"Нехай наше суспільство буде мілітарним", - Братчук про військову журналістику та росію поруч

Сергій Братчук був одним із тих, хто інформував Одеський регіон про воєнну ситуацію. Зараз він речник Української добровольчої армії - Південь, голова Громадської ради при Одеській обласній військовій адміністрації. Це розмова про особисте у війні, довоєнну українську армію та силу слова, віри, людей. 

Ми поговорили з Сергієм про стан ЗСУ до початку війни, особливості навчання військових журналістів та згадали, як він працював речником голови Одеської ОВА. Читайте та дивіться в ексклюзивному інтерв’ю на Інтенті.

Понад 20 років, до 2011 року, ви проходили службу у ЗСУ. Якою тоді була наша армія до початку війни у 2014 році?

Її не було, тієї армії. Не було тих Збройних Сил, які ми маємо і розуміємо сьогодні. Нехай зараз на мене хтось буде шипіти, кидати капці, але якщо дивитися правді в очі, то це були дійсно залишки Радянської армії. І все розпродавалося. Це я зараз не хайпую на темі корупції. То вже минулий час, який не відновиш, але були тенденції, які призводили до розвалу Збройних Сил. Я навіть пам'ятаю, коли приходив додому і чесно собі казав: "Нехай нас завтра зранку розгонять усіх, скажуть, що армія Україні не потрібна і так буде всім легше. І ніхто не помітить". Я впевнений і зараз, що тоді ніхто б і не помітив, що в нас не стало Збройних Сил. По-перше, я пам'ятаю як суспільство ставилося до Збройних Сил, мовою оригіналу: "Нахлебники, які нічого не роблять". 

Настрої відповідали часу і не лише в мене. Багато людей тоді пішли, а хто залишився - їм величезна подяка і пошана. Особливо ті, хто ще щось намагався робити. Але, на жаль, дійсно багато що було тоді втрачено. Потім один міністр змінював іншого і нічого краще не ставало. Особливо, коли почали з'являтися в міністрах фсбшники російські. Навіть прізвища не хочу зараз називати тих двох міністрів оборони України -  кадрові офіцери ФСБ. Ну це взагалі шок. Ми прекрасно розуміли, що нас добивають, довалюють. 

Чи думали про те, що буде війна? Я - так. Але, що ось так нахабно - все-таки ні. Тенденції проявлялися, але думали, що закінчиться розвалом армії, як такої. Коли сьогодні говорять, що маленька радянська армія воює з великою радянською армією -  я не погоджуюся. Я не хочу, щоб про це говорили ті, хто в радянській армії або на початку 90-х, не служив. Ви не бачили, що відбувалося. 

Елементи радянської армії, на жаль, залишилися сьогодні. Знову таки, щоб нікого не образити. У нас війна і я не хочу виносити внутрішні якісь питання на загал - це неправильно. Нам треба перемогти, а потім будемо говорити хто чим займався. Є випадки, коли нагороджують недотичних, коли не цінується людська гідність.

Чому у добровольцях легше: там є повага до людської гідності, перш за все. Ти сам обрав цей шлях і знаєш, що за це нічого не отримаєш. Ти маєш бути на це налаштований. Не отримаєш нічого, крім поваги своїх побратимів і командирів.  Це найвища оцінка, не думаєш про нагороди. Система заохочень - мотивуюча і вона має бути. Усі хто гідно виконує свій обов'язок мають бути нагороджені. Спростіть ту систему, дайте людям те, що вони мають отримати. Бо інколи у нас не можуть дочекатися тієї нагороди за життя, люди гинуть. Я розумію, що ми воюємо не за нагороди. Але заохочуйте людей, підтримуйте - це власне про гідність, от ключовий момент.

Тому не треба говорити, що маленька радянська армія воює з великою. У нас все-таки з поняттям гідності все набагато краще, ніж в росіян. І це наша мотивація, завдяки цьому переможемо. Зброя - це добре, але нею керують люди з відчуттям і почуттям власної гідності.

Яка робота у військового журналіста до війни, чим ви займалися?

Військову журналістику в Україні вбивали, як і Збройні Сили. Я почав вчитися у 1989 році, тож все було формалізовано, партійно. Але пам'ятаю, як ми навіть раділи, коли на якомусь з'їзді з Конституції виключили статтю шосту - про домінуючу роль комуністичної партії. Наше училище було єдиним такого типу на Союзі, взагалі їх у світі було ще два - в Канаді. 

