"Якщо ми вже стали нацією, треба відповідально ставитися до виборів", - голова Одеського КВУ Анатолій Бойко

Анатолій Бойко — з 2002 року і по сьогодні голова Одеської обласної організації ВГО "Комітет виборців України". Читайте та дивіться його інтерв’ю Інтенту про виклики та ризики повоєнних виборів, участь виборців за кордоном, на деокупованих територіях та українську реформацію. Далі розповідь від першої особи.

Чи є можливість проведення виборів у країні в умовах війни?

Для мене найголовніше, що Україна живе. У багатьох речах зараз треба знаходити рішення, які можуть бути не ідеальними, але оптимальними, і слугуватимуть головній меті — перемозі України.

Вибори потрібні, але якщо певний час це неможливо, то я не бачу величезної катастрофи. Набагато гірше провести вибори, до яких будуть питання, ніж відверто сказати, що зараз ми цього зробити не можемо. Вибори неможливо буде провести наступного дня і навіть за два місяці після перемоги. Потрібен певний підготовчий період.

Ми маємо щонайменше дві обставини, які дещо знімають питання легітимності. По-перше, як би хто не ставився до виборів 2019-го року, але і президент, і парламент були обрані з найвищим рівнем легітимності. Це історичний рівень, який свідчить про високий кредит довіри. Електоральні настрої змінилися, але мандат можна вважати чинним. По-друге, з початком війни, суспільство і влада консолідувались.

Є ще одна річ — нам зараз немає з ким проводити вибори. Відбувся абсолютний політичний дефолт. Уявімо, що завтра у нас вибори, то хто має шанс, крім чинного президента перемогти? При всьому, навіть моєму, критичному ставленні до Володимира Олександровича зараз саме така ситуація. Все суспільство максимально концентрується навколо влади, яка уособлює захист.

Читайте також: Військова капеланка з Одещини: "На війні моя підтримка потрібна як мами, як сестри, як наставниці"

Мільйони виборців за кордоном змінять процес голосування?

Одна зі складових — юридична, яка важлива не тільки з точки зору виборів за кордоном, а в принципі парламентських виборів в Україні. З виборами президента все максимально просто — єдиний загальнонаціональний округ та набір кандидатів. Люди в Києві, Харкові, Бельгії та навіть в США — всі голосують в рівних умовах.

Але щодо парламентських виборів, то згідно із чинним Виборчим кодексом, вони відбуваються за відкритими партійними списками, у прив'язці до територіальних округів. Якщо дуже спрощувати, в кожному окрузі різний перелік кандидатів, але одні й ті самі партії. Ось тут найбільша проблема, бо не зрозуміло за який перелік вони (українці за кордоном - Ред.) голосуватимуть, не можна ж їх всіх всунути в один округ. Раніше так і робилось, закордонні виборці голосували за перелік до Києва. Це був компроміс, адже людей було небагато. А що ми робитимемо з Кримом, з Донбасом — де об'єктивно неможливо взяти кандидатів і пустити до Верховної Ради. Як виключити можливість для висунення напівколоборантів чи колаборантів, де взяти членів до виборчої комісії?

Скоріш за все доведеться змінювати виборчу систему на користь закритих списків. Не дуже добра історія з точки зору розвитку демократії, бо ми голосуємо просто за партію і не можемо впливати на перелік. Така система була у 2006 році.

Друга складова — технічна. Якщо не говорити про деокуповані території, то як нам технічно забезпечити голосування мільйонів виборців за кордоном? Раніше це забезпечували за допомогою виборчих дільниць у консульських установах. Зараз такий підхід вочевидь неприйнятний, бо кількість установ мала.

Дистанційні форми голосування (інтернет, пошта) несуть більше ризиків. Не через фальсифікацій, а тому, що це підірве довіру до виборів. Люди не йшли голосувати не лише через політиків, які не виправдовували їхньої довіри, і девальвацію саме інституту демократії, а й через махінації. У цій ситуації дистанційні методи можуть бути максимально небезпечні. Вони можуть підірвати довіру до виборчого процесу загалом. Найбільш надійним способом все ж таки залишається відкриття фізичних дільниць.

Щодо питання реєстрації, теоретично, її можна робити через Дію. Для того, щоб ЦВК розуміли, куди та скільки везти бюлетенів. Це не ідеальне рішення, але з огляду на ризики і можливості, наразі виглядає оптимальним.

