"Моя свідомість не дозволить просто так піти", - Наталя Гуменюк

Ми вже звикли бачити її в екранах під час звітів, коментарів воєнної ситуації, коли вона наводить цифри, застерігає, а інколи - і сварить. За цією роботою стоїть людина, і саме про особистість, її думки та історію ми говорили з військовослужбовицею, полковником ЗСУ, керівницею Об’єднаного координаційного пресцентру Сил оборони півдня України Наталею Гуменюк.

До вторгнення і появи на телемарафоні ви працювали у Морській охороні ДПСУ, що це за робота? 

Навіть коли я почала з'являтися в ефірах, не припинила роботу в Державній прикордонній Службі та в Морській охороні. Хочу акцентувати й нагадати, що наша сила в єдності та тільки тоді, коли єдиним фронтом ми поєднуємо свої зусилля - можемо протидіяти ворогу. 

У Державній прикордонній службі я прослужила 28 років, 10 місяців і 1 день - це серйозна сторінка життя. 11 років я провела в Морській охороні - складовій Державної прикордонної служби. Я була офіцером прикордонником досить довго, але починала свій шлях з рядового. 

У Морській охороні я працювала за профілем прикордонної служби в морі, трошки пізніше з розвитком публічності морської охорони, очолила одну з перших пресслужб цієї складової. Робота мені подобалась, хоча за фахом я педагог. Десь спорідненість була. Далі вже вийшла певна потреба доносити суспільству те, що робилось там.

Кожен, напевно, розуміє, що як тільки корабель відійшов від причалу про те що там відбувається знає тільки екіпаж. Треба було донести суспільству, що ці люди пішли не на морську прогулянку, а виконувати важку серйозну роботу - захист морських рубежів. Навіть до повномасштабного вторгнення - це була дуже небезпечна професія. 

Наприклад, наші виходи виключно в економічну морську зону, де росіяни створювали зухвалі провокації, намагаючись відтиснути нас від газоконденсатних родовищ. Багато було різних історій і якщо люди подивляться, загуглять просто Морську охорону, вони в принципі побачать результат моєї роботи. Бо все, що публікувалося від морської охорони публічним було з моєї, якщо хочете, легкої руки. 

24 лютого було очікуваним, як проходили перші дні повномасштабного вторгнення?

На жаль, і для мене це був потужний удар, не тільки ракетний. Це був удар по свідомості, по внутрішньому розумінню офіцерства. Для мене день розпочався з першого ракетного удару. Я відчула в собі все: людину, мати, офіцера - ледь не розірвалась між всіма функціями. Розуміючи, що мені необхідно доставити дитину на навчання за кордоном, яке не перший рік там відбувається. Також треба бути на своєму службовому місті, і що мені болить за Україну. Бо я здорова людина, яка сприймає повномасштабне вторгнення як трагедію.

Що для вас означає бути українською військовослужбовицею під час війни?

Сьогодні я вже полковник, тепер на суходолі. Це рівнозначне звання, яке дорівнюється морському званню капітана 1 рангу. Я вважаю, що з честю несла і попереднє звання капітана і дійшла до нього власними зусиллями. Це без кокетства можу сказати чесно і всі мої співслужбовці можуть це підтвердити. 

Бути офіцером сьогодні - це надзвичайно відповідально. Зуміти збалансувати в собі почуття матері, яка опікується своєю дитиною, родиною, близькими. Жінкою - нікуди від цього не дінешся. Бути відповідальним офіцером, який усвідомлює, що його місце і реалізація може бути корисною державі. І бути людиною, свідомим громадянином без перебільшення та пафосу. Скажу відверто, напевно, для мене громадянська позиція відчулася ось так до мурашок по шкірі саме зараз, під час повномасштабного вторгнення. Коли ти готовий ризикувати, собою навіть, з усвідомленням відповідальності перед дитиною, але зі значенням своєї ролі в масштабах держави. 

У квітні повідомили, що почали працювати в Обʼєднаному пресцентрі сил оборони півдня. Як ви опинилися на цій посаді та що вона означає, які обов’язки до неї входять?

Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, дуже важливою була роль керівників, насправді тих, хто повів за собою. І в цьому випадку південному регіону пощастило, це моя думка і вважаю, що маю право нею поділитися, бо очолював нашу оборону, у визначених межах, генерал-майор Ковальчук Андрій Трохимович. Він мав величезний досвід до цього, в тому числі в миротворчих місіях. 

Андрій Ковальчук. Фото: Міністерство Оборони України

Він дуже сильно і глибоко усвідомлював значення інформаційного фронту, тому з його легкої руки це і пішло. 

Хочу підкреслити, що представники пресслужб всіх силових структур об'єдналися за ініціативою очільниці пресслужби поліції Одеського регіону Любові Гордієвської ми зрозуміли, що необхідна структура, яка зможе допомагати працювати всім інформаційникам, координуватиме роботу засобів масової інформації. 

Якщо згадати проголошення воєнного стану, то в законодавстві чітко позначено, що військові мають право, якщо це буде потрібно, взагалі обмежити інформаційний простір, закрити певні медіа, відійти від публічності та встановити свій режим. Але демократичність нашої держави дозволила нам в цих рамках визначити, що необхідно не закриття, а координація. 

Тоді виникла ідея створення Об'єднаного координаційного пресцентру, який би допомагав всім структурам зорієнтуватися, не шкодити обороні й підтримувати інформаційний простір наповненим. Буде сприяти правдивому наповненню, але не орієнтуватиме ворога. Часто сьогодні про ці значення та акценти забувають, бо  люди адаптуються. Здається, що вже все не таке таємне, невідоме. Всі все знають, суспільство зі смартфонами, може поширювати будь-яку інформацію.

Насправді треба усвідомлювати, що є той обмежувальний рубіж, який повинен бути під контролем. Саме Андрій Трохимович запропонував мені його очолити, розуміючи та спостерігаючи за моєю роботою напередодні. Я хочу зауважити одну просту річ, Морська охорона - невеличке поле діяльності, у порівнянні з чим ми сьогодні маємо справи.

Але воно існувало в інформаційному просторі, було досить яскраво представлено і розуміння підходу до цієї роботи було, як і контакт з усіма представниками пресслужб. І я вдячна кожному, хто тоді брав участь в цій нараді, що люди просто довірилися, розуміючи що це важко, відповідально, незвично. Досвід для нас дійсно був такий несподіваний, ризикований. Але хтось за це згоден взятися. 

Про який режим роботи йде мова?

Насправді дійсно 24 на 7, без перебільшення. Тому що телефон зі мною навіть в душі. Це складний режим роботи, але я завжди дотримуюсь розуміння, якщо нам випадають певні випробування, вони не перевищують наших внутрішніх сил. Значить я це можу.

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Чи було знайомство, яке вас здивувало під час повномасштабної війни?

Багато було таких знайомств. Можу сказати, що дуже дивували люди дійсно з далеких країн, які приїжджали та знали про мене здається більше, ніж я про себе.

Мене попросив про інтерв'ю один з журналістів, направив свою акредитацію, я підтвердила. Спілкуємося і в процесі навішування мікрофонів він каже: "А ви знаєте Наталю Гуменюк, не вас - іншу". І він так ніжно мене обіймаючи, укріплюючи мікрофон, каже, що він її чоловік. Розповів, що вона хоче зі мною познайомитись і буде в Одесі. Ось це, напевно, таке найяскравіше знайомство, коли дві Наталі Гуменюк зустрілися, заселфілися і заполонили собою Facebook. Напевно, такий лайт під час війни.

Нас плутали. Тоді якраз на інтерв’ю я йому і сказала: "Через вас нервував мій чоловік". Була дуже заплутана історія, але я вважаю, що навіть моє особисте життя в цьому сенсі послугувало хрестоматійним прикладом порядної журналістики, перевірки фактів, довіри перевіреним джерелам. Коли просто двох людей з абсолютно різною долею і вихідними даними переплели, заплутали всіх навколо, обдурили й вивалили в інформаційний простір. Честь і хвала всім тим, хто не повівся на це, пройшов випробування фейком. З Наталією Петрівною ми товаришуємо.

