"В Одесі боротьба за українство не припинялася ніколи", - лекція про українські постаті в одеському міфі

Ірина Нечиталюк, кандидатка філологічних наук, доцентка Одеського національного університету імені І.І.Мечникова, літературознавиця, популяризаторка української літератури на події "Життя разом: Одещина на перехресті культур" розповіла про проукраїнські постаті в Одесі, імена яких ми могли б використати для створення міфу Одеси. Що вони тут робили і чому ми проміняли свою свободу - читайте далі прямою мовою авторки.

Яку ідентичність обирає Одеса?

Одеса справді унікальне місто. Звісно, що ви знаєте творця польської літератури Адама Міцкевича, який досить довгий час жив в Одесі - з цієї точки зору міг би постати польський міф міста. Або ж міф український, бо в "Енеїді" Івана Котляревського, першому творі нової української літератури є багато сцен, які писалися з нашого регіону. Натомість щодо міфу Одеси, то нині тут все ще  закодовано  багато. Пушкіна. І, власне, імена Гоголя та Тараса Шевченка (який в Одесі насправді ніколи не був, однак так багато важить в топонімії міста) могли б стати міфотворчими для нашого міста. Долі багатьох великих особистостей так чи інакше пов'язані з нашим краєм. Яку ж ідентичність обирає Одеса? У нас зараз буде детективне розслідування: ми дивитимемось на якому етапі щось пішло не так і з'явився одеський міф, про який ми досить багато  знаємо і який вже довго обговорюємо.

Почнемо з "Одеського листка", і, знову ж таки, бачимо, що ідентичності дві, тому що він двомовний. Це французька і російська мова. Друга швидше як додаткова опція, тому що і росіяни на той момент розмовляють французькою. Наша гордість і велика печаль, що не вберегли друкарню Фесенка. Звідки ці всі люди взялися в Одесі? Тому що весна народів і навколо буяє свобода. Катерина ІІ тримає бюстик Вольтера в себе десь на комоді і приймає революціонерів. Але де ж  вона їх всіх селить? В Одесі. Це від початку генетично дуже революційне місто. І власне, повертаючись до теми, в друкарні Фесенка видавалася "Маруся" українською мовою - це теж величезний протест. Тому що тоді вже діють накази, які забороняють друк. І в цій друкарні насправді друкувалося весь час щось українське, попри заборони.

Фото: Одеська національна наукова бібліотека

Театр, Чикаленко та перші програмні твори інших культур

Якщо ми торкаємося театру, то, власне, чому ми досі не називаємо Одесу батьківщиною українського театру? Наше, мабуть, недопрацювання. Тому що саме в Одесі, починає свою роботу професійний український театр. І аж настільки він тут полюбився, що коли трупа розпалася на кілька, то цілий рік поспіль тут йдуть українською мовою вистави. Трупи українських артистів змінюють одна одну. Це 1895 рік, який напівофіційно вважають роком, коли в Одесі з'явився український театр. Це щодо того, яка ідентичність тут перемагає в цей час - українська, російська чи інша.

Людина, про яку я хочу, щоб було чутно з кожної праски - Євген Чикаленко - та сама людина, яка сказала: "Мало любити Україну до глибини душі, треба любити її до глибини власної кишені". Він був спонсором щоденної газети "Рада", яка, на жаль, була неприбутковою. Але Євген Чикаленко все одно вкладає свої гроші. На часі видавати книжки -  і він це робить успішно. Для філологів Чикаленко близький ще й тим, що саме він Коцюбинського спроваджує в Кононівку. Саме під час прогулянок кононівськими полями народжується "Intermezzo". Чим вам не та людина, яку варто зробити ключовою для одеського міфу? До слова, він народився на Одещині. 

Євген Чикаленко. Фото: Вікіпедія

Іван Вазов не просто сюди приїздить, а саме тут він пише програмні твори. Він належить до одних із будителів болгарської нації. І, власне, ми можемо наше місто зробити центром болгарської культури, тому що тут народжуються програмні для становлення Болгарії тексти. Андрій Пумпур - латиш, і знову ж таки він не просто тут присутній, він пише перші тексти щодо нової латиської літератури. 

