16 листопада 2026, 18:43

Михайло Співаковський: "Подібних фільмів ніколи не було в українському кіно"

This article is also available in English

Вісім років від ідеї до прем’єри: два карантини, повномасштабна війна та окупація Бучі, у якій опинилася частина знімальної групи. Кримінальна комедія "Добре, що мама не знає" пройшла чимало випробувань, перш ніж дістатися до глядача. У великому інтерв’ю актор театру і кіно, спортивний журналіст Михайло Співаковський розповідає про закулісся "незалежного кастингу", роботу над роллю нетипового антагоніста, межі чорного гумору під час війни та пам’ять про загиблих колег – Пашу Лі, Юрія Філіпенка та Костянтина Агапова.

Вітаю вас із прем’єрою. Вісім років від ідеї до виходу фільму "Добре, що мама не знає". Що відбувалося з картиною за цей час?

Було все. Якщо колись зніматимуть фільм про фільм, то сюжет буде ще драматичнішим. Шість років тому відбувся перший знімальний день. Цьому передувала величезна робота — зокрема, проведення незалежного кастингу. Я вважаю, і не лише я, що цей підхід зламав певну систему – не хочу називати її "порочною", вона є такою, якою є, - коли кастинг-директори зазвичай запрошують лише тих акторів, яких добре знають. Була історія, як один дуже відомий і хайповий актор просто зателефонував продюсеру й сказав: "Жека, давай, я готовий. Мені подобається ідея, я чув про сюжет".

Чоловік у костюмі крупним планом у великому приміщенні
СКРИНШОТ: YouTube-канал Інтента

А так можна?

Я думаю, що в деяких випадках так можна, але в цьому проєкті так не вийшло. Продюсер відповів: "Будь ласка, у нас незалежний кастинг, приходьте". Тоді він почув: "Жека, ну що ти починаєш? У вас молодий проєкт, перша робота режисера, потрібні медійні обличчя". І цієї людини немає в кіно.

Шанс отримали нові обличчя. Можу сказати за себе абсолютно чесно: якби не цей підхід, мене б у цьому кіно не було. Як і багатьох інших людей без профільної освіти. Цей фільм дав шанс багатьом.

Через що він пройшов? Через два карантини, через повномасштабне вторгнення, через виграш національного пітчингу та нібито отримання держкоштів із наступною зупинкою цього процесу, через краудфандинг, коли гроші шукали по всьому світу. Потім знову отримали державні кошти. Була ситуація, коли брати Литвиненки – режисер Олександр та продюсер Євгеній – опинилися в Бучі під час окупації. Із собою вони мали 65% відзнятого матеріалу. Вони були там на волосині від чогось гіршого, ніж втрата матеріалу. Їм вдалося вибратися. З одного боку, хтось нас береже, з іншого боку хтось нам приготував такі тортури, що, можливо, навіть Одіссей з останнього фільму Крістофера Нолана через таке не проходив.

Це жанр чорної кримінальної комедії. Чому ви вирішили взяти участь у такому проєкті і чому пішли на кастинг?

Моя знайома, з якою ми разом грали в театрі "Чорний квадрат", навчалася разом із продюсером. Вона побачила інформацію у Фейсбуці – багато людей так і прийшло завдяки "сарафанному радіо". Я бачив, що це жанр, у якому в Україні не знімали.

Раніше я зіграв лише одну головну роль у повнометражному кіно – у фільмі, знятому за мотивами нашої популярної вистави "А-ля кобеля, або Все, що рухається" (російською він називався "Достучаться до любви"). Картина не отримала прокатної ліцензії, хоча я презентував її свого часу на фестивалі в Каневі. Тому мені не доводилося перебирати ролями, і я дуже щасливий опинитися тут.

Більше ніж 800 акторів пройшли цей кастинг. А як він проходив для вас?

Не з першої спроби. Мене пробували в режимі імпровізації українською мовою. Це був 2020 рік. Мені тоді було важко імпровізувати українською, бо я одесит і перші 42 роки свого життя розмовляв російською.

Мене пробували на всі можливі ролі. Потім довелося поїхати через складну сімейну ситуацію: на жаль, пішов із життя мій тесть. І от я отримав дзвінок від продюсера: "Михайло, ви можете під’їхати ще раз? У нас є одна ідея". Чесно кажучи, їхати не дуже хотілося – ввечері були вистави. Але щось підказало, що треба.

Я повернувся, мене спробували на роль кримінального авторитета Гурмана. Я відіграв і забув. Згодом зателефонував продюсер і повідомив, що я в шорт-листі й потрібно записати фінальну самопробу до 15 серпня 2020 року. А я на початку серпня приїхав до Одеси й захворів на ковід. Із 8-го по 14-те число в мене був такий жорсткий стан: температура 35,8, повна апатія, нічого не хотілося робити. І от 14-го мені стрільнуло в голову: "Я взагалі ще встигаю чи ні?" Я сів за кермо, проїхав 480 кілометрів до Києва і записав два дублі самопроби.

