"Моя місія - розповідати про Одесу українською", - блогерка Юлія Карабаджак про рідне місто та одеситів

Юлія Карабаджак виросла на Молдованці, отримала диплом філолога російської мови, але знайшла свій шлях у тому, щоб розповідати про Одесу по-новому. Це інтерв’ю про цікаві, але природні зміни і розуміння того, що саме одесити відповідають за те, яким ми хочемо бачити це місто. 

Читайте та дивіться в ексклюзивному інтерв’ю на Інтенті.

Аудіогід маршрутом 20-го трамваю - навіщо він?

Загалом ідея з 20 трамваєм виникла вже під час повномасштабного вторгнення. Багато наших пам'яток були закриті, хотілося внести новий подих і погляд на Одесу. Коли мені до рук потрапила книжка про трамвайні історії Одеси, там я пригадала історії про зупинкові павільйони і 20-й маршрут. Вирішила поділитися цією історією зі своєю аудиторією, я тільки починала вести tik-tok. Тож зробила невеличке відео показала цей маршрут і далі все як в тумані. Аудіогід був готовий - загалом ідея була привернути увагу до Одеси, тієї її історії, яку, на жаль, мало хто знає; яка не така популярна, як інші історії.

Фото: Інтент, Наталя Довбиш

Чи треба бізнес-платформам чи державі долучатися до створення аудіогідів? 

Якби вони долучалися, то якість була б кращою, тому що з фінансуванням можна було б дозволити собі професійне обладнання, дикторів і, можливо, команду, яка підготувала сам текст до аудіогіда. А ще маркетинг - це популяризація, бо самотужки робити звісно реально, але важкувато. Якби долучилися держава, бізнеси - це виглядало більш авторитетно і тому більше людей користувалося.

Чи не боязко під час війни починати працювати у сфері, яка в принципі не рухається зараз, у порівнянні із часом до вторгнення?

Багато українців приїхало в Одесу і моя ідея - показати, що Одеса - не тільки дворики, бандитська Одеса, а ще історія, яка нас всіх об'єднує і за яку ми зараз боремося. Тому в мене не було думок, що якщо туристів немає, то навіщо це робити. Мені хотілося створити образ Одеси, яка привітна, гостинна, приймає всіх і що тут всі вдома. 

Починати щось нове - завжди страшно. Я постійно починаю щось нове, у мене було багато різних професій, які не схожі одна на одну. Інколи - це лякає. Добре, коли ти починаєш щось нове у 23 роки, у 28 - вже трошки інше, а в 32 вже думаєш: "Та визначся, будь ласка, займайся чимось одним". Чим далі, тим важче. Але інколи краще спробувати, ніж потім жалкувати.

До вторгнення мій курс був на іноземців, я хотіла показувати їм місто. Потім вирішила, що просто буду у своєму блозі розповідати те, що вивчила на курсах. Кажуть, що одесити це все знають. Я теж одеситка і кожної лекції була шокована, у мене був розрив шаблонів, хотілося швидше добігти додому і розповісти іншим. Хотілося б, щоб про це просто на кожному кроці, на кожній вулиці писали, говорили, бо цікаво і багато чим є пишатися, зберігати.

Фото: Інтент, Наталя Довбиш

Яким був для вас ранок 24 лютого? 

Для мене це було неочікувано. Багато хто про це говорив, я спілкувалася з іноземцями і вони дивилися новини більше за мене, кожного разу запитували, що тут у нас, чи правда, що буде війна - я постійно сміялася. Прокинулася приблизно 5-ї ранку, зрозуміла, що мені це не почулося. Особливо, коли почалися повторні вибухи. Далі просто страх - і я заклякла. Все, що малювала моя фантазія, було взято з голлівудських фільмів - мені здавалося, що зараз як в "Перл-Харбор" налетять літаки, просто все знищать вщент.  Вселили якусь надію мені тоді люди, які працювали у супермаркеті. Пішла щось купувати (собі чи хлопцям, які вже на танках їхали) і люди спокійно працювали далі  - наче нічого не відбувалося. І так само було на заправці, коли вже черги кілометрові, люди перелякані, ми бачимо дим, чуємо вибухи і всі намагаються швидше-швидше кудись поїхати. І в цей же момент, хлопець, який працює на заправці всіх заспокоює, тишком-нишком від свого керівництва наливає бензин в каністру, хоча вже не можна було так робити. Я думала, чому вам не страшно? І з одного боку - було незрозуміло, а з іншого - створювало фундамент, що ще все нормально.