Єврейська ідентичність: відмова від неї та погроми

Менделе Мойхер-Сфорім - творець єврейської літератури. Коли я дивлюся на історію Ізраїлю, як все відбувалося на початку 20-го сторіччя, то єврейський народ в Російській імперії дуже нагадує нас з вами зараз. Згадайте, будь ласка, як все відбувалося? Смуга осілості. Чому в Україні завжди було так багато євреїв? Тому що до метрополії їх не пускали.

На початку 20-го сторіччя вигадали нове. Хочете обіймати посади - треба стати вихрестами. А це означає втратити мову та релігію. Володимир Жаботинський написав про те, як в одній родині п'ятеро дітей так позбавились своєї ідентичності. Але ми бачимо нині державу Ізраїль, вона є. Але ж ми не дійшли до того денця, не забули свою мову і у нас з вами набагато більше шансів бути суперпотужною державою - не гірше за Ізраїль.

Шолом Нохумович Рабинович, відомий завдяки мюзиклу "Скрипаль на Даху",  в основі якого оповідання "Тев'є-молочар" - болючий текст. Наші з вами пращури причетні до цієї трагічної історії. Я говорю про погроми - страшна сторінка в нашій історії. Я якось не чула, щоб ми її десь пропрацьовували. Це ми, нашими руками творилися ці безчинства. І Володимир Жаботинський один з перших, хто сказав: "Хлопці, а скільки вони нас можуть бити?". І організував збройні загони. З того моменту у нашому регіоні погроми припинилися. Коли ти знаєш, що коли кинеш камінь у вікно, а звідти вилетить куля, то не дуже тягнеться рука. І власне, теж, погодьтеся, приємно, що це відбулося тут у нас в Одесі.

Без цих трьох культурних діячів не існувало би нинішнього Ізраїлю в принципі, тому що кожен з них заклав таку велику цеглину, яка тримає цю будову й досі.

Стовпи української національної ідеї

Ще один період (початок ХХ століття), з якого ідентичність могла б піти в суто українське річіще. Іван Нечуй-Левицький, Дніпрова Чайка, Іван Франко і Леся Українка. Всі вони можуть створити український міф Одеси. Або так чи інакше творять. "Микола Джеря" вже, на жаль, не програмний твір. Головний герой твору їде в Одесу, тому що тут вільно. І оця воля, яка тут присутня, його сюди притягує. Дніпрова Чайка - це поезія в прозі, дуже чуттєва. Власне Дніпрова Чайка тримала пальму першості та вважалася найпершою поеткою початку ХХ століття, а не Леся Українка. Іван Франко був в Одесі недовго, він був зайнятий ідеєю творення нації, тому ідея творення міфу Одеси якось не спала, на жаль, йому, на думку. Якби спала, зробив би все за найвищим рангом. Леся Українка – це біль всіх екскурсоводів. Вона тут довго та часто жила, а маємо тільки невеличку пам'ятну дошку і все. Радянська влада якась була "цікава", тому що Шевченко ніколи в Одесі не був і на тобі: проспект, парк, красивий пам’ятник. А Леся Українка була, жила і збірку "Подорож до моря" написала про дорогу до Аккерману і назад. Прибрали майже Лесю Українку з нашої пам'яті.

Дніпрова Чайка. Фото: Вікіпедія

Іван та Юрій Липи - це наша національна гордість. Без них ми не були б зараз такими, як є. І не тільки вони, а й Іван Луценко, Микола Вороний. Це стовпи української національної ідеї, доля яких пов'язана з Одесою.

Вам не спадає на думку, чому одеський міф не будується на оцих людях? Чому кудись ми відходимо зовсім в сторону, а про них навіть не згадуємо?

Якщо ви не хочете українців, то будь ласка, я думаю, що є персона, яка заслуговує бути тією людиною, навколо якої будується одеський міф. 25 років він був мером нашого міста - Маразлі. Коли його "витягли" з анналів історії, як одразу він наростив м'язи. І Одеський художній музей зараз дуже активно використовує його харизму, і вона працює. Тобто потроху ми таки створюємо навколо цієї особи новий міф.

