Катерина Кулай: "У нас зарплата музейника - 6 700 гривень без податків"

Директорка Одеського художнього національного музею Катерина Кулай відверто розмірковує про поповнення колекції в умовах відсутності державних закупівель, збереження спадщини Олександра Ройтбурда та порятунок приватних зібрань від розпорошення. Вона розповідає про боротьбу з "катерининським" наративом в Одесі, пошук спільної мови з бізнесом і владою, а також про те, як долати кадрову кризу в умовах, коли музейники в Україні змушені працювати на трьох роботах. 

Пропоную почати з філософських питань, які ми так часто ставимо собі в періоди криз: у чому сенс життя і що таке любов? Ви для себе знайшли відповіді?

Ми справді завжди приходимо до цих вічних і складних питань у періоди психологічних криз, які я у своєму віці теж переживала декілька разів. І перше, що мені спадає на думку: сенс життя – це, скоріш за все, знайти ту справу, якою ти палаєш. Коли ти відчуваєш, що те, чим займаєшся, тебе драйвить безумовно. Без умов успіху, без умов того, хто поряд, без будь-яких "якщо". Це все додаткове. І ми в цьому пошуку постійно: у молодому, середньому, старшому віці. Не знаю, як би я відповіла на це питання через 20-30 років, але відчуваю, що суть не зміниться.

Катерина Кулай святкує день народження в музеї. ФОТО: Facebook Катерини Кулай

А любов – це те відчуття, з яким ти робиш справу, яку знайшов навколо сенсу життя. Для мене це все дуже пов’язано.

Я зараз згадала, як на похованні Олександра Ройтбурда покійний отець Олександр Чумаков зазначив: Ройтбурд завжди був атеїстом, але за короткий час до смерті він пережив і відчув любов, бо в Богові є любов. У кожного ці поняття дуже свої, але для мене це те, з чим ми живемо і що вкладаємо у свій вибір.

Ви відверто говорите не лише про успіхи, а й про помилки чи незавершені проєкти. Про які негативні кейси ви можете розказати, щоб це стало уроком для інших?

Через синдром перфекціоніста ти постійно вимагаєш від себе більшого. Дивлячись на день, я завжди бачу більше недопрацьованого, ніж зробленого.

Всередині музею у нас так званий "кольоровий" менеджмент, де кожна людина підпорядковується кільком відділам. Співробітники гнучкі, вони швидко переміщуються між задачами. З одного боку це цікаво, з іншого створює хаос, виснажує, і люди швидко горять.

Катерина Кулай зі співробітницями музею. ФОТО: Facebook Катерини Кулай

Коли я стала директоркою, у мене була блакитна мрія: у мене не буде вигорання в команді та масових звільнень! І ось цієї весни з музею пішли дев’ятеро людей.

Я не впадаю в розпач і не звинувачую лише себе: на все є пояснення, часи важкі, люди йдуть з дуже різних причин. Це загальна криза людського капіталу в країні. Коли я бачу, як колеги у відділах розчаровуються через це, я приходжу до них і кажу: "Друзі, це ситуація всюди. Нам треба вистояти".

Зараз ми рухаємося коротким плануванням: тиждень, два, місяць або під конкретний проєкт. Звісно, ми мріємо про музей через десять чи 100 років, але розраховуємо на результат, який можемо створити тут і зараз.

Що вас найбільше дратує у державній культурній політиці? Що, на вашу думку, варто змінити на законодавчому чи системному рівні?

Мені особисто бракує інтегрованості культури в усі інші сфери в Україні. Культура – це база всього: від енергетики до продажів. З трибун ми чуємо: "Питання культури – це питання національної безпеки". Але одна з думок, яка постійно в моїй голові: з чим мені зайти до губернатора чи мера, щоб йому було цікаво поговорити зі мною бодай три хвилини? Що я маю озвучити, аби він зацікавився музеєм?

Мені бракує розуміння, де саме й яким чином музеї можуть бути рівними партнерами. Я не хочу заходити в кабінети з відчуттям злості чи з позиції жертви, яка мусить постійно щось просити, просити й просити. Я мрію, щоб ми були спроможними, щоб музей бачили як рівного гравця, враховували нашу думку та проблеми.

Нещодавно після виїзного модуля KMBS у Львові ми спілкувалися з Андрієм Садовим. Політика, яку він проводить роками, має послідовність, і культура там є. Я подякувала йому за підтримку Ройтбурда під час мітингів, за відновлення музею Шухевича, за проєкт "Unbroken". До речі, у нас на співбесіді був хлопець, який пройшов арттерапію під час реабілітації в "Unbroken", захопився мистецтвом, вже навчається й зараз мріє стати художником!

