Світлана Бондар: "Ми в Одесі не виживаємо, ми тут живемо"

Бронювання акторів, відсутність фахової критики, суперечки про деколонізацію, виклики в ізольованому Буджаку та болючий пошук спільної мови. Завідувачка літературно-драматичної частини Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім. Василя Василька, кураторка Одеського міжнародного літературного фестивалю, регіональна координаторка проєкту Re:Open Ukraine, амбасадорка проєкту Odesa ID, культурна менеджерка Світлана Бондар відверто розповідає про те, як одеське культурне середовище виживає під обстрілами, чому "толерантність" стала лайкою для патріотичних радикалів і чому боротьба за сенси не менш важлива за інформаційну гігієну.

Давайте почнемо з театру. Як ви формуєте репертуарну політику сьогодні, коли глядач шукає одночасно й рефлексію на події війни, й розраду?

Відверто кажучи, я можу розповісти красиву історію, а можу сказати правду. Насправді проєктів, які обговорили, запланували та дуже хотіли б реалізувати, величезна кількість. Але, на превеликий жаль, фінансування цього зробити не дозволяє. Є такі п'єси, які треба ставити або вкладаючи туди великі кошти, щоб це було на належному естетичному та технічному рівні, або не робити взагалі.

Тому більшість матеріалу, який вийшов у нас під час повномасштабної війни, створювалася буквально з того, що могли собі дозволити і що є в нашому розпорядженні. Щось, звісно, створюємо власними силами, щось докуповуємо, а з чимось звертаємося і до одеситів. Якщо читаєте нашу сторінку, бачите: інколи просимо містян закрити якісь потреби з підбору реквізиту чи елементів костюмів. Люди із задоволенням приносять речі, даючи їм друге зіркове життя,  ми цим активно користуємося. Також є п'єси як іноземних, так і деяких вітчизняних авторів, де авторські права та гонорари коштують дуже дорого. Я не буду кривити душею і скажу прямо: ми це теж змушені враховувати.

А що відбувається із залученням грантового чи державного фінансування для вистав?

Ми намагаємося використовувати будь-які можливості. Наприклад, ми подавали три проєкти на грантову програму "Тисячовесна". Розробили їх дуже ретельно, витратили на це величезну кількість часу та ресурсу. Але, на превеликий жаль, жоден із наших проєктів фінансування не отримав. У фінал пройшов тільки один проєкт про те, як жінки реагують на втрати під час війни. Це п'єса сучасної української авторки, не називатиму прізвища, бо маю велику надію, що ми її все ж реалізуємо. Там хороше поєднання: цікава історія,  сучасна рефлексія на війну та молода, надзвичайно талановита режисерка.

Друга вистава – за твором нашого одесита Валерія Пузіка "Привиди у гілках", якого я особисто дуже шаную. Ми минулого року зробили її читку (режисер – Ярослав Бабич), але насправді вона вже вийшла за межі звичайного читання з аркуша. Це була майже готова вистава: у нас була дія, пластика, продумані костюми та декорації, просто актори фізично не мали часу вивчити текст назубок. Ми подавалися на грант саме з цією виставою, щоб потім мати змогу безкоштовно або максимально доступно показувати її студентам і школярам. Попри відмову, я переконана, що ми її доробимо й випустимо.

А ось третя вистава, якої хотілося, мабуть, найбільше, – це проєкт нашого режисера Дениса Григорука “Норовлива швачка”. Ви знаєте, що він минулого року отримав премію "ГРА" за виставу “Брехня” у сусідньому від нас Театрі ляльок. Він хотів поставити світову класику, але показати її через призму сьогодення. Сценограф Андрій Сустко придумав приголомшливу концепцію, костюми, все було розписано до найдрібніших деталей. Наскільки мені відомо, проєкт відхилили саме через те, що це світова класика, а не п'єса про суто українського персонажа. Але ж вона була про нас! Переосмислювати сюжет, який живе століттями, набагато цікавіше й  дієвіше. Через давню історію глядач бачить, що проблеми, які ми вирішуємо сьогодні, боліли людям і сто, і двісті років тому.

Не опускаються руки від того, що ви подаєте розроблені проєкти, а результат нульовий?

Опускаються, чесно. Нещодавно я була на виїзному засіданні Комітету Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики, де очільниця УКФ озвучила цифру: від Одеського регіону подається чимало заявок, але відсоток тих, хто отримує гранти – лише 8%. Задумайтеся: зі 100 заявок фінансують 8. З її слів у мене склалося враження, що проєкти непогані, але вони оформлені нібито "не так, як треба". То, може, варто надати фахівця, який допоможе регіонам якісно оформити документацію? А коли в тих же програмах гроші віддають національним театрам, які й без того мають солідні державні дотації та величезну кількість проєктів, виникає дуже багато запитань.