Він один з найбагатших парубків Європи, меценат, філантроп, організатор. Насправді можна побудувати міф навколо однієї людини. Взяти хоча б постать Моцарта у Відні. Будапешт, наприклад, не має такої родзинки. Вже наче архітектура є, багато історичних фактів, а ось такого одного контрапункту немає. Думаю, що міф Маразлі насправді набиратиме оберти. 

Футуристи - Одеса місто бешкетне, вони приїжджали сюди досить часто, та були одними з перших, хто літературу, поезію використав для здобування грошей. Прекрасні хлопці, насправді. Брати Бурлюки - чим вам не основа міфу?

Ми знаходимось на початку 20 сторіччя і саме тут народжуються основні наші літератори, якими ми пишаємося. Вони є членами одеської "Зеленої Лампи". Якщо брати національну ідентичність, вони не росіяни. Віктор Петров (Домантович) приїздить в Одесу, геть малим. І навіть на фоні цієї однієї людини теж можна створити одеський міф. Тому що Домантович сам собою є міфом, який можна активно залучати до Одеси. Можна подумати, що саме він тут набрався таємничості, яка щільно огортає його постать. А чому ні? І власне про Сосюру. Всі дивилися "Будинок слова", "Ти - романтика", там чомусь Сосюра романтизований дуже сильно, хоча досить неоднозначна особа. Проте саме в Одесі він увійшов в літературу. Якщо всі пишаються Сосюрою, то давайте і ми. Власне, якби не Одеса, можливо, ми не мали б такого прекрасного письменника, як Сосюра.

Народження міфу про бандитську Одесу

Бабель. Саме з нього народжується міф про бандитську Одесу, ми починаємо тиражувати Беню Крика, катакомби. Чому саме вони? Я показала вам багато персонажів, не менш цікавих. 

Одеса дуже вільне місто, сюди хотілося їхати, і тут збувалися мрії. Як цю свободу дискредитувати? Зробити її злочинною! Беня Крик та Остап Бендер - вільні, але це злочинці. Начебто і міф, але якось не дуже-то хочеться належати до нього. Приїхати в гості, походити  катакомбами, десь сувеніри якісь придбати - так. Але не жити тут, бо тут же суцільні злочинці. І от це почуття гумору. Скажіть, чи справжні герої смішні? Супергерої бувають смішними? Згадайте Бонапарта, і як Англія доклала стільки зусиль, щоб ця суперлюдина виглядала маленькою, неоковирною. Що зробили? Зменшили, висміяли. Нашу свободу з вами теж проміняли на зовсім інше, підмінили і висміяли. Якщо не згодні зі мною, то із задоволенням посперечаюсь.

Беня Крик. Кадр з фільму 1926 року

Щодо Ільфа і Петрова я абсолютно переконана, що "Одноповерхова Америка" — це просто професійно створене клішоване уявлення: як росіянам, і нам з вами, ставитися до Америки. Хоча б на рівні заголовку. Подумайте, наскільки це геніально. Для нас, з вами, одноповерхова Америка – це що? Бараки, село, не асфальтоване. А для американців – це заможність, середній клас, це життя. Вони нікому не збрехали. Американці думають, що нормально назвали – "Одноповерхова Америка". А для нас виходить, що американці нещасні, бідолаги, вони не можуть собі дозволити жити в квартирах. Не було ж іншого сприйняття, правда?

