Володимир Уманенко: "Ми перші в Європі, хто виходить із цієї кризи"

Що не так із міською владою в Одесі — від Труханова до Лисака, чому через "Маски" він не довчився в худакадемії в Таллінні, як рятував Володимира Комарова від смерті й чому не спрацював із Кірою Муратовою. Про це ми поговорили з художником, дизайнером і куратором Володимиром Уманенко. А також — про стендап як ярмарок марнославства, 55-річного Ігоря Гусєва, який шліфує мультикам, і чому "жити рівно" — небезпечна ілюзія.

Читайте скорочену версію і дивіться повне інтерв’ю на youtube-каналі Інтент.

В одному з інтерв’ю ви сказали, що хочете "жити нерівно". Що для вас сьогодні означає це "нерівно" — у житті та в мистецтві?

Досі те саме, навіть не рівно, а асиметрично. Тому що життя взагалі асиметричне — штука дуже парадоксальна. Ми хотіли жити рівно, і ось через 30 років у нас сталася війна. Ми її заслужили, я вважаю, всі разом.

Ми заслужили саме таке ставлення до себе з боку сусідів, тому що ми це дозволили. Не те що ми розслабилися, а тому що хотіли жити рівно. Спокійно сидіти кожен у своєму вишневому садочку й наминати якісь дієтичні галушки. От і донаминалися. 

У принципі, це випробування. Але я не просто знаю, я відчуваю: ми на піку, навіть на виході. І ми раніше за всіх, я не знаю як у світі, але в Європі точно ми перші, хто виходить із тієї кризи, яка зараз відбувається.

Ми виявилися першими в цьому екзистенційному досвіді, який проводить творець. Можливо, в Африці і Південній Америці відбуваються подібні речі, якщо розглядати події останніх п'яти років. Але ми бачимо, що ми лідери "in progress" — у розвитку. Саме на такому, екзистенційному, а взагалі якомусь ментально-морально-етичному рівні.

Як Ви потрапили до "Масок"? Як формувався їхній візуальний стиль?

Я вчився в Таллінні, жив у Кропивницькому. І саме там на початку 80-х у мене був свій невеликий театр. Ми займалися пантомімою, драматичними різними штуками — зараз вони вже відійшли. Тоді я орієнтувався на тих людей, які робили подібне: Марсо, Полуніна та інших. 

Працював я тоді на швейній фабриці. Був простим закрійником і мріяв потрапити в конструкторське бюро. А взагалі, на той час я мріяв стати міністром легкої промисловості. Я займався театром, малював і танцював. І ось під час зміни на фабриці мені кажуть: "До тебе прийшли на прохідну". Виходжу — стоять мої дві дівчинки з театру, а з ними якісь два штимпи. Була люта зима, сніги по півтора метра. І ці два штимпи — уявіть, 84-й рік: один у фуфайці й шляпі, другий у шинелі без погонів, і теж у шапці. Загалом, дуже дивні, але не панки.

Історія така. Дівчата пішли в кафе, і до них підвалили ті два штимпи. Почали розмову. Вони кажуть: "Ми артисти, приїхали на гастролі". Це були перші гастролі "Масок", коли вони вже визначилися в філармонії й почали гастролювати. Отож підходять і представляються артистами. А дівчата їм: "Ми теж артисти, в нас теж театр". Розговорилися. Чоловіки зрозуміли, що в Кропивницькому теж є цікавий театр. 

Я закінчую зміну й іду до них на спектакль. Дивлюся й розумію: моя банда і ця банда — ми просто близнюки. Ми почали спілкуватися, я почав приїжджати в Одесу. Через "Маски" я, власне, й не довчився в художній академії в Таллінні. Ну і слава Богу. Я потім зрозумів, що це був справжній вибір, і не прогадав. 

Потім я після того знайомства почекав пару років, поки з’явилася посада костюмера. Мене запросили. Я все кинув та приїхав в Одесу, влаштувався в філармонії й почав працювати. Десь із 1987 року — і це досі.

ФОТО: Наталя Довбиш, Інтент

Як ви ставитеся до сучасної комедії та стендапу?

До стендапу ставлюся спокійно, але шкодую, що він не почався в нас років на 15 раніше. Тоді він був класичним — і це навіть не Едді Мерфі. Це Дастін Гоффман, є такий чудовий фільм "Ленні" (80-ті роки). От там, на мою думку, справжній стендап. Він виставив мені орієнтири, і я розумію, що зараз далеко не все, що називають стендапом, є таким. В основному це натягування ковдри на себе, vanity fair (ярмарок марнославства), коли люди просто хочуть, щоб на них дивилися, і за це їм ще й гроші давали.