Одну з головних ролей у фільмі зіграв Костянтин Темляк. Його колишня дівчина Анастасія Соловйова звинуватила актора у фізичному та психологічному насильстві. Темляк публічно визнав окремі випадки фізичного насильства та попросив вибачення. Ця історія викликала суспільний резонанс. Як ви ставитеся до культури скасування в українському кіно? І чи повинні вчинки одного актора впливати на сприйняття фільму загалом?

Ніхто з нас не толерує те, що робив Костя. Він сам це визнав і виказав готовність пройти всі правові процедури.

За тиждень чи два після цього йому дали "Золоту дзиґу" – це український "Оскар" – за головну роль у фільмі "БожеВільні" про примусову психіатрію в 1970-х роках у Радянському Союзі. Він чудово зіграв, я був у кінотеатрі. І він відмовився від цієї нагороди, сказавши, що людина в його статусі наразі не має морального права її отримувати, тому що це підриває моральний фон навколо такої престижної премії.

Чоловік у костюмі крупним планом
СКРИНШОТ: YouTube-канал Інтента

Костя зараз у ЗСУ, служить, ризикує своїм життям. Але це жодним чином не нівелює того, що він зробив. Моя позиція така: я не хочу заглядати в замкову щілину чужого життя. Якщо Анастасія після років спільного життя вважає за необхідне про це заявити й має певні матеріали, вони мають пройти чесне кримінальне провадження. Сам Костя нічого не заперечує й до цього готовий.

Чому його не викреслили з фільму? По-перше, у кадрі з ним знімався Паша Лі – ще один наш чудовий колега, це його остання роль. По-друге, Юрій Філіпенко, з яким прощалась половина театрального Києва. Вони з Костею разом служили в одному підрозділі. Цей фільм – данина пам’яті цим людям. Костянтин Агапов, наш каскадер, теж загинув на війні. Як можна перекреслити таку роботу й знецінити пам'ять людей через помилки, які людина зробила через два роки після завершення зйомок?

Одразу після цієї історії в прокат вийшов фільм "Малевич", де Костя теж зіграв, і його ніхто не скасовував. Моя позиція збігається з позицією багатьох: я не толерую те, що сталося, і Костя цього не виправдовує. Він має пройти свій шлях до кінця, а вже індустрія вирішуватиме, чи потрібен він їй надалі. Те, що він крутий актор, сумнівів немає ні в кого.

Ви згадали про колег, які, на жаль, загинули і є частиною цього фільму. Ким вони були для вас?

Я взагалі не знав Юру Філіпенка. У нього невеликий епізод, але настільки яскравий, що... Не буду спойлерити. Я думаю, що колись про Юру знімуть круте кіно, і ці його останні кадри обов’язково туди увійдуть. Я чув, що він був дуже скромною людиною, яка дуже відповідально ставилася до нашої складної професії і була надзвичайно талановитим актором.

Паша Лі перетинався з багатьма людьми з мого театру. Він був одним із натхненників та ідеологів чудового проєкту "Казкова країна для дітей", де наші актори перевдяглися в казкових персонажів і виступали перед дітьми. Я бачив його на майданчику лише раз чи двічі, але це людина з якоюсь неймовірною космічною енергетикою. Коли він з’являвся, це був такий собі "саншайн-супермен", який заливав усе навколо світлом.

Коли я стикаюся з людьми настільки потужної харизми й чарівності, то перетворююся на сором'язливого хлопчика, який просто дивиться й дивується, звідки в людини такий ресурс енергетики.

Бюджет фільму – 8,7 мільйона гривень. Для українського кінематографа це небагато?

Я взагалі не можу це оцінювати, цифру почув від вас. Напевно, це офіційні дані.

Кажуть, що для виробництва фільму це дуже невелика сума. А як ви оцінюєте результат?

Особливо враховуючи те, що ви побачите на екрані, це дуже дешево. Стандартний відгук – стрічка знята не зовсім в "українському" стилі. Навіть люди, які бачили її за кордоном (а зараз продюсери ведуть перемовини про міжнародну дистрибуцію), були дуже здивовані, що це знято в Україні.

Що було найдорожчим у виробництві?

Напевно, масштабні локації. Було багато неймовірних зйомок нічного Києва з високих ракурсів, робота кінематографічних дронів, які нас супроводжували. Думаю, з технічної точки зору це виглядає дуже гідно.

Ви зіграли головного антагоніста. Який ваш персонаж?