Читайте також: Володимир Вʼятрович: "У мене як політика та історика є місія навчити українців памʼятати"

Чому нам важливо, аби українці за кордоном могли взяти участь у виборах?

Бо вони громадяни України й мають на те права. Це надзвичайно велика кількість виборців. Якщо їм не забезпечити таку можливість, то знову постане питання про легітимність. А ще це може сприяти їх поверненню, дати додатковий сигнал, що вони потрібні країні. Вони залишаються громадянами, які просто тимчасово мешкають в іншому місці, але їх тут чекають.

Фото: Інтент/Наталя Довбиш 

Можливі виклики та ризики на територіях, які були окуповані з 2022 року?

Ми маємо розуміти, що дурних не буде, ніхто з триколором на вибори не піде. Буде мімікрія, вони (проросійські політики – ред.) будуть за все добре і проти всього поганого: за мир, мрію, щастя дітей, екологію. Будуть грати на тих виборцях, які дезорієнтовані, зневірені, не мають чітких орієнтирів, яким хочеться на когось спертися. З іншого боку, якщо буде зміна виборчої системи, закриті партійні списки, це питання автоматично, стосовно парламентських виборів, знімається.

На окупованих з 2014 року територіях мови про місцеве самоврядування тривалий час йти не може. Там українському місцевому самоврядуванню взятися немає де, а годувати колаборантів ми не маємо морального права. Залишаться і питання організації. Банально, яким чином зробити списки виборців, взяти членів комісій, облаштувати дільниці.

Я пам'ятаю вибори 2014 року: колеги, які працювали у Луганській та Донецькій областях, мали ризик для життя. Коли ми викинемо москалів, то на цих територіях залишиться багато криміналу, який буде не радий нашому поверненню. Разом з ними російська агентура намагатиметься зірвати вибори. Постає питання безпеки. Ну і звісно питання чесності виборчого процесу — найбільше, в якому може і має сприяти громадянське суспільство. Ми маємо забезпечити максимальну кількість міжнародних спостерігачів на цих територіях. Щоб ніхто потім не міг сказати, що ми провели вибори якось неналежно.

Просвіта виборців — це справа виборців, перш за все. Тут ми можемо бути помічником, але якщо людина не хоче включати розум, то дуже важко її в чомусь просвітити.

Які труднощі можуть виникнути з реєстром виборців?

Наш реєстр виборців — електронна база, що набагато спрощує ситуацію. Збереглися базові списки з 2014-го року, але проблема постане усюди, де пройшла нога російського світу. Однозначно буде безпрецедентна кампанія уточнення списків виборців. Ми можемо бути корисні, як громадянське суспільство, особливо медіа. До максимальної кількості виборців треба донести: є простий алгоритм, де потрібно перевірити себе, вписати дані. Це займе дві хвилини, але допоможе країні. Я вважаю, це буде громадянський обов’язок кожного.

Читайте також: Режисерка Галина Джикаєва: "Морок окупації Криму нагадує цунамі, але наші там чекають"

Чи варто проводити вибори на територіях, окупованих з 2014 року?

Проводити національні вибори на деокупованих територіях потрібно з принципової точки зору. Це частина України, наші території, там все є Україна і вибори — базове питання.

Щодо членів виборчої комісії, у нас вже є досвід, коли на виборах 2004-2005 року формувались групи спостерігачів із Західної України і їхали на Східну та в Крим, щоб не дати Партії Регіонів абсолютно нахабно і безкарно фальсифікувати вибори. Я думаю багато хто буде готовий поїхати в український Крим та робити там українські вибори, як член комісії.

Чи будуть туди активно навідуватись кандидати?

За закритих партійних списків, думаю, ні. У нас змінилось усе, країна геть інша, 90% політиків, які існували — вже без п'яти хвилин політичні пенсіонери. Єдина політична постать, яка ще має можливість вибору — президент. Його вибір полягає в наступному: або він спробує монополізувати, капіталізувати перемогу і владу в країні, що, на мій погляд, стане помилкою, або, навпаки, стане в позицію Конрада Аденауера (перший канцлер Західної Німеччини - Ред.). Наприклад: "Я привів країну до перемоги, зберіг її та розумію, що країна стоїть на порозі нової епохи, тому не маю права монополізувати це. Я створив вам простір, допомагаю новим політичним гравцям і йду в історію, як батько нації".