Світлана Бондар отримує муніципальну премію "Культурна столиця". ФОТО: Facebook Світлани Бондар

Тому зараз ми робимо те, що в наших силах. Розраховуючи власні ресурси, готуємо інсценування надзвичайно важливого для Одеси роману. Сподіваюся, найближчим часом ми здивуємо місто. Це фундаментальний для Одеси текст, який потім може потягнути за собою цілу низку інших творів на нашій сцені.

Також мені особисто хотілося, щоб у нашому репертуарі зʼявився новий, великий, красивий, яскравий дитячий мюзикл. Я бачила, скільки щастя такі проєкти дарують дітям і як дорослі, потрапляючи в цю казку, змінюються на очах. Це потужна терапія. Це вириває тебе з важких буднів, і ти на дві-три години опиняєшся у світі естетики та краси.

Вам не закидають, що в театрі зараз забагато складного й важкого матеріалу?

Нас дійсно часто звинувачують у тому, що репертуар занадто складний і важкий. Я це чую неодноразово. Але глибоко переконана: як би нам не було боляче й складно зараз, ми маємо рефлексувати. Навколо безліч сфер перетворилася суто на  розвагу. А театр не повинен тільки розважати. Це місце, яке має стимулювати думати, рухати нас уперед і змінювати світ на краще. Можливо, у нас найскладніший репертуар у місті, і з ним набагато важче заробляти гроші. Але за кожну виставу ми можемо чітко відповісти: випадкових  у нас нема і всі створені якісно і з великою любов’ю до глядача.

Світлана Бондар. ФОТО: Facebook Світлани Бондар

От зараз на сцені йдуть останні репетиції прем’єрної вистави "Всі мої сини" за Артуром Міллером. Він почав писати цей текст у 1943 році, під час Другої світової війни, а в 1947-му відбулася прем'єра. Це класика американської драматургії про корупцію під час війни, де внаслідок злочинних дій гине 21 військовий пілот.

А буквально вчора писала рецензію на роман нашої одеської авторки, створений за реальними фактами зі слів військового хірурга. Двадцять два хлопці загинули через неякісні, фальшиві турнікети, випущені за державним замовленням. Головний герой віддає свій якісний турнікет молодому бійцю, розуміючи, що той помре… Навіть кількість жертв подібна…  І скажіть після цього, що у світі щось змінюється! Змінюються технології, а суть цинічної людини, яка наживається на тих, хто її захищає, залишається тією ж. Хороша вистава – це та, після якої людина виходить хоч трохи іншою.

А як щодо комедій чи легших жанрів? Вони є в репертуарі?

Звісно, у нас є й комедії, зокрема поставлені вже під час повномасштабного вторгнення, як-от "Неаполітанські пристрасті" та Шекспірівська "Комедія помилок". Ми постійно залучаємо живу музику,  що багато додає виставі, і все це завдяки нашому чудовому оркестру під керівництвом Вадима Бесараба. Такий репертуар формувався не за один день. Коли я тільки прийшла в театр  у 2019-му, то чітко зрозуміла, що в цьому колективі всі знають і розуміють: у країні йде війна. Звісно, це перш за все залежить від директора-художнього керівника – Юлії Пивоварової, саме вона завжди задає вектор руху й розвитку театру. Та й не забуваймо, українською мовою в Одесі наш театр говорить уже понад сто років безперервно.

Як одеський глядач сприймає сценічні мінімалізм та експерименти?

Люди дуже різні. До нас, наприклад, постійно приїжджає театр "Чорний квадрат". У них із реквізиту – стіл, два стільці й ліжко, і глядачі сміються з першої секунди. А комусь потрібні яскраві помпезні декорації, щоб сказати, що вистава вдалася. Для мене найважливішим є текст і те, як режисер розповідає історію. У театрі побутує жарт, що хороший режисер може поставити навіть телефонну книгу.

У нас є чудова, дуже сильна вистава про нинішню війну. Там чотири жінки зустрічаються на зупинці: перша втратила коханого, друга – брата, третя – сина, а четверта сама пішла на фронт, залишивши дитину мамі. Вистава колосальної сили! Але мені здається, що в мільйонній Одесі вже закінчилися всі глядачі, які готові були прийти на неї з власної волі. Щоб залучити інших, треба ледь не за руку приводити, бо люди виснажені, у них немає ресурсу рефлексувати болісні теми, їм легше гортати ТікТок чи дивитися серіали на дивані.