Я жила на Катерининській площі - туристичний сік і раніше, коли виходиш на вулицю, завжди багато людей, постійно щось відбувається вночі, вранці, будь-який час. А тут тиша і нікого нема. Враження, що всі просто повтікали - було дійсно страшно. У мене ще свіжі спогади про навчання на курсах екскурсоводів, пам'ятаю про бомбардування 1854 року, як зачепило пам'ятник Дюку і я розумію: "О, Боже, зараз буде все те саме. Вони просто на кораблях підійдуть і почнуть бомбити". А в мене будинок ось прямо тут, і ще й мерія поруч. 26 лютого - день народження мого хлопця - почули першу сирену. У будинку на мінус першому поверсі був стриптиз-клуб, наша сусідка залишила нам номер телефону адміністратора звідти і сказала ховатися там раптом що. Ми побігли туди, ще близько 10 людей було там з нами і не знали, що очікувати. Я в нотатках пишу хлопцеві: "Чи можна вважати, що ми на твій день народження сходили в стрип-клуб?". Це був той момент, коли психіка вже почала відпрацьовувати через гумор.  У нас танк стояв прямо біля воріт двору і це звісно сильно лякало. Хлопці сказали забирати машину, бо це буде металобрухт і їхати звідси. Ми переїхали на Таїрова. Їдемо вулицями, а я бачу, що люди гуляють з собаками, з колясками - наче нічого не відбувалося. Життя триває, начебто. Там вже стало трошки спокійніше, якщо бачиш людей навколо. 

Які кардинальні зміни у місті ви відзначили за цей час? 

Намагаюся звертати увагу на зміни, які мені подобаються. Де нічого не змінюється - не дивлюся в той бік. Відчуття наче Одеса починає прокидатися. Ми починаємо ставити питання, а що ми хочемо бачити в майбутньому?

Я змінила оточення. Переважно - люди, які переїхали з інших міст і це дуже цікаво, всі свідомі - ми на одній хвилі, розуміємо, що треба змінювати. Бо заплативши таку ціну, мати те саме, що було - навіть якось нелогічно. Я пишаюся мамою, їй 65 років, вона ходить в розмовні клуби, практикує мову. Українською вона ніколи не розмовляла, але розуміє чому саме так сталося. Насправді родичі з її боку українці, але Радянський Союз не дозволив моїй мамі спілкуватися українською. Зараз вона її вивчає, практикує зі мною, онуками, сином. Є два приклади, що мене надихають і дають надію: молодь і мама. Покоління дуже різні, але в кожному є зміни. 

Ви нещодавно були у Дніпрі, розкажіть, яким для вас виявилося це місто?

Я часто подорожую і за кордон також, звичайно, що люблю порівнювати з іншими містами. Побачити Дніпро вперше, для мене це стало відкриттям. Сучасне, стильне  місто, яке десь нагадувало мені Берлін, частково Київ і Одесу. Наче все дуже знайоме, але щось відмінне є. Місто розвинене. Мені сподобалася їхня ідея з мініскульптурами, там так само є трамвайний аудіогід. Розумію, що там живуть ентузіасти і так само горять, щоб презентувати своє місто; показати, що воно гідне уваги. Я щаслива, що поїхала туди.

Соромно зізнатися, що я не так багато і відвідувала в Україні, як і хотілося. Але була здивована майже щоразу. У Харкові здивувалася, який він великий, масивний, чистий і дешевий порівняно з Одесою. Обожнюю Київ - місто більше про амбіції. Стала любити Львів. Миколаїв мене здивував цінами, маршрутки вартували 4 грн, коли в нас вже було 10. Я бачу потенціал в кожному місті. Десь він більше реалізується. Хотілося, щоб кожне місто повністю його використовувало. 

Чому ми обираємо, куди поїхати відпочити. Нумо обирати своє. Можна поїхати в Туреччину, а потім повернутися і подивитися, як у нас. Якщо щось не так, то вчимося змінювати на краще. Щоб потім, умовно турок, приїхав до нас і сказав: "Нащо я буду їхати в Туреччину, краще приїду в Україну, подивлюся Дніпро, Миколаїв, Херсон". Не тільки Київ, Одеса, Львів.

Фото: Інтент, Наталя Довбиш

Чи існує ось ця унікальність, колоритність Одеси про яку всі говорять?

Я її бачу, напевно, в тому, що у нас є мікс національностей. Часто згадую це в умовах, що ми тут "нацисти". Я виросла на Молдованці, але в мене не було цього одеського дворика - нормальна дев'ятиповерхівка. У мене свої історії. У нас була компанія дітлахів і ми всі були різних національностей, але цього не відчували. Не було жодних бар'єрів, ми не почувалися різними. Пам'ятаю, що хлопці спілкувалися своєю мовою з батьками,  навіть не знаю якою. Ми всі були однакові і якщо сварилися, то через те, хто кого на побачення запросив. Не через те, як ми виглядаємо; яка в нас національність чи мова. У цьому найбільший колорит Одеси, що ми тут всі однакові. І це дає певну свободу. Чесно хотілося б звісно побачити ще якийсь колорит про який всі кажуть, але не знаю де його шукати. Можливо на Староконному ринку, але мені він не до вподоби, тому немає шансів.