Я думаю, була спокуса зіграти людину, яка впивається владою. Мої колеги мені говорили, що були здивовані моєю стриманою обережною грою. Моїм завданням було знайти в ньому щось не очевидно негативне, бо в кожному лиходії треба шукати щось хороше. У першій версії фільм тривав близько двох годин, зараз – година тридцять дев'ять. Він став набагато динамічнішим, і я точно знаю, які мої сцени вирізали.

Там залишилися епізоди, які підтверджують: у цій людині є щось хороше і що він нестандартний злодій. Це людина, для якої понад усе важливий порядок. Наприклад, у сцені, яка не увійшла до фінального монтажу, над героєм Кості Темляка чинять розправу, і крапля крові падає на мою білосніжну сорочку. Я бачу цю краплю, дивлюся на свою помічницю Катю (яка чудово зіграла роль Рури), і вона миттєво приносить мені нову білосніжну сорочку. Тобто навіть найменша дрібниця, яка виходить з-під його контролю, для нього неприйнятна.

І плюс така певна філософська складова: він такий дуже східний персонаж. Він трохи схожий на латиноамериканський типаж. Я попросив додати певні деталі, як-от металеві кульки для рук чи каблучка з латинським висловом, який він трактує наприкінці фільму. Це людина, яка не робить жодного зайвого руху.

Чи доводилося вам шукати в собі темні сторони, щоб виправдати чи зіграти цього персонажа?

По-перше, мені треба було його дуже сповільнити. Я сам із дитинства людина рухлива, різка, тому довелося свідомо гасити будь-які зайві рухи. Досягати потрібного ефекту доводилося через внутрішню енергію та концентровану злість – це те, що я діставав із себе.

Чорна комедія – жанр на межі. Як змінилося сприйняття чорного гумору в українського глядача під час повномасштабної війни?

Зараз дуже важко споживати контент, який є однозначно негативним і дуже нагадує життя. Я знаю людей, які відмовлялися зніматися у фільмі "Буча", бо розуміли, що лише через пів року після тих подій психологічно витримати такі зйомки буде неможливо.

Звісно, у кримінальному фільмі за жанром мають бути прояви насильства, але в нашому фільмі це подано легко. Тут є іронічні репліки, жарти – як це часто буває у Тарантіно, де люди живуть і вмирають у кадрі легко. Глядачі в різних містах дякували за те, що в картині є моменти, де можна психологічно розвантажитись і посміятися.

Дивіться повну версію інтерв'ю на YouTube-каналі Інтента

А де для вас проходить межа: про що не можна жартувати навіть у комедії?

Це філософське питання, у кожного є власний внутрішній камертон. Я пам'ятаю, як у 1994 році брати Фарреллі зняли класичну комедію "Тупий та ще тупіший" із Джимом Кері та Джеффом Деніелсом. Там жартували про все. Наприклад, сидів незрячий хлопчик, у руках тримав папугу з відірваною головою, а герої просто приклеїли її скотчем. Хлопчик радів, не знаючи, що пташка мертва. І це чомусь смішило, бо було знято в правильній тональності.

Чоловік у костюмі посміхається
СКРИНШОТ: YouTube-канал Інтента

Але теми людських вад, інвалідності, насильства над жінками чи дітьми – це теми, які дуже боляче сприймаються. Усе залежить від вишуканості й смаку режисера. У мистецтві головне не як і не що, а хто це робить. Шкала цінностей режисера якось відчувається не стільки розумом, скільки на найтонших вібраціях.

Чому слід сходити в кіно на фільм "Добре, що мама не знає"?

Тому що подібних фільмів ніколи не було в українському кіно. Я не кажу, що він ідеальний. Він неідеальний. Я, як людина з акторською та режисерською профдеформацією, бачу у фільмі моменти, які зробив би інакше. Але це авторське кіно, яке за якістю претендує на статус масового.

Зараз такий час, коли надзвичайно важливо підтримувати українське: дивитися український футбол (якому я присвячую багато часу), слухати наші гурти, читати книжки, розмовляти українською й ходити в кіно на українські фільми. Коли виходять такі роботи, як "Ти космос" чи "Довженко. Перший погляд" (я дивився його нещодавно, він знімався в Одесі, там все просякнуте Одесою), їх обов'язково варто бачити. Вони відкривають неймовірні горизонти для авторів, які йтимуть далі.

Олександр Литвиненко вже готує наступний фільм – "Таємна служба UA" - про протистояння російських та українських шпигунських організацій під час військових дій. Для нього "Добре, що мама не знає" – лише перший крок. Усі знають такі фільми Мартіна Макдони, як "Три білборди за межами Еббінга, Міссурі" чи "Залягти на дно в Брюге", але його режисерським дебютом був короткометражний "Шестизарядник". І сьогодні цікаво повертатися до таких ранніх робіт, як і переслуховувати перший альбом "Бітлз".

 

Ольга Лопатюк

Поділитися