І взагалі, вам не спадало на думку, з якого це дива двох журналістів направили до Америки напередодні закриття кордонів, опускання залізної завіси. Всі тексти побудовано на контрастах. У них автобани, але ж американці не духовні. У них холодильники, але як мало щирості. У них хмарочоси, але ж подивіться, у них расова дискримінація. А у нас такого немає. Ми ж духовні. Ви згадуєте Задорнова зараз і всі його стереотипи? Що так є, вони (американці - Ред.) все мають, але вони дурні. Ну як? Мені так прикро за те, що в дитинстві я сміялася з цього, тому що де тут логіка? Люди, які побудували хмарочоси, які мають доступ в космос - не можуть бути дурнями. Тим більше, коли ми тоді сиділи біля чорно-білого телевізора. Але, ще раз повторюсь,  це було зроблено професійно. І тому Остап Бендер ще надовго залишиться в наших з вами головах. Тому що це теж зроблено професійно. Він має тут бути. Він має нівелювати наше свободомислення та свободолюбство, зробити його неформальним, кримінальним і так далі. Я мовчу вже про "Ліквідацію" і всі інші штуки.

Звісно, всі одесити дуже люблять "Час великих очікувань" Паустовського – це просто та книга, яка на душу їм лягає дуже сильно, хоча не зовсім зрозуміло, чого саме вони збираються очікувати. Тому що яка тут ідентичність? Що тут прослідковується? Наче б то і російська імперія, але наче б то і ні. Питань більше, ніж відповідей насправді. І теж цікаво, як Буніни і Паустовські задали новий вектор, і ми чомусь на Одесу вже дивимося з великою ностальгією. Та ми тут живемо, нам не треба. За чим ностальгія?

Кіностудія і артистична Одеса

Далі я буду говорити про наші 20-ті. І власне, це той період, коли україністика могла перемогти будь-які міфи, які було створені до того часу. Є книжка "Майстер корабля" - це гімн Одещині, морю. Ось такої книги про Одесу насправді більше не написано, принаймні поки що. А ще, наші 20-ті, кіностудія, яка потрапила в руки українців. Спочатку з Києва сюди приїздить Михайль Семенко. Він харизматичний до крайньої межі, живе в Одесі не довго розуміє, що все, що можна, він тут уже зробив і кличе до міста Яновського, якому 24 роки. І Юрій Яновський очолює Одеську кіностудію. Ви уявляєте собі? Що при червоній владі такі пертурбації були можливі. І далі уже Яновський кличе сюди Довженка. Декорації до фільмів робить ніхто інший, як Василь Кричевський. Ви, взагалі, уявляєте рівень тих декорацій, коли їх робить засновник українського модернізму? Кажуть потім, що майстерні копіювали реквізит (наприклад, стільці), і продавали за шалені гроші.

Амвросій Бучма - майстер перевтілення. Кінематографісти в 20-х роках жили в готелі Лондонському. І Бучма до кіностудії їздив трьома візниками. З  першим сидів він, з другим їхав його саквояж, а у крайньому - тростина. Тому що актор усі акробатичні номери робив сам. І просто розтопив серця всіх візників, тому вони з такою шаною до нього ставилися. Одеса не спала цілодобово. От чому не зробити це міфом? Артистична Одеса.

Амвросій Бучма в ролі Тараса Шевченко

До речі, перше кіно про Тараса Шевченка було знято тут, на Одеській кіностудії. В альманасі  "По суші і по морі" одному з перших почали друкувати біографію Тараса Шевченка. Ще факт, коли збирали гроші всі разом на пам'ятник в Полтаві Котляревському, то в Одесі теж розіграші проводилися. Одесити брали участь у всіх процесах, які відбувалися в Україні, культурологічних в тому числі. У 20-х роках Одеса просто Мекка для українців. Ці роки в Одесі прекрасні і наповнені фльором кохання по самі вінця. Саме в Одесі Довженко зустрів свою другу дружину, Юлію Сонцеву. А Микола Куліш не тільки почав писати п'єсу "97", до речі, свій перший драматичний твір. Саме в Одесі в нього з'явилася коханка - вчителька його дітей. І це кохання тривало досить довго. Також не можна не згадати Леся Курбаса і так далі і так далі. Імена можна продовжувати називати, на жаль, їх взагалі немає в топографії нашого міста. І це дуже боляче. Тому що кожне варте того, щоб навколо тільки одного імені побудувати міф. Першу драму новітньої української драматургії написано в Одесі. Ми маємо, як мінімум пишатися.

