"Не всі українські євреї готові жити в Ізраїлі", - рабин Ліберман

Рабин Одеської єврейської месіанської громади Володимир Ліберман розповів Інтенту про іспит грошима, молитви під "Калібрами", ПТСР та чому їхні віряни йдуть у ЗСУ не вбивати, а захищати.

Дивіться повне інтерв’ю на youtube-каналі Інтент

 Пане рабине, розкажіть, будь ласка, як ви особисто пережили перші дні повномасштабного вторгнення?

 Я тоді не вірив, що почнеться війна. Я гадав, що путін комерсант і що війна йому не вигідна як бізнесмену. Але моя дружина вже була готова до війни, читала молитви. Коли був перший ракетний удар, я не прокинувся. І саме жінка мене розбудила. Тоді я вже все зрозумів.

Я не сильно хоробра людина, але Б-г закрив моє серце від всяких страхів. Саме це робить нас більш цілісними, дає розуміння, що робити. Ми одразу зібралися громадою на лідерську зустріч і з перших днів війни почали молитву на захист Б-жий. Почали допомагати Миколаєву, бо саме він стояв за увесь Південь.

Що до моєї родини, то я хотів, щоб вони поїхали за кордон. В мене п’ятеро дітей: дві доньки та троє синів. Але дружина після тижня в Румунії сказала: "Я буду там, де мій чоловік". І повернулася з дітьми. З того моменту моя родина завжди зі мною, крім старшого сина, який з 2021 року навчається в Штутгарті.

Що для вас означає бути духовним лідером під час війни? Чи відчуваєте ви особливу відповідальність?

Про лідерство написано багато книжок, але я розповім про своє розуміння. По-перше, треба бути дійсно відповідальним, по-друге, вміти вислуховувати людину, по-третє — своїм особистим прикладом я показую, а не розказую, як  треба робити.

Які моменти особисто для вас стали найважчими у ці роки і що допомогло вистояти?

Допомогла вистояти віра, бо я не такий хоробрий, як я вже казав. Найважчим за весь час війни для мене був ось цей рік. Люди то повертаються, то знов усе кидають, вони всі з різними почуттями. Людям важко: вони втратили не тільки домівки, а й рідних. Вже немає тієї єдності, яка була на початку війни, ніхто нічого не розуміє.

Чи змінилося ваше розуміння покликання після початку війни?

В мене навіть посилилося. Як говорить Святе Письмо, де множиться беззаконня, там рясніє Б-жа милість. Я був призваний служити Б-гу, а це означає любити людей. Тому наша громада ніколи не розмежовувала людей на євреїв та неєвреїв по відношенню до Б-жої любові.

 Попитаю вас про вашу громаду.  Як вона переживає духовне освячення, коли навколо біль, страх і оця невизначеність?

По-різному. Нам допомагає те, що наша громада живе на засадах сімейності. Це те, що на івриті кажуть "мішпаха". Це коли у людей є куди прийти, бути прийнятим. І вже половини тієї болі залишається.

Ви кажете, що одразу після початку повномасштабної почали займатися гуманітарною допомогою. Як ваші молитви і віра допомагають у прийнятті практичних рішень в екстремальних обставинах?

Ми не просто роздавали їжу людям, в нас стояла молитовна палатка в гуманітарному штабі. Також ми співпрацювали з містом, з областю, бо ми є частиною одеської громади. Плюс ми надавали юридичну допомогу переселенцям. Тобто спочатку вони були нашими гостями, а зараз це вже наші рідні сусіди.

Ви сказали, що ви взаємодієте з місцевою та обласною владою. Як би охарактеризували цей зв'язок?

Комунікація є, але не така, як би нам хотілося. Нас часто звуть на заходи, щоб почути нашу думку, але далі слухань це нікуди не йде.

 І все ж таки я молюся за цю владу. Бо я пам’ятаю, якою вона була у нульові, — зараз багато чого змінилося. Влада потрохи спускається на землю, і це дуже хороший знак. Бо раніше це ж були небожителі, розумієте? А зараз є діалог, є допомога, війна внесла, як то кажуть, свої корективи.

Я читала в ваших інтерв'ю, що ви описували, як ви молилися біля порту і ці молитви супроводжувалися вибухами, летіли «Калібри», шахеди. Чи ви відчуваєте, що війна змінює саме розуміння сили молитви і присутності Бога?