Крім того, відвідуваність театру в Одесі залежить від інтенсивності обстрілів. Якщо вночі була важка атака, людина, навіть купивши квиток, о шостій вечора просто йде додому й лягає спати, у неї немає сил дійти до залу.

Одеса в цьому плані відрізняється від Києва?

Одеса реагує інакше, ніж Київ. У столиці на вистави Івана Уривського чи Максима Голенка квитки нереально купити за пів року. У нас ті самі режисери, вистави високої якості, але такого божевільного ажіотажу немає. Бували випадки, коли я майже силою приводила знайомих, у яких залишалися упередження щодо нашого театру ще з 90-х років. Вони сиділи в залі й дивувалися: "Це що – ваші актори? A хто декорації робив? Це не гастролі?" А потім купували квитки на дві-три вистави на тиждень, поки не передивилися весь репертуар.

Колеги з Києва розповідали, що купили з рук квитки на "Конотопську відьму" на балконі за 7 тисяч гривень. Я кажу: 14 тисяч за двох?! Та ви заправляєте повний бак, приїжджаєте в Одесу, дивитеся того ж Уривського в нашому театрі, йдете в ресторан, ночуєте в класному готелі, зустрічаєте світанок біля моря – і витрачаєте менше грошей, ніж на один похід у театр у Києві!

Як вам у ролі кураторки одеської програми XI Одеського міжнародного літературного фестивалю, який відбувся в Молдові? З якими труднощами зіштовхнулися?

Я курувала тільки ту частину фестивалю, яка відбулася в Одесі. Організатори на чолі з паном Ульріхом Шрабером спочатку взагалі не хотіли проводити жодної офлайн-події в Одесі з міркувань безпеки. Але я взяла цю відповідальність на себе. Сказала їм: "Одеситам треба збиратися! Херсонці навіть збираються під суцільними обстрілами. Ми тут не виживаємо, ми тут живемо, і нам потрібні літературні події".

Презентація книги Євгенії Генової "Вони обрали Україну" на Одеському міжнародному літфестивалі. ФОТО: Інтент

Завдяки інформаційній та технічній підтримці видання Інтент це стало можливим. Я залучила й партнерів, 26 гімназію, щоб організувати ці зустрічі.

Ви є амбасадоркою проєкту OdesaID. Як ви оцінюєте результати соціологічних опитувань щодо ідентичності одеситів?

Я написала з цього приводу есей, який буде опублікований найближчим часом у збірці. Коли OdesaID оприлюднив опитування, де 37% назвали себе насамперед одеситами (локальна ідентичність), а 35% - українцями (національна ідентичність), у мережі вилилася купа негативу. Але треба розуміти, з якої точки ми стартували! В Одесі показник національної ідентичності історично був дуже низьким, а локальна ідентичність у 2019 році сягала 56%. Зсув у бік усвідомлення себе українцями відбувся величезний.

Немає нічого поганого в тому, щоб спочатку пишатися своїм містом та домом. Якщо ти робиш усе для Одеси, ти робиш це й для України. Одесі просто потрібен час і простір, щоб ця ідентичність сформувалася природним шляхом, без  тиску.

Чому довкола перейменування вулиць в Одесі виникло стільки скандалів?

Тому що, на жаль, була повністю провалена комунікація! Перейменування вулиць – це абсолютно правильний і необхідний крок. Але це було зроблено без тлумачень. Потрібна була ціла комунікаційна стратегія, як донести цю інформацію людям. Коли ти сідаєш із літніми чи інтелігентними людьми й починаєш очі в очі пояснювати, хто така ця діячка, що вона робила для міста, то вони погоджуються, що таки в Одесі має бути вулиця Ніни Строкатої, і що робили ті діячі, чиї імена носили вулиці раніше – людям стає соромно за свої попередні знущальні слова.

Я проводила дискусію в Одеському художньому музеї, куди прийшли представники різних "таборів". З тими, хто визнає Україну, сплачує податки, працює на Перемогу, але любить Бабеля чи Пушкіна, треба сідати й говорити, показувати документи та проводити паралелі. Розмовляти не треба лише з тими, чиї дії підпадають під Кримінальний кодекс. Для всіх інших потрібне просвітництво.

Ви багато уваги приділяєте півдню Одещини – Буджаку. Чому цей регіон зараз опинився під загрозою?