Рекомендую спочатку прочитати "Майстер корабля", а потім "Танжер". Тим більше, що цей текст безпосередньо торкається нашої теми, бо у книзі Йвана Козленка сучасний українець міркує, як так сталося, що в 21 сторіччі він не знає, хто він. І йому знову і знову потрібно наближатися до своєї національної ідентичності. Потужний і сильний текст про Одесу.

І чим  завершилися 20-ті? Розстріляним Відродженням."Будинок Слово" драматичний через арешти та смерті, у нас вони теж були. Миколу Вороного та Романа Коцюбинського розстріляно в Одесі  - місце поховання невідомо. Нам ще є над чим працювати, і це тільки знакові фігури про які варто знати.

Боротьба за українство не припинялася ніколи

Далі. Святослава Караванського заарештували в 40-х роках. Тобто в Одесі боротьба  за українство не припинялася ніколи. 31 рік таборів, його дружина, Ніна Строката написала відкрий лист: "Якщо ви не хочете його відпускати, то краще вбийте його. Я не можу більше вже спостерігати, що ви робите з його життям" (цитування непряме) І, до речі, він прожив  понад 90 років. Пояснював своє довголіття так:  "Знаєте, чому я так багато прожив? Я настільки схуд, що оновився на клітковому рівні, буквально. І так кілька разів, це дозволило мені так довго жити" (цитування непряме).

Знову ж таки, ми могли би стати українським містом в 60-ті. Сюди їдуть молоді та прогресивні і створюють тексти. Борис Нечерда "Квадро" — це про Одесу. Роман-містифікація. Він зараз розсипаний по журналах, немає окремого видання навіть в інтернеті. І насправді це дуже боляче, тому що Борис Нечерда — лауреат Шевченківської премії. А у нас взагалі-то їх не так багато на Одещині.

Микола Вінграновський має золоту медаль Голлівуду. Чи багато наших акторів, в принципі, мали таку нагороду? Він досить довго жив в Одесі. Вінграновський навіть тоді, коли працював у москві не переходив на російську мову, то в Одесі тим більше. У шістдесяті артисти кіно живуть вже не в Лондонському, а в "Куряжі". В якому він стані зараз? А там жили видатні люди нашого часу. Тобто таке враження, що свідомо руйнують, щоб навіть згадки про них не лишилося. Одеса 60-х років - дуже потужне літературне місто. Якщо брати російську літературу, то ні, немає майже нічого цікавого, а в українській літературі є. І це якщо брати до уваги лише дисидентів, а можу назвати ще, наприклад, Олексу Шеренгового. Та тих, які попри тиск все одно говорили, писали українською і не боялися. У Шеренгового були тексти, суто соцреалістичні, але і були й інші тексти, наприклад, "Рейс", тексти, які варті того, щоб ми їх зараз досліджували і пишалися, що вони написані в Одесі.

Микола Вінграновський. Зображення: Читомо

Олексу Різникова, Галину Могильницьку, я сподіваюся, запам'ятали, вивчили. Дуже вас закликаю, за найменшої можливості, йти до Олекси Різникова на зустрічі. Йти до Дмитра Шупти та інших. Вони у нас ще є, це наші шістдесятники, це наш Стус, тільки живий. Запрошуйте на зустрічі, купуйте книги - робіть щось.

Сучасні письменники в Одесі - і тут нам є чим пишатися. Валерій Пузік, Аня Костенко, Гліб Кучма, Андрій Хаєцький - член українського PEN - нам дуже приємно, насправді, що цей процес і Одеси торкнувся. У нас також є  Зоя Казанжи - членкиня українського PEN.

Книги про Одесу діляться на дві категорії. Тому що "Цурки-гілки", "Делфі" та чарівники" – це Одеса українська, єврейська, колоритна.  А "Молдаванское отродье" – це продовження Бабеля. Цікаво, все прекрасно, але, я сподіваюся, вчорашній день для нас з вами. Борис Херсонський "Одеська інтелігенція" - є що почитати, і про 60-ті роки, як тут у нас  і що воно бути в Одесі людиною, яку видно.

Марія Литянська

Ірина Нечиталюк