Війна у прямому ефірі чи цензура, що на вашу думку було б корисніше?

Ми намагаємось зараз провести формат думаю, що потім буде названий - форматом свідомої цензури. Тобто обмеження, які людина враховує і поважає. Будь-яка людина, незалежно від професійної належності. Епоха смартфонів робить журналістами фактично всіх, обмеження мають бути на рівні свідомості та розуміння. Те з чого починають вчити до прикладу всіх прессекретарів, коли ти готуєш якусь інформацію або хочеш щось донести суспільству, ти ставиш перед собою питання: "Я це публікую, щоби що?" І тоді все встає на свої місця. Тобто я це публікую, щоби сповістити ворога? Щоб відзвітувати перед сусідами? Показати скільки в мене підписників? Тоді розподіляємо всі ці пріоритети по чашах ваг і розуміємо, що переважає.

Воєнний стан накладає певні обмеження і в роботі журналістів так само. Як бути тією людиною, яка має відмовляти, пояснювати?

Отримати розуміння у відповідь - це розкіш. І в умовах війни, коли є певні обмеження не до розкоші. Тому я розумію своє призначення, як намагання, пояснити, проінформувати. А у відповідь я очікую дійсно дозрівання того розуміння, що виданої мною інформації сьогодні достатньо. Як в дитинстві, хотілося б весь кілограм цукерок, але якщо його розподілити на дози - можна отримати довге задоволення і більшу користь для здоров'я. Ну от я б порівняла це так. Тобто ми не приховуємо інформацію в абсолюті, ми її даємо дозовано за лікарським методом. На жаль, дійсно в інформаційному просторі багато джерел, які не є правдивими. Я б назвала їх фонтануючими. Але коли ви бачите фонтан, ви розумієте свою потребу в його існуванні. Якщо ви посеред пустелі вам спекотно і потрібно напитися, можливо і варто. А можливо треба тільки змочити скроні чи просто окунути долоні? А може краще обійти, бо він не такий корисний, навіть - отруйний. Знов повертаємось до свідомості. Сьогодні суспільство та інформаційна його складова - це безмежне поле можливостей.

Особиста свідомість вам надає дозвіл - брати чи не брати, довіряти чи не довіряти, публікувати чи не публікувати.

Колись на одному з форумів мене спитали, чи вважаю я наше суспільство зрілим. Я була трошки спантеличена цим питанням, але порівняла його з яблуком і в процесі пояснення для мене самої було здивування, що я відчуваю. Так я порівнюю його з яблуком і воно має різні стадії дозрівання - комусь воно і кислим зайде, невеличким, і в принципі в його навіть дуже зародковому стані там може вселитися хробак - ще й можна повісити на нього бірку екологічно чисте. Досить умовно, але це все об'єктивні фактори, які садівник - свідоме суспільство сприймає для аналізу. Він бачить яблуко, може дати йому дозріти або зірвати, щоб воно не плодило цих хробаків по всій яблуні. Безліч є варіантів. Далі вже включається свідомість і визріває разом з яблуком.

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

На жаль, дуже часто йдуть за тим, хто голосить, забуваючи, що гучніше всіх: "Тримай злодія" кричить сам злодій. Тут треба тримати баланс і не піддаватися на провокації, а їх, як і вкидів було багато. І трактувань багато, бо так було вигідно десь, комусь. Свідомість - це єдиний стрижень, який нас втримає і яким ми власне відрізняємо від тих, хто стільки років чи не віків кричав, що ми брати. Але в нас є стрижень, а їх він штурхає. І ось цю межу треба бачити, відчути внутрішньо.

Як виховувати власну свідомість?

Воно просто чи є, чи нема. Може дозріти, але тільки, якщо ти споживаєш щось корисне. Ми говоримо в інформаційному просторі. Я ніколи не покривала корупцію і навіть ті речі, які приписували мені про Борисова. Повернімося до першого джерела і почитаємо дослівно, що було сказано. Компетенція військового командування полягала в тому, щоб перевірити перший шар підозр - далі все було передано відповідним правоохоронним органам і вони вже розкрили необхідну картину. Але кожен має виконувати свою роботу і в цьому правда, тоді буде відповідний порядок.

