13 травня 2024 р. 22:01

"Вітаю, я відьма, це у вас магічна лялька", - історії людей, що створюють ляльки

Фотоколаж: Інтент

(Фотоколаж: Інтент)

Ми продовжуємо нашу серію матеріалів про людей із цікавими професіями і цього разу це - історія про лялькарів. Ми зазирнули у майстерню Одеського академічного театру ляльок та побували у майстрині, яка виробляє їх на продаж.

Це різні історії про світ театру, містики та можливості тримати себе докупи у цей час.  

Артем Теляшенко - ляльковід, режисер, художник, казкар - розповів нам історію про те, як містичне дитинство та доля привели його до театру. 

Фото: Інтент, Наталя Довбиш

Як ви зацікавилися ляльками?

Коли я навчався у Харківському університеті мистецтв, головний художник театру Наталя Денисова якось сказала: "Якщо подивишся назад по своєму життю, то побачиш маячки, які ведуть тебе до чогось". І я пригадав, що як справжній лялькар, по традиціях почав з петрушкової ляльки. У нас у Сєвєродонецьку була студія, де мені подобалися ляльки. А мої бабусі і дідусі були в Лисичанську. У мене було містичне дитинство, завжди якісь казки - це було Богом забуте місце - посадка, ліс, інколи проїжджав потяг, а за цією колією поле. Я сумую за цим. Коли мені було десь 14-15 років, я просто дивився в Ютубі відео і знайшов репортаж Оксани Дмітрієвої про лялькову виставу. Тоді я подумав, що хочу з нею попрацювати. Минає десь 4 роки. Я навчався на газозварювальника, пішов на завод. І ось я йду по Сєвєродонецьку, а з Луганського театру виходять мої друзі і розповідають, що у Харкові Оксана Дмітрієва набирає курс. Я приїхав і, поспілкувавшись з нею, був у захваті. Якраз згадав, що 4 роки тому я про це мріяв. Ще раз впевнився, що практика проговорення до світу працює. 

Фото: Інтент, Наталя Довбиш

Як робили ці перші ляльки, як навчались?

В університеті у нас був предмет із виготовлення театральної ляльки. Нас навчали за традиціями лялькарів і плекали розуміння конструкції та роботи ляльки. Але ковід, потім повномасштабне вторгнення - вивчили ми небагато - як робити кульку з поролону і петрушкову ляльку. Мене влаштували механізатором у театрі, адже я зварювальник і руки із правильного місця ростуть. Мені було цікаво, як оживити ляльку, аби не було видно механіки і під керівництвом Денисової я зробив дві вистави. 

На другому курсі я вже приходжу в цех. І першою роботою була вистава "Олов'яний солдатик". Мені не дали усіх ляльок робити, а лише двох солдатиків - один грає на трубі, інший - на барабані. Це була перевірка мене. Лялька висотою близько 25 сантиметрів, а шириною - в 5. Тобто багато запхати туди не вийде. Тиждень я ходив та малював ескізи, вигадував як вони гратимуть. Спаяв, показав Денисовій, а вона каже, що файно, але розповіла про лялькаря Нікітіна, який використовує маленькі парасольки і я зрозумів, що треба доробити. У нас, лялькарів, так закладено, щоб бачити в простих речах щось незвичне. Я зробив, вийшло круто і солдатик, який грав на барабані міг як по черзі бити , так і одночасно обома руками. Потім була дуже проста механізація, наприклад, підв’язати ведмедиків, щоб у них рученята підіймалися, опускалися та трохи декорувати

Мені подобалися там правила, що через головного художника мають проходити усі ляльки, навіть найменші. Інколи є стіл під кутом, по якому мають ходити ляльки і тут працює чиста фізика - правильно вимірюєш і при коливаннях лялька починає йти сама і від актора не потрібно багато маніпуляцій. 

Фото: Інтент, Наталя Довбиш

Чи відрізняється те, чому ви навчалися від роботи зараз?

Зараз багато нових матеріалів з'явилось, раніше лялькарі йшли рано на пенсію через артрит рук, спини - бо ляльки були дуже важкі. Мені легше, бо я ще й актором працюю, тому знаю, як важко працювати з лялькою, яка неправильно зроблена. 

Мені дали доступ до сейфа Харківського театру ляльок, який раніше був банком, то я ходив туди і роздивлявся кожну. Старі майстри багато знали. Знаходив деякі ляльки у яких була "трепанація черепа" (розібрані - Ред.). Порівнюю це з операцією, бо хотів стати лікарем, але боявся крові - тому лікую ляльок. Там видно механізацію і настільки це все тоненько було зроблено, і до того ж на віки. Лялькам по 50-60 років, але вони вижили.