Я відповідала за південь Одещини в проєкті Re:Open Ukraine. Буджак – це неймовірний, унікальний край, але ми ризикуємо його втратити. Після того, як росіяни розбомбили міст у Затоці, регіон перетворився на ізольований острів. Сполучення йде через територію Молдови біля Маяк, і це катастрофа.

Головна трагедія – ми втрачаємо там дітей. У деяких школах 100% випускників шкіл із багатьох класів одразу після випуску їдуть навчатися до Софії, Бухареста, а останнім часом і до Стамбула. Вони не залишаються в Україні! Для них Одеса чи Київ здаються чужими та далекими, на відміну від Софії чи Бухареста. Держава вкладає кошти в дитсадок та 11 років школи, а потім ці молоді люди  просто їдуть за кордон.

Крім того, там досі величезний інформаційний та релігійний вплив росії: працюють супутникові тарілки на російські канали, скрізь панує московський патріархат, відсутнє українське мовлення. Якщо завтра в Молдові зміниться влада, ми можемо взагалі втратити сухопутний доступ до цього регіону. Держава має негайно будувати альтернативні шляхи й завойовувати ментальну лояльність цих людей.

Як ви особисто прийшли до розуміння інформаційних загроз і чому обрали шлях роботи з медіаграмотністю?

У 2007 році я зацікавилася медіаграмотністю, коли цього терміну ще практично ніхто не вживав. Працюючи в IREX, ми розробляли програми для вчителів, читали тренінги. Сумарно за ці роки мої лекції і тренінги прослухали понад тисячу людей. Аналізуючи російські медіа після війни в Грузії 2008 року, я чітко бачила, куди все рухається. Перед 2 травня 2014 року в Одесі росіяни готували інформаційне поле два місяці поспіль. А після 2 травня я поставила собі запитання: чи все я зробила, щоб застерегти людей?  З того моменту я вирішила робити максимум там, де можу допомогти.

Світлана Бондар. ФОТО: Facebook Світлани Бондар

Що вас досі найбільше дивує чи обурює в одеському середовищі?

Мене боляче вражає, як легко ми вміємо сваритися між собою. Коли люди, які роблять одну справу, ускладнюють собі життя чварами – це злочин під час війни. Через намагання чути різних людей мені часто прилітає тавро "толерастки". Мені докоряють: "Навіщо ти з спілкуєшся з тією чи іншою людиною?"

В Одесі зараз є фахова мистецька журналістика чи театральна критика?

На жаль, її вкрай мало. І я безмежно вдячна Юлії Сущенко, Марії Галіній, Ірині Січковській, Тетяні Косенко, Марії Гудимі, які пишуть і висвітлюють культурне життя міста і театральне зокрема. Але великої ґрунтовної аналітичної критики, яка б стимулювала конкуренцію і сприяла дискусіям, майже нема. І це легко пояснити: бо таке нікому читати. Бо вона не дає кліків!

Коли я була головною редакторкою медіа, я бачила, як це працює. Коли велике знакове інтерв'ю з Оксаною Забужко на 76 тисяч знаків і 70 тисяч прочитань (і це насправді хороший показник) рекламодавцями порівнюється з іншим лідером місяця – новиною про те, що у дворі зі снігу зліпили чоловічий статевий орган, яка набрала 2 мільйони переглядів… Для рекламодавця 2 мільйони важливіші за 70 тисяч. У культурі так само: я свідомо роблю продукт для тих, кому це дійсно потрібно, хоча знаю, як робити дешевий хайп.

Яка зараз ситуація в театрі з бронюванням акторів?

Проблем наразі немає, оскільки театр щороку підтверджує статус критично важливого підприємства. Наші актори заброньовані. Але чоловіків у трупі все одно катастрофічно бракує – частина пішла на фронт. Нещодавно ми проводили прослуховування, хотіли знайти нових акторів, проте не сталося.

Як театр співпрацює з гастролюючими колективами, зокрема з Херсона?

Ми регулярно даємо притулок іншим театрам. У нас виступав Херсонський театр, був фестиваль "Мельпомена Таврії", грали виставу ветерани з Хмельницького, з Сум. Але їхати зараз у Херсон не на часі з міркувань безпеки. А ось херсонці, які проживають в Одесі, - наші постійні глядачі. При цьому взагалі гастролі зараз – це колосально дорого. Ба більше, у чужому місті завжди виникають незаплановані витрати.

Але, попри все, ми працюємо і плануємо гастролі до Львова з нашим проєктом про Лесю Українку, випускаємо прем'єри, проводимо презентації книг, влаштовуємо читання й тримаємо стрій.

Ната Чернецька