Наша задача була відверто сказати, що ми перевірили, він виїхав законно - про інше ми не маємо компетенції робити висновок. Ми сприяли тому, щоб військове командування надало всі документи для перевірки правоохоронними органами й далі все відбулось як мало. Кожен в сьогоднішній схемі інформаційних потоків має для себе поставити фільтр, відцідити все і прочитати власною свідомістю.

Необхідно її зрощувати, для цього потрібен потужний шар знань. Багато чого треба знати, щоб зіставляти факти. Потрібне розуміння і мотивація, що ти хочеш отримати на виході й третє - власна чесність, якщо ти здатний відкрито в очі співрозмовнику говорити свої переконання. Це твоя свідомість, вона не може бути чорною, білою чи різнокольоровою. Вона зрощена тобою і тільки ти сам власне можеш її оцінити.

Що вам довелось коментувати, але ви не хотіли цього робити?

Багато чого я коментувала, що я б не хотіла про це говорити. Більше того були випадки, коли колеги мені казали: "Ти себе поховаєш коментарем цієї ситуації". Але моя свідомість говорила мені: "Ти говориш правду, не приховуєш і хтось має донести те, що ти сьогодні говориш людям". На той момент відповідальною за цей напрямок була я. Якби я схибила, створила штучні якісь механізми чи перешкоди я б сама з собою не домовилась. Я відкрита.

Як на цю посаду відреагувала ваша родина?

Мене ніхто не відмовляв - це однозначно. Але ніхто на той момент не усвідомлював масштабів. Я вдячна близьким за те, що мала всебічну підтримку абсолютно, тому що вони знали моє ставлення до роботи. Вони знали, що я не відмовлюсь від виконання завдань і залишусь собою. Вони розуміли, що від їхньої підтримки буде залежати те наскільки довго притримуюсь. Фідбеку від моєї роботи багато. Найгіркіше, що його бачать мої близькі. Вони не завжди можуть виважено це оцінити. Часто це дуже ображає мою дочку, боляче моїй мамі, неприємно моєму чоловікові. Але я безмежно вдячна їм за те, що попри це вони вірять в мене. Насправді позитивного фідбеку в рази більше і я можу сказати, коли ми приїхали на площу в Херсон, одразу після звільнення, до мене підійшли звичайні люди, які мене ніколи в житті не бачили і дякували за мою роботу - всі хейтери пішли лісом. Якщо ти людина, не можна залишатися байдужою, але якщо людина свідома, вона вміє фільтрувати. Як звичайна жива людина, як жінка, я можу і поплакати, і розізлитися, але видихнувши збираюся докупи і йду далі.

Розкажіть про перші дні звільнення Херсону. Тоді у соцмережах активно критикували роботу пресцентру за не надання дозволів на зйомку. Закінчилося позбавленням акредитації двох знімальних груп. Що пішло не так і чому ця ситуація виникла?

Це був важкий момент, тому що я була в контексті операції. Я знала більше, ніж це передбачалося і сприймалося зовнішнім спостерігачем, навіть внутрішніми силами самих херсонців. Попри усвідомлення багатьох моментів, ніщо людське нам не чуже і ми так само раділи. Для нас це було, як перша спроба Дня Перемоги - важкий етап. Я пам'ятаю, що десь з квітня 2022 року запитували в етерах про те, коли ми звільнимо Херсон. Це була важка місія - відповідати за це і тримати в людях надію. Мало хто це побачив і оцінив, що весь цей час ми проводили таку інформаційну кампанію, щоб утримати людей, які знаходилися в окупації.

Усе інше - порушення порядку, якісь розпорядження, стягнення - все інше, що я пережила за той момент - це робочі моменти. Найголовніше - це деокуповані території, звільнені люди та певний етап нашої Перемоги. Він був важливий і для тих, хто потерпав від окупації, хто ішов вперед і гнав ворога і для тих, хто продовжує залишатися нашим ворогом та намагається тримати нас в інформаційній напрузі.