Зараз в Одеському театрі ляльок я підтримую певні традиції. Наприклад, для новорічного спектаклю, я зробив маленьке лисеня, бо розумію, що хочу від цього персонажа та яким він має бути. І це був перший досвід роботи не з деревом чи металом, а з м'якими матеріалами. Тут вже треба зрозуміти систему мапіта. Зараз хочу далі рухатися в цьому напрямку.

Я проводжу майстер-класи по веденню ляльок. І мені хочеться показувати ще нові системи. До нас в університет приїжджав француз і показував рукавичну ляльку - маленький бібліотекар. Я дивлюся, а у нього голова починає рухатися, але така лялька одягається на три пальці, тобто голова має рухатися у той же бік, що і кисть, а у нього - ходить по усій осі, тулуб на місці. Взяв подивитися, а все геніальне - просто. В голові є маленька кулька і виходить, що за допомогою 3 пальців ним маніпулюєш. Бачив ще одну ляльку на зап'ясті, але там на руці кожен пальчик згинався. Питаю, як це зробили, а там всередині жіночий крабик для волосся. Блін, та це геніально. Нещодавно знайшов книжку про механізацію, але вона на іспанській мові, дуже гарні ілюстрації -  тобто навіть для дітей зрозуміло, як працює якась лялька. Купив, витратив усі гроші, але не пожалкував. Потрохи її перекладаю, є системи, які відомі мені, але і цікаві рішення також. 

Я люблю трюкові ляльки, бо мені вже, як самому актору хочеться більше від ляльки. У одній із вистав є лялька вовка і у нього маленький жест, де він позіхає. Я подумав як людина позіхає - це 4 жести - підносиш руку, відкриваєш рота, закидуєш голову та закриваєш очі. Тобто мені треба потягти за 4 нитки задля одного жесту. На початку складно, але ти сам дивуєшся, коли лялька може більше видати.

Фото: Інтент, Наталя Довбиш

Чи є запит на навчання цій справі?

Я веду майстер-класи із ляльководіння, але плекаю надію відкрити свою майстерню, де можна їх виготовляти. Є організація, особливий театр ляльок, ми з ними познайомилися в Одесі, де займаються інклюзивні люди. Я запропонував Оксані Долгих провести майстер-клас із виготовлення петрушкової ляльки. І ось минулого літа ми виготовляли їх. Петрушкову ляльку легше зробити, потрібен тільки пластилін, гіпс і трошечки тканини. Якщо робити тростинну ляльку, то вже повинні бути інструменти. Планую наступного сезону зробити і майстер-клас із театру тіней, по грошах і матеріалах не дуже затратно, але цікаво. 

Коли в театрі був кастинг, то нас питали: ви хочете стати відомим чи покращити себе як актора? Для мене відповідь була очевидна, що покращувати себе. Популярність приходить, по-перше, від того, що ти себе вдосконалюєш. А по-друге, якщо ти гонишся тільки за популярністю, ти багато чого відмітаєш і не вкладаєш в це душу. Просто роби чесно і на кожну виставу і актора знайдеться свій глядач. Я себе називаю багатодітним батьком в Одесі, бо після вистави, сідаю в залу і мене обліплюють діти -  і я дуже файно себе відчуваю серед них. Ми фотографуємося, і ще годину після вистави я з ними розмовляю. Інколи на вулиці впізнають. І я розумію, що несу вже певну відповідальність. Наприклад, коли немає машин на пішохідному, але червоне світло, я думаю, що перебіжу, але якщо йтиме дитина, яка мене впізнає? То який я приклад подам? Треба не забувати, що ти дитина в душі, і актор має бути дитиною - наївним, бешкетувати, влаштовувати шоу, нести нісенітницю, заряджати свій простір.  

Я тут не думаю і мені це потрібно та подобається

Олена Кутінова - майстриня ляльок, режисерка, монтажерка, організаторка кінофестивалів знайшла у цій справі відпочинок, а для інших - спокій.

Чому ви почали робити ляльки?

У дитинстві мені подарували величезну купу форм для шиття і я навчилася шити ляльок. Потім стався блекаут, не було світла, було страшно, то я щось почала їх робити і багато. Зробила десь 30 ведмедиків. І їх почали купувати, хоча я просто публікувала в Фейсбуці. У різні групи мене додавали і я продовжила виробляти. Мене почали запрошувати в галереї, і навіть в музеї. Зараз ETSY відкрилася для України - це міжнародний магазин хендмейду. Я теж там реєструюся, хороші ціни, і легко продавати.

Ось я опублікувала ведмедика, а мене питає знайома скільки коштує. Я пробила ринок, українську та міжнародну ціну - зорієнтувалася на середні показники. Це ручна робота, тому потрібно враховувати вартість матеріалів, роботу і, можливо, рекламну функцію. Коли починають купувати, потрохи піднімаєш вартість. Це звичайна схема.