Виставка картин Одеського художнього музею у Львові. ФОТО: Facebook Катерини Кулай

Я запитала в Садового, з чим заходити до мерів. І його першою відповіддю було запрошення обговорити це за чашкою кави в Одесі. У Львові за рахунок високої конкуренції росте якість, там створена інфраструктура. Нам в Одесі цього дуже бракує.

Ройтбурд став депутатом саме для того, щоб залучати більше ресурсів для музею і доносити важливість роботи українських культурних інституцій з іншого рівня. Він побудував стосунки з купою посадовців, залучив їх до музею. Але більшість домовленостей не мали юридичної сили. Коли люди змінилися, ми знову це втратили. У нас немає послідовності. Нещодавно ми розробляли стратегію розвитку Одеси, і коли я почала питати: "Де культура?", мені відповіли: "ЄС не дає грошей на культуру". Якби ми поставили це як пріоритет і пояснили чому, все виглядало б інакше.

Наскільки я знаю, музей продовжує поповнювати свої фонди, попри все. За яким принципом це відбувається зараз?

"Попри все" - це гарно звучить! Як казав Ройтбурд в одному з інтерв'ю, ми скоро могли б відзначати сумну річницю – понад 35 років з останньої державної закупівлі. Вона була у 1989 році. З того часу фонди поповнювалися дарунками. Майже 700 робіт ми отримали завдяки Олександру Ройтбурду, з його власної колекції та за кошти його депутатського фонду.

Зараз ми шукаємо можливості купувати мистецтво війни, починаючи з 2014 року. Навіщо? Щоб нам було, чим розповідати про наш час наступним поколінням. У нас у музеї майже немає матеріалу про Першу чи Другу світову війну – декілька пейзажів і все! Ми не маємо робіт, по яким розповідати історію того часу. Тому зараз ми ще більше усвідомлюємо важливість закуповувати сучасне мистецтво часів війни.

Також у нас величезний "вішліст" лакун, які треба заповнити: 1960-1970-ті роки (одеський нонконформізм), авангард початку ХХ століття. Нещодавно Валерій Басанець подарував музею неймовірні роботи. Вони дуже цінні, написані у період депресії після смерті батька, темні, дуже відрізняються від його зазвичай світлих робіт. Віктор Маринюк передав твори. 

Наразі ми отримали грант на дослідження робіт художників останніх років, які вже увійшли в колекцію музею.

В Одесі є багато вже не молодих колекціонерів, чиї збірки можуть розпорошитися. Наприклад, той же Олександр Фрідман. Вони непокояться про долю своїх експонатів. Чи готовий музей приймати такі колекції?

Це комплексне питання. Але базово: ми дуже охоче приймемо в колекцію те, що мають одеські збирачі. Якщо мова про купівлю, ми готові говорити й шукати кошти, хоч і не можемо гарантувати 100% виплату одразу. Якщо передати в дарунок, юридично немає жодних перепон, все оформлюється згідно з законодавством.

Наша головна проблема – це відсутність приміщень. Але якби у мене був юридичний документ, що підтверджує намір колекціонера передати твори музею, я б пішла до влади чи меценатів із залізобетонним аргументом: "Дивіться, нам передають спадщину, дайте площі!"

Якщо колекціонери відкриті до діалогу, ми готові шукати різні конструкції. Нам потрібна лише довіра з їхнього боку.

Чому в Україні досі немає системної державної політики підтримки літніх художників чи музейників, які живуть у бідності чи з хворобами?

Ми завжди біжимо допомагати, коли чуємо про біду. Але чому немає державної політики – я не можу відповісти за державу. Ми як музей допомагали тій же Уті Кільтер під час оцифрування її архіву, залучали кошти, оголошували збори. Моя колега періодично підтримує її особисто. 

Така ж проблема є серед освітян, науковців. У музею є свої функції, а піклування про митців – це зовсім інший напрямок.

У нас самих зарплата музейника – 6 700 гривень без податків. Максимум, який ми додаємо за напруженість, - людина отримує на руки 9-10 тисяч. Вся наша молодь працює на двох-трьох роботах, щоб оплатити оренду житла. В моєму кабінеті не раз сиділи співробітники зі сльозами: "Катю, я не хочу йти з музею, але я не можу більше так жити".

Мені радять створити Фонд підтримки музейників. Але навіть у часи Ройтбурда, коли ми шукали кошти на закупівлю робіт, оцифрування чи ремонт, найважче було фандрейзити саме на підтримку людей. Донори не охоче дають гроші "на зарплати". Це величезна загальна проблема суспільства.

За останні місяці музей придбав і отримав у дарунок ще дві роботи Олександра Ройтбурда. Чому для вас так важливо мати найбільшу його колекцію? І як ви реагуєте на чергові хвилі сплеску "чорного піару" та атак на його ім’я?

