на практиці, це складно. Тому ми повернулися до проведення основних свят в Одесі. Коляду або зимовий сонцеворот ми проводимо в нашому арт-центрі Підпілля.

Як виглядає типове богослужіння? Це коло людей, посередині якого горить вогнище. Як правило, вони стоять з піднятими руками до неба і, наприклад, передають по колу чару з напоєм, виголошуючи славу богам і предкам. Якщо конкретніше, то наше типове богослужіння починається з освячення простору стихіями. Таке огороджування землею, водою, вогнем і повітрям. Розпалюється вогнище. Вогнище є завжди центром і серцевиною обряду, бо вогонь – це та стихія, яка перетворює буквально матерію на енергію, плоть на силу. І через вогонь ми передаємо свої наміри, побажання, прохання до вищих сил і приносимо треби – хлібну і питну. Як правило, вони мають бути свого приготування і часто ми цього дотримуємось, але не завжди. Після принесення треб або пожертв відбуваються якісь дії, присвячені конкретному божеству, наприклад, якому присвячено цей день, на честь якого відбувається свято. Ми можемо відтворювати якісь елементи фольклору, пісні, народні танці, які були характерні, знову ж таки, за звичаєм для цього свята. Веснянки, обжинкові пісні, колядки взимку на зимовий сонцеворот. Після чого відбувається замикання обряду. Потім відбувається братщина, як правило, це спільний обід, на який люди самі приносять їжу в складчину. Далі відбувається спілкування і трапеза, яка теж є елементом свята.

Які свята для вас є найважливіші?

Річне коло, як стверджують рідновіри, це хоровод богів, отих вищих сил, які творять, підтримують, руйнують і відроджують світ навколо нас. Вони проявляють себе в певних точках річного кола, які ми називаємо святами. Є чотири основні сонячні свята, які утворюють такий собі календарний хрест. Це два сонцестояння – літнє і зимове, і два рівнодення – осіннє і весняне. В цілому кожен місяць ми збираємось на якесь свято. Грудень – це Коляда, зимове сонцестояння, з якого починається рідновірський рік і сонячний рік як такий. В січні це Водосвяття, яке завершує цикл різдвяних свят після Коляди. Ми використовуємо слово Різдво як свято Різдва сонця. Є великі підстави вважати, що день народження Христа був підлаштований в Римській імперії під відоме свято дня народження непереможного сонця. В лютому в нас свято Велеса. Березень – це Великдень, квітень – свято Ярили, бога плодючості. В травні це русалії або ж весняні діди, свято спомину предків. В червні – Купала, в липні – свято Перуна, в серпні – Обжинки, подяка матінці землі за врожай. У вересні – свято осіннього рівнодення. В жовтні – свято Мокоши, а також осінні діди, осіннє свято спомину предків. В листопаді свято долі, іноді також свято приходу зими, якщо в наш край вона приходить.

Чи є в Одесі або області місця, які ви вважаєте "святими" – природні чи історичні точки сили? 

Жевахова гора. Це місце, де розташовувався, як нам відомо, давньогрецький храм, присвячений Диметрії. Там було язичницьке святилище еллінів, яке було розкопане археологами на початку 20 століття, професором Добролюбським зокрема. Також можна назвати не зовсім святим, але дуже знаковим місцем Куяльницький цвинтар, яким наша громада опікувалась тоді, коли про нього майже ніхто ще не знав, тобто – в 2012-2013 роках. Я чудово пам'ятаю, як ми розчищали ці захаращені чагарники разом з деякими патріотичними організаціями. Сьогодні це вже популярне туристичне місце. Ми там іноді проводимо осінні діди. Власне, з одного боку, звісно, ми ходимо до своїх родичів на їхні могили і вшановуємо їх пам'ять. А з іншого боку, це наші такі колективні предки українців, які жили тут, в Причорномор'ї, чи навіть до заснування Одеси як сучасного міста. Знову ж таки, це щось, що нас об'єднує. Це певний символ наших колективних предків, я би сказав. Тому ми також відносимося до нього з великою пошаною. 

А як ви ставитеся до християнства? Вороже, нейтрально, діалогічно? 

Переважно нейтрально, іноді діалогічно. Я можу наголосити, що з християнами легше вести якесь спілкування, тому що, як мінімум, це релігійні люди. Якщо це дійсно щирі християни, в них є оцей релігійний досвід. Звичайно, ми поділяємо ідею Бога, ідею божественного взагалі, що воно існує. Ми поділяємо ідею душі, життя якої не закінчується зі смертю тіла. Очевидно, набагато важче говорити про щось подібне з людьми, які вважають себе такими переконаними атеїстами чи матеріалістами, бо у них цього досвіду немає або вони вважають, що його у них немає. Знаєте, я часто це порівнюю з сексуальним досвідом. Він або був, або ні. Нас з християнами об'єднує те, що в нас є певний релігійний досвід або досвід священного, як його називають деякі релігієзнавці. 