І раз ми вже заговорили про "Маски": яке ваше ставлення до висловлювання Олександр Музичка на адресу Володимира Комарова?

Він, скажу так, не правий. Я навіть не хочу коментувати Музичко і що з нього полізло. Він просто не правий. І він має вибачитись. Причому вибачатись дуже довго, тому що він не знав того, про кого говорив. А це не просто хтось. Володимир Комаров це близька людина, мій колега, мій брат. Ми всі брати в “Масках”. І мій кум.

Розкажіть, яким коміком був Комаров? Як створювався його сценічний образ?

В нього був найменший досвід з акторів “Масок”, але йому найлегше давалася гнучкість образу. В нього була роль Фанні Каплан, яка стріляла в Леніна. Я пам’ятаю це дуже графічно: Комар у цій чорній сукні, в тих туфлях, які я йому підбирав, щоб він міг бігти з тією сумкою. Для мене це була чудова трансформація. Я знав його як артиста сцени, а коли ми влізли в кіно, я побачив цю мультифункціональність його образів. 

А взагалі в мене є багато приватних історій, пов’язаних із тим, що ми стали кумами. А ще гастрольних — я пам’ятаю, що разів три його точно рятував від смерті. Брав за шкірку — і він не падав туди, куди не треба. На зйомках чи на сцені бувало всяке.

А ще я його навчив палити люльку. Це було десь у 1988 році. Я просто гуляв Черніговом і в якійсь крамниці побачив люльку ручної роботи. Купив собі, купив тютюну, прийшов у готель. Пацани сказали: "Вау, круто!". Володимир Комаров покурив, але забув. І тільки потім повернувся до цієї теми. Він взагалі був хороший курець. Нормальний парубок із Молдаванки, як то кажуть. 

Але те, що він став таким майстром трубок… Я пам’ятаю, як він мріяв про фрезерний станок і про все, чим він наповнив хату. І про ті запахи, коли він різав і шліфував трубки. 

Я думаю, що я єдиний з “Масок”, хто якось пішов за професією. Тобто я займався одягом і став костюмером, а потім уже став постановником, тощо. А Комар — професійний електрик. Просто класний, від Бога. Я пам’ятаю, як він на майданчику щось мудрував, коли в нас ще не було ні світильників, ні гаферів, нічого.

Він же й на флоті був електриком — відбарабанив три роки на Північному флоті. І це на ньому якось позначилося. Мабуть, не те що одеська, а якась справді проста риса хлопця зі Степової, з прямою спиною. У нього завжди була пряма спина.

ФОТО: Наталя Довбиш, Інтент

Деякі актори "Масок" знімалися у фільмах Кіри Муратової. Як Ви оцінюєте її візуальну мову?

Дуже добре, що вона їх туди запросила. Я вважаю, що навіть трохи запізно — могла б і раніше це зробити. Першою, кого вона помітила, була Бузько.

Ми тоді не те щоб іронізували — просто були зайняті іншими речами, і вона нас особливо не кликала. Спочатку запросила саме Бузько, і вона до неї пішла, це був "Астенічний синдром". 

А потім Кіра Муратова вже почала запрошувати всіх, і майже всі у неї знімалися.

Я не зміг із нею працювати як художник — навіть не через характер, хоча, можливо, і через нього. Не те щоб ми не зійшлися, але якось не склалося. Водночас я її дуже поважав і любив.

Це було щось надзвичайне. Перед нею, навіть за “Короткі зустрічі” з Висоцьким я, що називається, схилявся. А те, що в житті вона була непростою людиною — так це навіть добре.

Я досі інколи спілкуюся у фейсбуці, трохи переписуюся з її чоловіком Євгеном Голубенком. Для мене саме його присутність — це нагадування про їхню пару, про ті часи, коли жила кіностудія, коли все вирувало.

Я пам’ятаю, як біжу з групи в павільйон, мене хтось зупиняє і тягне в іншу кімнату. Помічниця Муратової каже: "Можна вас на хвилинку?" Я — з довгим волоссям, у якомусь дивному вбранні, поспішаю у справах. Вона мене заводить і каже: "Кіро Георгіївно, подивіться, який персонаж". А Кіра Георгіївна: "Лерочко, я його знаю. Ми ще з ним попрацюємо".

З початку повномасштабної війни ви проводили багато відкритих акцій — на "Книжці", на Дерибасівській. Який ефект це мало для містян?