Саша був видатним митцем і меценатом, його роботи є у світових музеях, але головне – це його масштабний вплив на нашу інституцію. Мати найбільшу колекцію Ройтбурда – наша свідома мета, і його роботи ще багато розкажуть майбутнім поколінням.

Робота Олександра Ройтбурда "Автопортрет в образі П'єро". ФОТО: Facebook Катерини Кулай

Щодо чергових інформаційних атак, інтерв'ю чи дописів – для колективу це щоразу важка ретравматизація. Тиск, допити, звинувачення, які ми переживали за життя Саші, – це були жахливі речі.

Ми консультувалися з юристами: у нас є всі підстави та шанси вигравати суди проти наклепників. Але ми усвідомлюємо, скільки ресурсу й часу доведеться на це витратити. Чи варте воно того зараз?

Якщо відмотати до коріння цієї цькувальної кампанії: Ройтбурда атакували за його чітку проукраїнську позицію. Це робила конкретна проросійська партія, вириваючи з контексту його слова про 2 травня 2014 року. Саша кожному терпляче пояснював: це величезна людська трагедія, бо загинули люди. Але це не скасовує того факту, що Одеса тоді не стала "ОНР". Якби Україна втратила Одесу, вона втратила б свій головний портовий та торговий вузол.

Усі, хто підтримує ці брудні кампанії сьогодні, просто мають із нами прірву в цінностях. На щастя, такі ситуації допомагають чітко маркувати й уникати подібних людей.

Ви багато спілкуєтеся з іноземними журналістами й дипломатами. Яке запитання про Україну чи Одесу вони ставлять найчастіше і яке вас щоразу дивує?

Вони всі приходять до нас подивитися на пам’ятник Катерині II та питають "за Пушкіна". Вони не бачать музей, вони шукають імперські наративи.

Я вигадала лайфхак. Кажу: "Я покажу вам демонтовану Катерину тільки після того, як ви проведете щонайменше годину в залах нашого музею!"

Якось приїхала українська знімальна група, хотіли зняти сюжет про Одесу і знову: "Покажіть Катерину". Я запитала: "А ви знаєте, що Одеський музей працює під час війни, хочете подивитися експозицію?" Журналістка здивувалася: "А ви працюєте?" Ми провели її залами, вона була в захваті, але... сюжет про музей так і не вийшов, бо шукали хайп.

Деколонізація – це болюча, довга розмова. Потрібно планомірно осмислювати історію. Створити музей імперії "нахрапом" не вийде. Для цього потрібен час, ресурси й суспільний запит.

Взимку ви гостро порушували питання безпеки біля музею, там збивали пішоходів. Чи вирішилася проблема з пішохідним переходом?

Це була катастрофічна ситуація у грудні: людей збивали майже щодня. О четвертій вечора вже темно, співробітники просто боялися переходити дорогу після зміни. Автомобілі їдуть зі схилу, розганяються і просто не гальмують.

Клопотання Музею щодо внесення змін до організації дорожнього руху. ФОТО: Facebook Катерини Кулай

Ми подали офіційне звернення до міської ради. Приїхала комісія, походила з сантиметром і надіслала відповідь: "За нормами все в порядку, встановлювати нічого не потрібно". 

І лише після того, як авто збило нашу співробітницю і ми надали справі розголосу, біля музею встановили обмежувальні стовпчики. Чесно? Вони не вселяють довіри, половина з них вже покалічена машинами. Ми наполягаємо на "лежачих поліцейських" або світлофорі. Чекаємо зими і спостерігаємо. Це показовий приклад того, як складно дається пробивання бюрократичної стіни навіть у питаннях безпеки людського життя.

Якби ви могли звернутися до українських та закордонних меценатів лише з одним проханням, що б ви попросили для музею просто зараз?

Я просила б про стосунки та залученість. Не про одноразову допомогу, а про інституційну сталість. Нам потрібні міцні зв'язки. Якщо сьогодні в кризі опинилися ми, то згодом із подібними викликами може зіткнутися й інша країна – і тоді наш досвід уже може бути для неї корисним.

Черга на виставку до Одеського художнього музею. ФОТО: Facebook Катерини Кулай

Я усвідомлюю, що, ставши директоркою, вже увійшла в історію музею. Моя практична мрія – це додаткові площі для експозицій, збільшення кількості відвідувачів. Але найбільша, масштабна мрія перегукується з мрією Олександра Ройтбурда. Саша казав: його мрія – це коли люди, приїжджаючи в Одесу, спочатку йдуть не в готель чи ресторан, а в Художній музей. Не тому, що щось інше гірше, а тому, що Україну та Одесу у світі знатимуть за нашим крутим, живим і незламним простором.

Ната Чернецька