"Ми робимо боляче нашим героям": фотожурналіст про темний бік професії під час війни

Робота фотокореспондентів під час війни важка і важлива водночас. Фіксація руйнувань та евакуації спричинена людською вразливістю, яку варто показувати світу. Про це ми поговорили із Сергієм Коровайним - документальним фотокореспондентом, який працює із багатьма міжнародними виданнями, здебільшого з газетою The Wall Street Journal. Дивіться повну версію інтерв’ю на Інтенті та читайте скорочену про необхідність дивувати війною, Донеччину до 2014 року, емпатію та дорослішання країни. 

Із повномасштабним вторгненням в Україну почали приїздити закордонні медіа. Чи є різниця між тим, коли працює український фотокореспондент-журналіст у зоні бойових дій, і коли приїжджає іноземець?

По-перше, іноземні медіа працювали тут з 2014 року такими хвильками. Звісно, Майдан — велика хвиля. Перші місяці війни на Сході, анексія Криму, потім було затишшя. Воно було досить довгим. Якраз тоді я почав бути фотожурналістом… Прям повноцінно я намагався увійти в професію з 2016-2017 років. Було важко, тому що дійсно не так багато можливостей працювати із закордонними медіа. В 2022 році це був бум.

Особливість нашої війни в тому, що це найбільша континентальна війна в центрі Європи, але сюди можна приїхати поїздом. Дуже багато сюди приїхало і великих медіа, і починаючих кореспондентів. Але, звісно, різні люди по-різному працювали. Іноземці теж дуже різні. Можна розділити їх умовно на тих, хто вже працював до 2022 року, знає контекст, або ті, хто хотіли розібратися, і вони великі молодці. І до сьогодні багато хто з них працює, дуже класно, висвітлюють історії з нюансами досить глибоко, і їм за це велике дякую. Але, звісно, були ті, що приїхали, два тижні познімали, з'їздили в Дніпро, з'їздили на евакуацію в Ірпінь і випустили статтю чи книгу "Моя війна в Україні". Ну і це смішно, тому що це дуже поверхнево. І в цьому плані, мені здається, українські журналісти та фотографи і тоді, на початку війни, і зараз працюють з набагато глибшими і цікавішими темами. Просто тому що вони українці, працюють для українців, про українців і тут набагато більше враховано вже по дефолту контексту, який просто іноземці можуть пропустити. Тому це часто такі історії однієї людини. Багато історій, особистих, військових на фронті, що, на жаль, часто іноземним медіа може бути не цікаво, бо вони так шукають більшу картину і якісь тенденції, якісь стратегічні, геополітичні теми. Звісно, загально є різні роботи, але в цілому українці працюють з більшим нюансом, більш глибоко. Але хороші іноземці часто працюють професійніше. 

Херсон. Порятунок собаки. ФОТО: Сергій Коровайний

У світі багато чого відбувається, окрім війни в Україні. І запит, я не скажу, що він зник у іноземних медіа, але мені здається, що відрізняється. Який запит зараз за кордоном щодо висвітлення війни?

Я б сказав, що напочатку це будь-які теми, які тут могли знайти. Я працюю з великими американськими і європейськими газетами - медіа, в основному Wall Street Journal. Більш-менш знаю великі медіа, які популярні і на слуху, але не можу казати за всіх іноземців. Якщо на початку це дійсно будь-що, що вони могли знайти, будь-який візит на фронт, будь-яка особиста історія чи тих, хто був в полоні. Дуже багато було цивільних в полоні, наприклад, навесні 2022 року - це були дуже важкі історії, і за ними всі так шукали їх. Будь-що з України викликало великий резонанс і мало великий успіх.

На жаль, реальність вимірюється кліками, переглядами.