У першу чергу це мало ефект для мене. Я хотів це робити. Це не нова історія — я вже років двадцять займаюся вуличними та різними артпроєктами. Тому мене, власне, і в музей затягнуло. Я завжди був у цьому артсередовищі.

А тоді вулиця стала особливо яскравою, бо всі музеї, галереї — усе було закрито. Ви ж пам’ятаєте березень 2022-го.

Уже в перший тиждень я зрозумів цю просту річ: ті, хто взяв автомат — взяли автомат, а ті, в кого залишився пензель — почали малювати. І я побачив, як буквально обвалився фейсбук під величезною кількістю робіт. Малювали навіть серйозні художники.

Спочатку я просто поширював їх — для підтримки, для тих, хто не знає, як реагувати. А потім зрозумів: я хочу показувати це наживо. Не всі ж сидять у фейсбуці. І постало питання: де? Я одразу думав про Дерибасівську, як про найбільш публічне місце. Але вже на третій день вона була перекрита, вся в "їжаках". Тоді я почав ходити містом і шукати, де можна це зробити. Але все було закрито — і це було абсолютно зрозуміло.
І єдине місце, яке залишалося живим — це "Книжка". Там люди все ж збиралися: випити кави, поговорити. 

Я прийшов туди, побачив Мішу Бейзермана і сказав, що хочу зробити виставку. Попросив його допомогти домовитися. І за кілька днів отримав відповідь: "Роби, що хочеш". Я зібрав роботи, придумав, як усе розмістити — і так з’явилася перша виставка. Там були роботи різних митців, але й мої теж. Мене тоді теж накрило — я почав малювати, навіть у простих комп’ютерних програмах.

І одразу виникла ідея не просто назви, а такого собі девізу. Мені не хотілося брати "воля або смерть" — цей вибір здавався мені нав’язаним, навіть маніпулятивним. Я не хотів обирати між цим. Тому сформулював інакше: “Воля — не смерть”. 

Це була перша виставка. Потім ми почали збиратися регулярно — спочатку раз на тиждень, у п’ятницю, потім перейшли на суботу. І це поступово переросло в щось більше: люди приходили не просто випити кави, а щоб побачити одне одного, зрозуміти, що відбувається.

Згодом це повернулося і на Дерибасівську, коли її відкрили. Там з’явилася ціла стіна для робіт. Потім вона частково була закрита, але нещодавно її знову відкрили.

ФОТО: Наталя Довбиш, Інтент

Відсторонення Труханова, звільнення Ліптуги та прихід Лисака — що це принесло місту? Що, на вашу думку, змінилося? 

Труханова, на мою думку, взагалі не варто було обирати — щоб потім стільки років чекати, аби його усунути. І мені дивно, чому Геннадій Труханов досі не поніс відповідальності — як адміністратор і, можливо, як людина.

Ліптуга, як на мене, теж не був сильним керівником управління культури. Його призначення було помилковим.

Що ж до Лисака — я, чесно кажучи, взагалі не знаю, хто це. Я його не бачу ні в музеї, ні на виставках, ми не знайомі. І це, на мою думку, неправильна позиція для людини на такій посаді. Якщо ти приходиш у місто як новий керівник, ти маєш його пізнавати: ходити, знайомитися з людьми, з середовищем. Це базова річ. Я б на його місці саме так і робив — просто ходив би містом і знайомився.

Щоб не лише критикувати, наведу приклад. Світла пам’ять Олександру Ройтбурду — це була інша модель. Людина, яка виросла в цьому місті, знала всю Одесу, знала пів Києва. І якби залишився, умовно, в Нью-Йорку — знав би і там усе. Оце, на мій погляд, ідеальна ситуація, коли митець приходить на управлінську посаду.

А у випадку Ліптуги — це було якось ніяк. Так само й закінчилося. І те, що він зараз створює якісь фонди…  Я не можу сказати, що бачу в цьому реальний результат.

Я часто чую, що під час війни в Одесі занепала культура: меценати, колекціонери, художники, письменники або виїхали, або пішли до ЗСУ. Чи відчуваєте Ви цю порожнечу?

Так, відчуваю. Взагалі стало менше людей, менше митців. 

Я пишу Ігорю Гусєву у месенджер: як ти? А він: ось, шліфую мультикам. Людині 55 років.

Хоча у місто переїхало багато інших людей. Але дійсно, як вимили родзинки із булки. Я маю надію, що це мине.

Ната Чернецька