Зараз інтернет - це ж таке щастя, велика кількість всього, різних викрийок, майстер-класів. Раніше такого не було, як і багатьох матеріалів та фурнітури. Людям подобається, коли у ляльки очі, бо то є душа, що вони стають емпатичними. 

Фото: Інтент, Наталя Довбиш

Робите їх під замовлення? 

Купують на подарунки чи на декорації для зйомок. Мені вже і відьми писали, стали цікавитися. Так і пишуть: "Вітаю, я відьма, це у вас магічна лялька…". Ну хай такою і буде. Якщо вірити, то працює - отже комусь добре. Іноді роблю на замовлення, нещодавно репери захотіли анімаційну ляльку, у якої рухаються руки, ноги та голова. Вони вже цій ляльці блог в інстаграмі зробили. 

Писала медикиня, яка йшла на фронт. Вона купила мою ляльку і її теж це тримає в Запоріжжі. Купують й іноземці. Нещодавно замовили шапку для ляльки в 5 міліметрів.

Це відволікає, ти занурюєшся в маленький світ - казковий, бездумний. А ще це радує моїх друзів, знайомих.  Я військовій подарувала три ведмедя і вона каже, що це її психологічний якір. Вони як тварини із нею їздять у машині, інші військові обіймаються з ними. Тобто це психологічна підтримка, особливо ведмедики їх радують. Мені пишуть, що місто бомбили, але подивилися на ляльку і стало трішки легше. Мені багато художників, арткритиків кажуть, що сильно просте, зроби щось концептуальне. 

Фото: Інтент, Наталя Довбиш

На прикладі ляльки, скільки пішло часу та як підібрати матеріали?

Десь 1-2 дні пішло на цю ляльку. Я не робила її під когось, а щось вишила - пішла помонтувала, поїхала на концерт - у мене багато видів діяльності. І кількість тривог впливає на мій виробничий процес, бо як тільки починається - я сідаю робити. У мене було багато - ціла серія. Я хотіла зробити щось українське, етнічне. Вже бачила, що почали під них косити, є дерев’яні такі штуки. Це означає, що не вистачає таких українських речей. 

Після того як виникла ідея, стає зрозуміло, які потрібні матеріали. Ось, наприклад, японська глина, яка сама твердіє. Брусок коштує 600 гривень, у мене його вистачило на 10 ляльок. І треба фурнітура, тканина, буси. 

Фото: Інтент, Наталя Довбиш

З чого краще почати новачкам? 

Є класна тема - ляльки примітиви. Їх просто робити і легко для непрофесіоналів. Там немає правил, ти можеш вигадати куди що почепити. Їх часто роблять з двох деталей.  Чим менше правил, тим краще. І з цього треба починати.

Не страшно було пробувати починати щось нове?

Для мене це якось не було новим. Я займала себе поки не було світла. Мене може дратувати, як щось не вийде. Я монтажер, відеограф, моушн-дизайнер, з технікою маю роботу - я маю бути раціональною, по схемах працювати, а це не моє. Іноді щось собі вигадую, виходить маячня. А комусь сподобалося і купують чи забирають собі.  

Мені в житті дуже багато треба думати, для якихось насправді непотрібних ідей. А тут я не думаю і мені це подобається.

Це вистраждана лялька, ніби як чекаєш на дитину 

Фото: Інтент, Наталя Довбиш

Ігор Цеглінський - майстер виробник ляльок, у минулому педагог. Працював у театрах Івано-Франківська, Києва і тепер в Одесі. Пан Ігор робив ляльок, відкривав театри, навчав студентів і ця історія більше про те, чому в театрах не працюють, а саме служать.

Фото: Інтент, Наталя Довбиш

Як ви опинилися в театрі? 

Я мріяв вступити у військове училище. Бо дід був танкістом, пройшов всю війну і для мене був іконою. Я подав документи до військового, але там щось сталося і мені сказали - наступного року приходити. Залишався рік, який треба було десь пересидіти. І тут дзвонить мій однокласник і каже, що в театр ляльок треба хлопець вмикати звук. Зараз це називається звукорежисером, а тоді - радистом. Ще й говорить, що платитимуть 70 рублів і добові. Тоді це були величезні гроші і я прийшов до театру. Тут з’явилась людина, яка зробила поворот у моєму житті - колишній режисер Івано-Франківського обласного драматичного театру, заслужена артистка України.