Зараз інший трошки час, набагато інформативніший та швидший. Хто тоді зміг перебороти себе і вийти на якісь нові рейки, той залишився в журналістиці. Багато людей пішло з військової журналістики. Коли я в Одесу приїхав на стажування в окружну газету, то мені старші офіцери казали, нашо воно мені треба. Взяли якусь мою статтю, так її роздовбали. Я писав, погано, але писав в газети. Може на той момент для когось і нормально писав. Нашому курсу пощастило, ми всі чотири роки були в казармі. Я полігонів більше бачив, ніж аудиторії. Тому життя ротного організму знав просто на зубок. Мене зараз відправити в якусь казарму, знайду де що можна заховати. Став офіцером і думаєш, що все вмієш - ніфіга ти не вмієш, не знаєш того життя. 

Зараз інший час, є військори. Військова журналістика перестала бути класичною, вона крокує в ногу з часом. Це зовсім інше, ніж було тоді. Чи мають бути спеціалізовані ВНЗ? Думаю, що спеціалізована підготовка має бути, бо пресофіцери зараз виконують трошки інші функції - більше супроводжують, є інформаційна діяльність щодо бригад та спілкування із цивільними журналістами. Тому хай буде спеціалізований курс для підготовки таких фахівців, але не треба чотири роки навчання,  як у нас, коли готують офіцера і паралельно журналіста.  

Фото: Інтент, Наталя Довбиш

Сила слова, як була тоді, так і зараз є. На початку було слово - це вже як вірянин кажу. Словом можна вбити і можна підняти. Сьогодні дуже багато від інформації залежить. Внутрішня цензура під час війни має бути. Я застав час, коли в газеті ще цензура була, у нас працював відділ, який підпорядковувався іншій структурі і там вичитували наші матеріали в газету.

Борис Волошенков покликав вас до ОВА. Ви були речником голови Одеської обласної військаміністрації, на той період Максима Марченко. Як вам працювалося разом? 

З 24 лютого ми були всі на вул. Канатній, 35. Перше моє звернення було о 7 годині 24 хвилини, можна це перевірити в каналі, який був створений 4 вересня 2021 року. Друге звернення о 22:12 того ж дня. Мене ніхто не просив, я прийняв рішення для себе, бо я військовий журналіст - я мусив це зробити. Зранку і ввечері - ніби дві різні людини. На Канатній було багато людей і ми домовлялися, що там будемо спочатку війни. Тиждень там без сну, багато інформаційних і побутових питань вирішувалося. Якщо виживемо, то будемо розказувати, які ми були круті.

Борис Волошенков набрав мене і сказав, що є пропозиція тодішнього очільника Сергія Гриневецького. Тоді ще не було визначено в якій ролі, але говорити саме про військову та безпекову, інформаційну складову в житті регіону. Наступного дня вже був Марченко призначений, тобто навіть менше ніж добу я був з Гриневецьким. Завданням було дуже коротке спілкування з людьми, говорити, що відбувається. Ніхто не знав як це робити, я, мабуть, теж не знав. Перше мені дали зачитати з приводу комендатури - щось таке. А відосіки - це моя власна ініціатива. Я до цього часу це роблю, не знаю вже наскільки людям потрібно, але буду робити поки живий.

Щодо Марченко я запам`ятав, це ж 28 бригада і як вони з покійним командиром бригади Гуляєвим знищують десант на Одесу. Іде бій, а ми з ним на телефоні, розмовляємо як це краще ж подати. Бо це була тоді перша перемога і вона, мабуть, найяскравіша.

Як почалося. Максим Михайлович мене запросив, я представився, але чесно кажучи, збирався на Канатну назад до хлопців. Я коли йшов, то запитав своїх побратимів щодо цієї пропозиції. Бо я взагалі від владних структур дуже далеко хочу триматися. Хлопці сказали йти і я за їхнім наказом пішов, затримався на дуже довгий період, мені здається. Можна було раніше піти, але зупиняла відповідальність. Ви не подумайте, що я такий гарний, зараз малюю з себе якогось ідола. Ні, я мав проколи, ми всі вчилися. 