Образ міста можуть змінювати, щоб було що розповідати?

Звичайно дещо прикрашають, вигадують легенди та міфи, бо треба продавати. Я чесно не можу сказати, що саме вигадки. Мені прикро, що "Бандитська Одеса" досі одна з найпопулярніших екскурсій. Камон! У нас більше немає, що розповісти? Я навіть, коли робила аудіогід по центру Одеси, теж маршрут пролягав і по Пушкінській, повз музею Пушкіну і через його тінь, але фокус можна змінити. Можна сказати, що тут гуляв Пушкін, або що ходили миколаївці та херсонці. А що ми не героїчні люди? Хіба наші хлопці, ЗСУ тут не ходили? На кожну вулицю, річ можна подивитися під різними кутами. З музеєм Пушкіна можна сказати про те, що він там зупинявся, бо це готель. А можна розповісти про людину, яка володіла цим готелем і писала листи про Одесу. Тобто можна трошечки інші вже постаті використовувати, додавати сучасності. Наче у нас з того моменту нічого не відбувалося. Якщо вже хочете про бандитів розповідати, то давайте свіженьких.

Росіяни в українському контексті - потрібні? 

Моя перша стадія була надія, що вони зараз побачать наші новини, все зрозуміють і скажуть: "Ні". Потім надія меншала і дійсно я спочатку дивилася, як Дурнєв дивиться сторіс і було смішно, здавалося, що дурні вони якісь. А потім думаю, нащо мені це, мені не цікаво. Я не хочу знати як вони там живуть, чи в них там якісь трагедії. Навіть коли щось вибухнуло чи пожежа, то спочатку хотілося, щоб там цифри постраждалих були якомога більші, або щоб ці події були ближче до людей з якими я раніше спілкувалася. Зараз не хочу нічого знати і чесно, хотілося, щоб і для них було так само. Щоб вони вже прибралися звідси, пішли до себе додому і щоб ми уявляли наче їх не існує. Це як розрив стосунків. Спочатку ти викидаєш всі його подарунки, рвеш спільні фотки, удаєш, що тобі не цікаво, але піддивляєшся. В якийсь момент думаєш, а хто це взагалі був. Нам треба памʼятати, що зараз відбувається, щоб через 10-40 років не сказати: "Какая разница". 

Мені потрібно було почати з того, що я взагалі-то філолог російської мови. Так, я вчителька російської мови та літератури. Як вам таке? Тепер вже той момент, коли можна трошки пожартувати про мій диплом. 

Кожен, хто свідомо обирає українську мову в Одесі той і українізує її. Я дуже вдячна, що в нас є розмовні клуби, асоціація мовних клубів, громадські організації, як "Робимо вам нєрви".  Вони популяризують і активно борються за українізацію Одеси. Я прям дуже сильно захоплююся молоддю і обожнюю бути в їх колі, вони надихають. Ось, коли я спілкуюся з ними, то розумію, що надія є, все нормально, Україна в надійних руках. Майбутнє за ними і воно в нас буде супер чудовим.

Чому є українці, які можуть виїхати, але не роблять цього зараз?

Я насправді не обговорювала це з кимось. Але мені здається, що відповіді будуть приблизно такі самі. Я знаю англійську, в мене багато знайомих і друзів в Європі, які мені б допомогли з роботою, житлом і з усім. У мене є машина, я могла б взяти батьків, сісти і поїхати. Але не змогла. Раніше мені більше хотілося поїхати з України і я почала ще одну іноземну мову вивчати. Взагалі хотіла їхати кудись в Європу і там жити постійно, працювати. А потім - навіть не знаю як це описати. Внутрішньо розумію, що ні - от зараз треба бути тут і я буду якомога довше, і я буду з Україною допоки їй не стане легше. Якщо, умовно мама хворіє, в неї температура, вона не може зробити собі чаю чи піти в аптеку - ти ж не кинеш її. Ти ж не скажеш: "Мам, я поїду, а то не дай Боже, мене ще заразиш". Ти залишишся з нею і будеш піклуватися.