Перегляди історій з України просто били всі рекорди. Це природно. Наша проблема, одна з багатьох, тому що ця війна дуже довга. І всі втомлюються, і ми втомлюємося, і військові втомлюються, і втомлюється аудиторія, особливо іноземці. Просто вже досить багато іншого відбулося. Звісно, багато що перебила війна в Гаазі між Ізраїлем і Хамасом. Мені не подобається слово "дивувати", але треба шукати щось дуже особливе, щоб це потрапило в шпальти. У мене така є байка. Я працював з Бельгійською газетою на Харківщині. Тоді були звільнені села, містечка навколо Харкова. Ми приїхали з журналісткою, вона дуже хороша, старша, супер-емпатична, супер-класна. Ми приїхали у село Кутузівка в Харківській області. Все село живе в підвалі. Вже декілька місяців немає боєвих дій, але вони живуть в підвалі, тому що страшно, тому що так звикли. І ми робимо про це історію. Я думаю, що це класна історія, але журналістка із сумом каже, що після історій з Київщини, Бучі, Бородянки треба щось ще. Це вже не зайде. І ми шукали якісь інші кути, як це висвітлити. З Wall Street Journal зараз ми робимо багато історій про технології, дрони, про те, як змінюється війна в цьому плані. І шукаємо особисті історії, якісь складні та багатогранні. 

Ви фотографуєте евакуацію, зону бойових дій, спілкуєтеся з військовими, бачите всі ці руйнування та наслідки війни. Як працювати у такому марафоні так довго? 

Для мене однозначно легше знімати та працювати, ніж не робити цього. І взагалі фотографія мене буквально врятувала на початку війни, тому що я знав, що робити. Я мав роботу, заняття - воно, звісно, далеко не таке важливе і нічого в порівнянні з роботою хлопців дівчат в Силах оборони, але висвітлення війни в Україні на міжнародну аудиторію має сенс, я в це вірю. І я от прям з початком вторгнення дуже активно почав працювати, був залучений. І мій моральний стан це просто витягнуло, тому що я щось робив.

І досі фотографія мене рятує.

Інша сторона медалі, коли боїшся пропустити щось. Я не знаю, як я буду жити, працювати після війни. Мені важливо бути залученим в якихось процесах. Я дуже люблю свою професію через те, що мені дається можливість. Навіть якщо я знімаю досить важкі історії. Напочатку було важко і дуже хитало ментально, а потім, мабуть, як у лікарів випрацювався певний цинізм - робота є робота. 

А от з погляду роботи з героями й з тим, щоб не нашкодити тим, кого ми знімаємо. Тому що дійсно, люди дуже часто у вразливому стані. Це дуже довга розмова. Цього місяця були декілька скандалів публічних про висвітлення місць обстрілів. Коли в Києві була атака, балістика зруйнувала будинок. Мої колеги, я в тому числі ми знімали, як людей виносять, часто там оголених, непритомних. І деякі фотографії були, навіть для мене, досить відверті. І багато було хейту на фотожурналістів через те, що вони використовують цих людей. І це дійсно важко.

Важко знайти оцей баланс між тим, що це дійсно важливо показувати. Особливо зараз, коли адміністрація Трампа. А з іншого боку не нашкодити і не використати цих людей, які навіть зараз не можуть чинити опір. Якщо вони не хочуть, щоб їх знімали, вони просто не можуть сказати - їм не до того. Часто людям, яких ми знімаємо, їм просто не до того, а вони, можливо, і не хотіли б, щоб їх знімали. Це поколіннями фотожурналістів тягнеться.

Поховання. ФОТО: Сергій Коровайний

Це диспут - відповіді немає. І зйомки з похорон, наприклад. Теж багато критики на нас, що фотографи лізуть, буквально у труну, деякі знімають зі спалахами. Мені здається, варто показувати. Особливо, якщо це публічні поховання. Збираються люди і це дуже потужно. Це показує, як ми вдячні, що нам не все одно, як нації. І ти постійно шукаєш цей баланс. Ми дійсно робимо боляче нашим героям, я це розумію. Наша робота потрібна і в якому сенсі шкідлива. І з цим важко жити. Але не робити теж ми не можемо. 

Марія Литянська