Чи відчуваєте ви з боку християн певну агресію до язичницьких вірувань?

Ні, я не відчуваю ніякої агресії. Взимку 2016 року ми проводили відкритий язичницько-християнський диспут з трьома молодими православними християнами. Ми хотіли, щоб там були також представники католицизму і протестантизму, але вони не прийшли. Була полеміка – три на три, такий батл, можна сказати. Модерувала нашу зустріч дівчина, яка на той час співчувала крішнаїзму, як нейтральна особа. Я вважаю, що ми дуже гарно тоді поспілкувались. Це був диспут на дуже високому рівні, насправді. Ми знайшли близько десяти точок перетину між нами та ними. 

В Україні мали місце конфлікти, навіть фізичні, між християнами та язичниками. В Києві, зокрема, з представниками УПЦ московського патріархату, і з представниками греко-католицької церкви в 2009 році на Хмельниччині. Ці конфлікти відбуваються, як правило, де стоять скульптури, ідоли, так звані кумири або чури, як ми їх називаємо. Їх бувають пиляють та палять. Ніякої відповідальності, на жаль, за це ніхто не несе. 

Валентин Долгочуб. Фото: Інтент / Наталя Довбиш

Як рідновір'я пояснює поняття боротьби, жертовності та захисту землі? 

Я би їх розвив трошки в різні сторони. Найпростіше з захистом рідної землі – це родовий обов'язок. Рідновір, приймаючи посвяту, зобов'язується допомагати сородичам, які живуть довкола нього, і захищати рідну землю в разі небезпеки. Також є обов'язок перед родом небесним – продовжити свій рід і передати йому звичай нашого краю. І є обов'язок перед родом Всевишнім – це пізнавати себе і світ.

Що стосується боротьби, то взагалі боротьба – це стан або дія, які є проявом бога Перуна. Саме ім'я Перуна, воно пов'язано з поняттям опору, напору, з биттям чогось. Перун – це бог, який підтримує границі і порядок. Границі між світами, між живими і мертвими, між самобутніми людськими спільнотами, також між окремими людьми. Тому, коли ви долаєте опір обставин або захищаєте свої особисті границі, особисті кордони, це теж маленький прояв Перуна. Хоча ви можете про це не здогадуватись. Є люди такого перунівського складу, перуничі, для яких життя – це боротьба, змагання, вони хочуть бути досягаторами. Це не обов'язково пов'язано з війною. Але, звичайно, війна – це та сфера, де такі люди розкриваються найбільш повно. Чесно кажучи, я ніколи не вважав, що життя – це боротьба. І мені оцей етос Перуна не близький, хоча, звісно, я вшановую це божество наряду з іншими. 

Мені ближчий якраз етос жертовності. Власне, поняття жертви є центральним для язичництва. Не тому, що наші предки колись приносили когось в жертву. Є підстави вважати, що людських жертвопринесень у давніх слов'ян не було. Суть взагалі не в цьому. А в тому, що в різних індоєвропейських міфологічних традиціях є образ першобога, який приносить себе в жертву самому собі. Це парадокс, але він таким здається на перший погляд. Бог розпадається і з його частин постає світ. Це Пуруша в індійській традиції, це велетень Імір в скандинавській традиції, а також Одін, який прибиває себе списом до світового дерева, присвячуючи себе самому, тому що вищого за нього нікого немає. У східних слов'ян є такі середньовічні фольклорні тексти в Голубиній книзі. Там використовуються християнські терміни, але вони абсолютно не християнські за змістом. Зокрема, там є фрагмент про те, що з частин тіла Ісуса постав світ: з обличчя – сонце, з серця – білий світ, з очей – місяць, з волосся – дрібні зірки. Це от майже повністю нагадує те, як описується постання світу с Пуруші в Рігведі. 

В чому тут взагалі мораль? В тому, що світ з'явився і утверджується через жертву божества. Проходячи духовним шляхом, ми також уподібнюємося божеству, коли приносимо себе в жертву нашому власному духу, який і є цим божеством. Насправді, тут в жодному разі не йде мова про смерть. Не треба це сприймати якось вульгарно. Мова йде про те, що ми навчаємося сприймати наше життя як обряд жертвоприношення. Звичайно, якщо це житопринесення набуває форми – загибелі за рід і народ, така людина, звісно, яскраво і повно проявляє божественне. Вона є богоподібною з нашої точки зору. Але це не означає, що всім треба такими бути. Людина має свободу волі і розпоряджається нею так, як їй підказує, чи то совість, чи то розум, чи то якісь миттєві примхи, скажемо так. От так би я розкрив поняття жертовності в рідній вірі. 

Цим матеріалом Інтент продовжує цикл відеорозмов зі священнослужителями півдня України. Мета цього циклу — показати якомога ширшу і повнішу картину релігійного життя.

Ната Чернецька