Я намагалася вмовити батьків, щоб виїхати кудись, хоча б просто в Молдову посидіти та подивитися наскільки все буде погано. Мама сильно сумнівалася, не знала як краще вдіяти, старший брат одразу пішов в ЗСУ і в родині не було, напевно, цих думок, щоб кудись поїхати. Тато, якому 67, вже до армії не піде, і, коли я сказала батькам, що може ми поїдемо, він відповів: "А кто ж Одессу буде защищать". І я думаю: дійсно, і якось вирішила, що, напевно, я маю. Я собі визначила умови наскільки я зможу залишатися в Одесі, що буде для мене крайньою точкою, щоб виїхати. Дякувати ЗСУ і Богові, що не настав той момент. І я не знала, як я можу захищати Одесу, з часом зрозуміла, що моя місія - розповідати про Одесу українською мовою; показувати всіма способами, що це українське місто  - далі нема чого обговорювати. 

Три обов’язкові для візиту місця в Одесі?

Перше, обов'язково - Оперний театр. Я обожнюю як він виглядає, ходити навколо та на вистави. Виходиш з нього іншою людиною - культурною, освіченою і взагалі дихається легше. Усі мають ходити. Друге  - це проїхатися 20-м трамваєм, бажано влітку або восени - не взимку. І Катерининська площа, щоб подивитися зараз на постамент з прапором і побачити, що ось це є думка одеситів, те за що ми боремося і як ми бачимо місто. І звідти прекрасний вид відкривається на пам'ятник Дюку і на готель. Це все, що треба зараз бачити, розуміти про Одесу. 

Яким було дитинство на Молдованці?

У мене є дві версії. Перша, яка мені подобається - це прекрасне дитинство,  дуже тепле та сонячне, де багато веселих ігор і ніби різних, але однакових дітей. Але є ще інша історія. Поки не було мобільних, якщо я хотіла кудись піти гуляти, то потрібно було дзвонити попередити маму. І от одного разу я їй дзвоню і кажу: "Мам, я піду гуляти в сусідній двір, - на що вона запитує, хто там гуляє, -  добрі хлопці, погані вже давно сидять". Я це сказала навіть не задля того, щоб пожартувати - просто факт. Загалом всі були дуже толерантні та приємні. Молдованка мені подобається, дитинство було чудовим, тому завжди повертаючись туди, я розумію, що все одно я буду захищати її. Це моє рідне. Я потрошки жила в різних районах Одеси, там свої приколи, жарти - ви по-різному реагуєте на якісь новини чи події. І думаєш, звідки ви понаїхали, бо ми на молдованці такі, а ви там Таїрова якісь трошки ніжні. І це прикольно. 

Фото: Інтент, Наталя Довбиш

Чи достатньо проводиться деколонізація у місті для вас?

Треба громадськість залучати, більше розповідати і давати змогу голосувати. Але щоб цей голос враховували, а не так: "Проголосували? Дякуємо вам, звісно, але ми зробимо, як вирішили". Це була дуже незрозуміла ситуація, люди голосували, а потім їм просто показали їхнє місце і що? І виходить, що ми тут нічого не вирішуємо? Неприємно. Мені дуже незрозуміло перейменування Пушкінської. Просто поглянути на Одесу очима туриста - виходить із залізничного вокзалу і перше, що він бачить - вулиця Пушкінська. А хто такий Пушкін? Так, звісно топонімічна комісія пояснює і так, і сяк, як він висловлювався. Добре. Ми будемо це всім пояснювати? Це просто дивно. 

 Нещодавно поверталася з Кишинева автобусом в Одесу і в нас була одна зупинка, десь ще на території Молдови, санітарна, як сказав водій, зона. Я заходжу в магазин і просто не розумію, дивлюся по сторонах: "А ми ще в Молдові чи де?". Російська мова всюди і товари на яких російською написано, десь українські, а де молдавські? Чому люди не розмовляють так, щоб я їх не зрозуміла? Це іноземна мова, я не маю її знати. Я не розумію, де я, але десь не в Молдові точно. І тому таке враження може хибне складатися і у людей, коли вони приїжджають сюди.  Дійсно, а потім запитуєш, чи знаєте ви щось про Одесу?  Ну це місто в росії - жесть. Як і їхати з українцями в автобусі. Може хоч одне слово українською? Я вже в навушниках, бо просто не можу. Нещодавно їхала, жіночки познайомилися, одна з Одеси, інша -  з Чорноморська: "Ильичевск, это ж такое родное. Вы знаете, меня всегда поправляют, говорят, что нет такого города, есть Черноморск. А я им говорю, у вас может быть и нет, а у меня - есть". 

Хто той справжній одесит і як ним стати?

Я дуже люблю одну фразу: "Якщо тобі не подобається місто - зміни його". Кожен трактує її по-своєму, і, як на мене, справжній одесит - людина, яка змінює місто на краще. Народився ти тут чи приїхав, скільки тут років прожив - це не так важливо. Якщо ти піклуєшся про це місто, любиш його всім серцем, бажаєш добра і ще щось для цього робиш - тоді ти одесит. 

Марія Литянська