З Максимом Михайловичем ми не друзі і не приятелі. Так, з Водохрещам та Днем Збройних Сил я його привітав. Він з мене питав, як в армії. У тому числі гучно. У нас виникали дискусії, але була довіра. Він переймався інформаційною складовою. Я сподіваюсь, він це зможе підтвердити за можливості, що у нас виникла довіра. Коли він вже йшов, то ми подякували один одному і це були зовсім інші стосунки, ніж на початку. Довіра - це повага один до одного.  

Я не отримав жодної копійки з бюджету. Почали "писульки" на мене кидати, що скількись грошей беру з бюджету.  Щоб зняти ті питання хотіли навіть посаду якусь, але виникли юридичні моменти і я цим задоволений. Моє особисте рішення -  жодних посад, жодних зарплат. Бо йде війна і кожна ця копійка має йти на інші справи. У мене військова пенсія, були збереження, в тому числі і батьки дружини могли допомогти. Усіх хочу заспокоїти - жодної копійки з бюджету Сергій Братчук не взяв і не планував. 

Потім він (Марченко, - ред.) пішов і я прийняв рішення, що буду тут до приходу нового очільника. Мені ніхто і не сказав йти, а це було легко, бо мені не треба підписувати жодних заяв. Я прийняв рішення пояснити оцей період між паном Марченком і новим очільником. Так і сталося, а у перший день роботи нового очільника я зайшов у кабінет, подякував і попрощався. 

Ви багато років у політиці, балотувалися у 2010, 2012, 2020 - роках. Чому ви хочете бути частиною цих процесів? 

Я цього не приховував. Мені завжди всі ці процеси були цікаві, подивитися з точки зору журналіста всередині. Це була і міська рада, Верховна рада. Проте я не був і не буду членом будь-якої партії - це принципове питання. 

У 2012 році жодної копійки ніхто мені від "Удару" не дав. 1000 грн своїх витратив, тому що треба було відкрити фонд депутатський, потім наробив якихось там візиток, листівок -  роздав, у мене навіть вдома не залишилось. І це був Суворовський район.  Геннадій Леонідович тоді йшов на вибори. Він був перший, потім другі - об'єднана опозиція, а я був третій. Було близько 20 кандидатів, а я став третім. Це був дійсно певний досвід, як для журналіста. 

Фото: Інтент, Наталя Довбиш

З 2014 року ви були помічником депутата ВРУ Дмитра Тимчука, який якраз як блогер та військовий експерт детально висвітлював перебіг анексії Криму та конфлікту на Донбасі, а також сепаратистські виступи та російську диверсійну діяльність в Україні. Як вплинуло це на вас? 

Я народився в Криму і в мене є медаль народженого там. Мені це боліло. Я в 2013 році поїхав крайній раз до Криму. Зібрався за дві години, щоб встигнути на потяг, щось мене потягнуло. Це були травневі свята і власне потім відбулося. Я переживав, родичам телефонував. Ми не спілкуємося з 2014 року. Мені відверто сказали хто ми - фашисти і бандерівці, все на цьому і закінчилося. Це мої двоюрідні брати та сестри, з якими ми зростали разом. 

Це був цікавий напрямок боротьби. Потім Дмитра не стало. Але я думаю, що він є одним з головних батьків-засновників напрямку нашої інформаційної боротьби. Він той фундамент заклав, без перебільшення.  

До речі,  зараз по ту лінію фронту я нещодавно побачив людину, з якою ми навчалися разом в училищі у Львові, в одному взводі. Я пам'ятаю, що вони мені писали в 2014 році в Фейсбуці. Колишній курсант Львівського вищого військово-політичного училища. Після третього курсу, після розвалу Союзу деякі поїхали до Москви, вони і під час навчання були цікавими проросійськими хлопцями. Ну зрозуміло, вони з Росії і зараз збулася мрія -  тепер вони можуть мене тримати, умовно, під прицілом автомата чи гармати.

А ті хто залишилися, ніхто не загубився і багато продовжує цю роботу. От я цим пишаюся, що ми закінчували одне училище. Військовий Сергій Череватий - це наш випускник, відомий всім заступник командувача стратегічних комунікацій. Богдан Сеник - це стара гвардія вже і приємно, що ми в строю і рухаємося далі.