Це було б красиво. Так він увійшов би в історію і пробачилось практично все, що було до того. Чи зробить він так? Але він єдиний, хто має цей вибір. Я не виключаю, що проросійські сили, старі політики та всі інші, зайдуть в парламент, але вони більше ніколи не будуть визначати порядок денний. Тому вибори після війни матимуть величезний для нас виклик не тільки з точки зору організації, а і з точки зору наших очікувань і можливих розчарувань. Я бачу, що в суспільстві вже є точки зростання — нові політичні сили, яких ми чекали. Але не певен, що вони встигнуть зрости до моменту виборів настільки, щоб перемогти. Тому не виключаю, що перші повоєнні вибори можуть бути не ідеальними.

А потім нас чекають дострокові вибори?

Я не виключаю цього. В Італії дострокові вибори кожні два роки, а вони — третя економіка Євросоюзу. Не треба робити фетишу з формальних речей. Давайте дивитися на інструменти, якими ми маємо користуватися для розвитку, а не просто на якісь ритуали. Якщо нам потрібно після війни проводити вибори кожні два роки, наприклад, щоб забезпечувати змінність, то значить так і треба. Інакше, за що ми зараз боремося? За те, щоб після війни до влади прийшли, як і раніше, ті, хто наживається на країні? А потім ми знову ж таки маємо платити своїми життями, щоб її захистити? Якщо ми вже стали нацією, то маємо відповідально до того ставитися.

Не треба робити якоїсь халепи чи істерики з того, що буде перехідний період і доведеться, можливо, робити вибори частіше.

Щодо собівартості виборів, як перепони до проведення. Вартість однієї національної виборчої кампанії для бюджету складає не більше двох мільярдів гривень. У нас тільки по митниці та податковій я чув цифри в 50-60 мільярдів гривень. Тому це маніпуляція, щоб просто ми не користувалися нашими правами, можливістю та інструментом змінювати еліту, якщо вони не роблять свою роботу.

Читайте також: Херсонський волонтер: "Коли допомагаєш людям, здається, що ти супермен"

Перенесення виборів у цифровий формат: які переваги та недоліки?

Ключовий плюс — технологічність, ключовий мінус — загроза довірі. Навіть якщо ніхто не матиме поганих намірів і нічого не робитиме, то завжди буде категорична частина суспільства, яка не вірить, сумніватиметься. Наші вороги на цьому гратимуть, тому ризиків більше, ніж переваг.

Чому просунута Америка досі не перейшла на дистанційне голосування? Ілон Маск написав би програму і всі на айфонах проголосували б. А хтось би доручив голосування штучному інтелекту. Вибори — тонка матерія, де є величезне питання довіри та традицій. Якщо у країни, ще й до відсутності цієї культури, були скандали з паралельним сервером, то зараз це точно не на часі.

Тенденція недовіри українців до виборів та влади

Тут постає не тільки питання недовіри українців до виборів. У нашого народу демократія в крові, як і певна анархія. Ми не дуже довіряємо владі в принципі: старшинам, гетьманам, тим більш — царям. Тому вибори вже йдуть за компанію. А радянські випробування тільки переконали нас, що довіряти владі не можна. Нічого доброго від цього не буде. Потім ми пішли на одні вибори — очікування не справдилися, потім на другі, треті — це і є пояснення.

Не ми такі погані, в усьому світі криза представницької демократії. Разом з тим, нам точно є чим пишатися, бо фактично, ми — єдина країна пострадянського простору, за виключенням Прибалтики, яка змогла побудувати демократичну виборчу систему. Інакше б Володимир Зеленський ніколи не те щоб не переміг, не дійшов би навіть до ЦВК. Йому фізично не дали б туди занести документи. А у нас позасистемна людина з шоубізнесу, не маючи адмінресурсу, перемогла президента, що діє. Свято демократії. Процедурно ми забезпечили демократичні вибори — це одне з наших національних досягнень, бо ми змогли переламати оту радянську спадщину.

Фото: Інтент/Наталя Довбиш 

За скількома виборчими кампаніями проводив спостереження Одеський КВУ та як змінювався виборець та кандидат?

За всіма національними виборчими кампаніями з 2002 року. Ми були й на іноземних місіях в Грузії та Киргизії, навіть одного разу в росії, якраз на початку правління путіна.

Складно сказати, як змінювався виборець, бо це соціологічний вимір. Еволюція виборів була різна, не завжди добра. Наприклад, на початку 1990-х років був хаотично-романтичний період, коли будь-хто міг стати обраним. Коли Леонід Данилович (Кучма, - Ред.) вкоренився, то в нас настав адміністративний період. Тобто ти міг бути обраним, якщо належав до адмінресурсу.