Нещодавно Ганна Маляр опублікувала з вами фото, де зазначила, що цивільним не зрозуміти в яких умовах доводиться працювати спікерам ЗСУ. Що головне тоді треба знати людям у цьому контексті?

Бути спікером важко емоційно, інформаційно та фізично - це правда, не кожному це до снаги. Багато треба тримати в голові, десь не провтикати якусь важливу інформацію, вплести її вплести у свою зону відповідальності, бути в тренді. Але що треба розуміти цивільним у відношенні до військового спікера, що ми такі самі люди. Ми теж маємо якусь слабкість, запаморочення навіть чисто людське, тому що втома підступна. У мене не було відпустки жодного дня. Хоча, збрехала, три дні було - я їздила легалізувати перебування доньки, бо неможливо було продовжити візу. За ці три дні, поки я була в дорозі, відпрацювала близько 20 ефірів - така відпустка.

Одна з моїх цивільних спеціальностей - психологія, яка стверджує, що найкращий спосіб відпочинку - це зміна видів активності. Тому від сидячої роботи, переходиш в біг і знов набираємо сили. Десь відпрацювавши за комп'ютером, перебігла на інтерв'ю, проговорила з людьми. Десь зустрілася на пляжі з тими, хто ненавидить Гуменюк за те, що вона закрила всі пляжі в Одесі, але обов'язково має з нею сфотографуватися. І після цього з чистим сумління піти до води. Напевно, в цьому різнобарвному сприйнятті реальності і є сьогодні емоційний відпочинок.

Напевно, треба десь випадати з публічного та інформаційного простору, давати собі перепочити. Але є таке розуміння, що відпочинок позначений після Перемоги. Я вірю в те, що ми знатно відпочинемо.

Чи реагують на вас люди на вулиці?

Напевно, я досить войовничо виглядаю, то неприємне не наважувалися казати в обличчя. Є такий відомий вислів пані Раневської: "Все, що говорять мені в спину, чую вже не я". На вулиці досить часто підходять. Дивно, коли з тобою вітаються. Люди, напевно, думають, якщо вони бачать мене щодня у своєму домі в телевізорі, то я теж маю їх бачити. Але я всім рада, завжди відповідаю, тому що побажати здоров'я зустрічній людині так само як побажати собі. Я вірю в повернення енергії. А мені здоров’я треба буде.

Чи не плануєте публікуватися як автор у виданнях чи вести колонку?

Можливо, мені це і цікаве. Вже неодноразово обмовилась, що мої мемуари будуть цікавими та насиченими й мабуть, що затребуваними. Поки що в режимі інформаційної тиші я працюю саме так. Накопичення певного матеріалу є. Я маю мрію написати книжку і я дуже сподіваюся, що в мене на це вистачить сил.

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Яке є місце для жінки в армії?

Я адекватно оцінюю жінку в армії. Розумію, що вона не здатна замінити все і всюди, але вона потужна сила. Вона надихає сильніших фізично. Може виключити зневіру, здатна підтримати тих, хто має силу, але впав духом. По-перше, армія - просто один з сегментів життя. Жінки мають право жити у всіх сегментах і немає чогось, куди б жінка не всунула свого носа. Тому жінка в армії - можливо, часом дуже доречно, а інколи - необхідно. Мій досвід майже 29 років говорить про те, що жінка в армії може бути корисною, доцільною, ефективною і може самореалізуватися. Звання полковник - це високе, досягти його непросто і те що воно в мене є - це визнання моєї реалізації.

Що вас радує в ці часи й ким буде Наталя Гуменюк із завершенням війни?

Ну звісно наші Перемоги. Повернення групи з завдання - це важко, дочекатися, але надзвичайна радість. Навіть правильно приготовлена кава може дарувати радість. Але на радість треба мати право. Якщо вона в нас є, то є сенс жити далі.

По завершенні війни Наталя Гуменюк буде собою. Напевно, що матиму статус пенсіонера, але я залишаю за собою право вибору, який буде реалізований доцільно. Тому що моя свідомість не дозволить просто так піти. 

Марія Литянська