От про Крим воно болить. Я дуже вірю, намагаюсь шукати позитиву. З повномасштабною війною питання Криму повернулося на порядок денний. Певний час ми не знали, як його звільняти. 

Побачивши анексію Криму, як ви вбачали подальший розвиток подій?

До останнього не вірилось. Бо це психологічно насправді важко. Як до останнього не вірилось, що умовно за два-три дні на моїй маленькій батьківщині будуть рашисти і я не зроблю те, що мав як син зробити. Не тому що не встиг, а бо в нас тут було багато завдань. Тому кажу про лівий берег і особистий рахунок. Ну, звичайно, ми розуміли, що буде війна. Я до останнього не хотів вірити. Розумів, що це питання часу, більше того я казав якось, що росія почала готуватись до цієї війни 24 серпня 1991 року і це правда. Наша невіра в те, що це відбудеться, призвела насправді до втрат територій, а найголовніше - людей. 

Я кажу, що ми не очікували і не вірили, але десь за місяць до початку ми вже відпрацювали, я не буду казати з ким, евакуацію наших родин. Ну ми ж добровольці всі - націоналісти, нас в полон не беруть. Тому евакуація родин, як ми будемо в разі чого виходити з міста партизанськими групами і боротися далі. Все це було продумано. Тому десь не вірилося, але всі питання відпрацювалися. Коли почалося бомбардування 24 числа все спрацювало як мало. За 15 хвилин ми з родиною були в певному місці. Вони зі мною весь час, на Маямі я їх не відправляв. Жодної хвилини ніде вони не були і не збиралися, більше того я народив дитинку і цим пишаюся. Я казав, що відновлювати демографію нашу - Господь мене почув, сказав: "Ти про це дуже багато говориш - на тобі дитинку".  

Фото: Інтент, Наталя Довбиш

Як нам існувати поруч із таким сусідом, як росія надалі?

Треба жити. Я вірю в те, що росія підпише капітуляцію перед Україною. Я хотів би, щоб це було десь в Бєлгороді, Брянську чи в Курську - я про це постійно кажу. Мрії збуваються. Але Білорусь не перенесеш. Там все-таки сподівання на зміни, як Лукашенко здохне, є. Сподіватися на те, що за мого життя росія розвалиться на сотні тих квартирок національних - навряд. Бо всі чогось бояться, бо зброя ядерна. Ну самі дотягнули до цього. Хай розпадуться. І перенести ми їх не можемо, навіть якщо до Уралу з того боку будуть вже китайці. Нам треба жити і будувати фортифікацію: зариватися в землю, будувати велику українську стіну, запускати крокодилів, дорогу заливати смолою -  чим можна відхреститися і не бачити. Це реальність з якою будемо жити ми, наші діти, онуки - бо те середовище є агресивне і, щоб його до кінця побороти, ще треба багато часу. Чи вдасться це світові зробити? Не знаю. Може комерція своє візьме.

Нехай наше суспільство буде мілітарним. Європа, навпаки, має нами пишатися - попереду такий бастіон буде стояти нормальних, адекватних, класнючих людей, які вміють володіти зброєю і можуть розбити будь будь-якого загарбника.

Я не хочу ні знати, ні чути і не бачити слова "росія" взагалі, щоб воно зникло. Настільки от мені воно болить, я фізично це відчуваю. Я хочу, щоб мої діти і онуки жили нормально, навіть в той бік не поглядали.

Чи треба дозволяти собі щастя у війну?

Біси дохнуть, сонце сходить. Зійшло сонце, а якщо в мене ще була можливість годину-дві поспати - це супер. Стараюсь проживати кожен день, принести якусь користь, не лише своєю, може комусь набридливою, присутністю в інформаційному просторі. Я чесно намагаюся робити відверто і щиро. Мені здається, що це необхідно. Можливо я помиляюсь.

Мені важливо виграти цю війну, вона для мене має особистий характер. Лівий берег. Я кожного ранку прокидаюся (якщо сплю, що буває рідко), і думаю, а як там на лівому березі. Тому мені треба виграти цю війну. Нам треба думати, як вижити. Мені сон наснився, як я приїхав додому, стрибаю з того БТР, знов тривога і не пам'ятаю, чи дійшов додому. І мені це болить, бо я мушу дійти.

Марія Литянська