Під час війни наші молитви становляться іншими. Ми максимально мобілізуємося і сильніше відчуваємо присутність Б-га. Бо навіть мої друзі ізраїльтяни — вони атеїсти, — коли вони бачили, що відбувалося в Україні в 2022 році, сказали: «Якийсь Б-г дійсно допомагав вам протриматися".

До 2024 року наша синагога була розташована біля одеського порту. І жодна ракета не впала туди, де були молитви, де був гумштаб. Хоча для росіян ми були привабливою ціллю. Більше жертв — більше ефекту. Зараз ми вже переїхали в інше приміщення.

Одеса, екуменічна молитва за єдність церков/ДЖЕРЕЛО: Фейсбук, сторінка Одеської єврейської месіанської громади

Що для вас важливіше? Відчуття внутрішньої духовності чи видимих справ, допомога, служіння? Як баланс між цим виглядає для вас?

Усі ті плоди, які ми приносимо зовні, вони спочатку повинні відбутися всередині нас. Для мене поняття особистої святості — це те, що я і роблю. Якщо у вас є співчуття, любов до людей, тоді все інше буде складатися. Не буде питань, як і що вам робити.

Сьогодні вже мало хто з волонтерів займається переселенцями. Що мотивує вашу команду продовжувати служіння, коли інші ресурси і сили вичерпуються?

Ми вже закрили гуманітарний штаб, який працював з початку війни, зараз треба переорієнтуватися. Займаємось патронатною службою, військовими, їх родинами та переселенцями. Тобто ми переключилися на точкову допомогу.

Якими засобами громада підтримує людей, які повертаються після фронту? Яка допомога духовна, психологічна потрібна найбільше? Як ви відчуваєте?

 У нас є психологи, які надають суто індивідуальну допомогу. В основному працюють з ПТСР. Ніяких групових тренінгів ми не робимо. Ви спитаєте: де брати стільки психологів? А от для того й існує Релігійна рада, де ми співпрацюємо з усіма конфесіями, релігійними установами і громадськими організаціями для того, щоб кожна людина була охоплена допомогою.

 Давайте поговоримо про евакуацію євреїв з Одеси. Частина з них поїхала до США, Німеччини, частина вирішила — до Ізраїлю. Як ці різні напрямки впливають на ідентичність, на духовне життя українських євреїв?

Не всі українські євреї готові жити в Ізраїлі. Почнемо з того, що військовий стан там не припиняється. Тому багато хто хоче жити в Німеччині, Америці, Австралії, де євреї будуть відчувати себе більш захищеними. Це питання скоріше людського фактору. Для того щоб їхати в Ізраїль його треба любити. До речі, я знаю багато світських євреїв, які поїхали туди і для них це стало важким іспитом.

Розкажіть про ваші взаємовідносини з ТЦК.

Відносини з ТЦК в нас правильно побудовані, слава Б-гу, в нас є капеланська служба. Ми не забираємо життя іншої людини, але маємо захищати свої домівки. Зараз більша частина нашої громади служить у лавах ЗСУ.

На Міжконфесійному форумі військових капеланів/ДЖЕРЕЛО: Фейсбук, сторінка Володимира Лібермана

Які виклики для громади у період після війни ви вважаєте найбільш критичними?

Я думаю, нас чекає іспит грошима. І я молюся про те, щоб у нашій владі, в чиновниках усіх ланок був страх Б-жий. Я завжди виступаю за громадський контроль, за те, щоб ми бачили, на що і куди витрачаються гроші. Це дуже важливі речі.

Ви багато спілкуєтесь з різними конфесіями, отримуючи різний досвід. Я знаю, що були неприємні випадки, коли пастирі залишали громади і навіть вивозили церковні кошти, а потім вже з-за кордону розповідали, що це в них були якісь там сни, благословення і все таке інше. Як ви особисто ставитеся до таких ситуацій? Чи впливають вони на довіру між громадами?

Люди приходять до церкви і думають, що тут усі святі. Але так не буває. І колись люди роблять такі помилки, які стають доленосними в їхньому житті. Нам важливо фокусувати людей не на їхніх помилках, а на добрих справах, які Б-г робив через цих людей. Я намагаюсь не бути суддею, але кажу правду в очі, щоб вони мали силу визнати помилки.

Цим матеріалом Інтент продовжує цикл відеорозмов зі священнослужителями півдня України. Мета цього циклу - показати якомога ширшу і повнішу картину релігійного життя.

Ната Чернецька