З 2006 року вибори комерціалізувались і почався олігархічний період. Ті, хто володіє фінансово-промисловими групами створюють політичні проєкти та фінансують їх. На додаток вони мають національні медіа, завдяки їм перемагають. При цьому одні проєкти на боці відвертого зла, а інші — умовного добра. Нас рятувало те, що олігархи ніколи не були одностайні, тому ми могли щоразу обирати трохи краще. Свої коррективи вносив також Майдан. Зараз це ламається. Яким буде наступний період — невідомо.

Мені хотілося б вірити, що настане україноцентричний період. Тобто країна та її розвиток будуть центром тяжіння, і більше переваг матимуть ті політичні сили, які зможуть відверто відповісти на запити суспільства. Ми хочемо абсолютно нову, іншу країну і щоб тепер влада дійсно працювала на країну та суспільство.

Це достатньо плутані та абстрактні думки, але той, хто першим зможе з'єднати реальні очікування суспільства з можливостями — вийде на національний політичний олімп. Хочеться вірити, що вплив олігархів не буде настільки визначальним. Далі так тривати не може, коли політичні партії створені олігархами, відпрацьовують їх питання, а проблеми тієї ж Одеської області залишаються поза їхньою системою інтересів.

Точно будуть нові політичні сили, яких ми зараз ще не знаємо. Нас чекає велике оновлення. Рано чи пізно, але воно буде.

Читайте також: Як Херсонський театр став осередком спротиву: інтерв'ю з директором Олександром Книгою

Нині багато країн спостерігає за боротьбою демократичного світу та диктатури. Коли ми виграємо, за нашими виборами спостерігатиме весь світ. Як нам не зганьбитися?

Нам варто діяти так само як і зараз: вірити в себе, країну і розуміти, що ніхто інший за нас наше життя не захистить та не забезпечить. Ми вже увійшли в історію. Насправді не треба дуже перейматися, як нам ще вчинити, коли багато хто віддає життя за свою країну. Мені здається — це найвища звитяга.

Протистояння демократії та диктатури має ще багато вимірів, але в цьому контексті найбільше протистояння нас чекає попереду: Китай та демократичний світ. А в Україні протистояння, яке б я назвав українською реформацією. Не через реформи, а в близькому до релігійного контексту.

Наприклад, реформація в Європі, коли папізм перетворив релігію на інструмент збагачення. Там вже не було нічого від віри, а лише заробляння грошей і намагання тримати монополію на зв’язок з Богом. Цей політичний вплив на країни, спричинив створення англіканської церкви. Було дві базові причини: по-перше, не хотіли платити в папську казну, по-друге, королі хотіли мати політичну самостійність. Так звана реформація казала, що Бог є для всіх, кожен може мати з ним зв’язок і без Папи Римського. Не потрібно купувати індульгенції та інших вигаданих речей. Ми тут, у своїй країні, маємо змогу розпоряджатися самі, не оглядаючись на Рим. Подивіться на країни, де реформація перемогла: Німеччина, Італія. Вони є достатньо заможними та просунутими. 

Так само і в Україні. Старі політики, олігархи, влада, які звикли заробляти на Україні, любові її громадян. Корупція, індульгенція, відкати — для них, а народ не має до того потикатися. І є реформація — люди, які пішли в ЗСУ, волонтери, люди, які сказали: "Якщо ми хочемо любити країну, то можемо робити це напряму. Ми готові покласти за неї життя. Хочемо самі визначати, скільки нам платити податків і на що вони підуть".

У нас є два виміри національно-визвольної боротьби. Один проти москалів, а інший — проти цієї радянсько-корупційної папської системи, яка каже, що проста людина нічого не варта. Я вірю, що зрештою українська реформація переможе, а потім запустить певну хвилю у світі. Бо криза представницької демократії полягає у невиконанні елітою своїх функцій. На превеликий жаль, політичні партії перетворені елітами в інструмент збагачення.

Коли громадянське суспільство реалістично повернеться в ці інституції, тоді вони знову наповняться змістом. Демократія — не панацея, а інструмент. Якщо він знаходиться в руках, які хочуть його використати виключно для забезпечення балансу інтересів і розвитку — то є шанс. Нас чекає українська реформація і для нас вона не менш важлива, ніж перемога демократії. Бо це докорінне оздоровлення, переродження і повернення взаємозв'язку між суспільством і державою. Влада перестане бути якимось папізмом, а стане дійсно інструментом для розвитку країни. 

Євгенія Генова