Вона запитала чи знайоме мені мистецтво театру ляльок, а я якраз три роки ходив у гурток. Покинув, бо у 8 класі мене вже дражнили, що дорослий хлопець ляльками займається. Вона запропонувала мені прочитати якусь байку зі школи і взяла у склад акторів. Через півроку була моя перша вистава "Золотокудрий Іванко". Я його і грав - головну роль, хоча був артистом допоміжного складу. Потім мене підвищили, але рік закінчувався і треба було визначатися. І тут приїздить випускник Харківського інституту мистецтв, наш земляк, Іван Рожко, щоб поставити дипломну виставу у нашому театрі. Ця людина мене запалила, розповіла про інститут. І завідувач кафедри приїхав на виставу, ми спілкувалися, там навіть була маленька маніпуляція, що викладач чекатиме на мене. Мене підкупило. Я приїхав на творчий конкурс із лялькою і після нього вже всі знали, що я пройшов. 

За розпоряділенням після університету поїхав в Запоріжжя, а насправді там в мене була любов. Через певний час, все ж прийняв рішення і поїхав в Харків. Працював шість років, був на хорошому рахунку, отримав службову квартиру і тут в моєму житті з’являється ще один режисер - авантюрист. Каже, що я йому потрібен, бо в Октюбинську відкривається театр. А це виявляється ще й в Казахстані. Сказав, що і квартиру дають і гонорар, назвав команду і я думаю, що все - їду відкривати театр. Мене вистачило на рік, бо на той час в мене вже була дитинка, ми спали на матрацах і казахські зимові вітри зіграли свою роль. Тут була малосемейка в гуртожитку і я на це проміняв квартиру у Харкові. Питаю ж де квартира, а мені кажуть, що казахські сім'ї багаточисельні, а у начальника обласного управління культури сім дочок і три сини - все розійшлося.

Фото: Інтент, Наталя Довбиш

Ви повернулися до театру? 

Я дзвоню до мами в Івано-Франківськ і прошу дізнатися за роботу в театрі. Ось так я повернувся на батьківщину. Мені вже і квартиру тримали, то ось так я 10 років проробив там. Почалися 1990-ті роки, по півроку не платили зарплату. У мене дитина, а я нічого не можу. Відбувся фестиваль, на якому я отримав диплом за кращу чоловічу роль і мене покликали в Київ, хоча і не могли запропонувати житло. Я повернувся із фестивалю і сказав дружині збирати речі.

У Києві я зацікавився і почалися приватні підприємства -  організація дитячих розважальних програм. Я зібрав невеличку команду, в майстерні театру і сам щось виробляв - потрохи рухалося. І так я пішов з театру в приватну роботу. Якщо я пішов з театру, то до нього не повертаюся. 

2010 рік, лежу безробітній, а мені дзвонить Попов Леонід Петрович, завідуючий кафедрою у Харкові, шукаві він старшого лаборанта, а по-театральному це називається завідувач постановочною частиною. Тобто виготовлення всього. Сказав, що у мене будуть лекції з технології виготовлення театральної ляльки. Я прийшов працювати на кафедру, а там руїна. Там класні підвали, можна зробити учбовий клас, але ж немає нічого і ми поїхали до проректора. Вона питає нащо ми прийшли, а я відповідаю, що анекдоти розказувати - існує кафедра вже 5 років, є підвали, приміщення, а там немає нічого. А що розказувати студентам? Вони мають зробити своїми руками, тоді виявиться якесь кохання до той ляльки, серце їй віддасть. Діти це відчують. Я підготував список того, що потрібно, сума вийшла на 32 тисячі гривень - страшні гроші на той час. Я ще жартував, ну і вона все підписала. 

Зробили майстерні. Коли йшов з університету, криза вже була, держава розпоряджалась, почали урізати ставки. І навіть дійшло до того, що мій предмет був факультативом. Знову ж мене потягнуло на приватні справи і де я тільки не робив. І ось так перед вторгненням я поїхав до Одеси. Зустрівся із другом, а він каже, що до майстерні треба люди, тому вже третій рік тут роблю ляльки. Знову повернуло мене в театр.

Раніше студент був повністю готовий до театру, у мене був курс із обладнання сцени, актори знали як полагодити свою ляльку або виготовити найпримітивнішу. Зараз цього менше, але складні часи, треба враховувати. 

Чим ви займаєтеся в одеському театрі?

Посада називається - майстер з виготовлення ігрових ляльок. Я не казав, що актор, але все одно на сцену мене відправили. Є вистава "Русалонька", де я граю царя Тритона і цілу компанію Святого Миколая грав.

Традиційна лялька не змінилася. Єдине, що зараз дійсно допомагає - новітні технології, тобто інструменти. Я просто пригадую, коли в театр прийшов і в майстерні заходив, то багато чого не було. Але люди все одно робили. Розумієш, що вже трошки відстаєш від прогресу і починаєш в телефоні нове шукати. Від самого початку, коли художник набрав форму однієї ляльки, бутафори відлили гіпс, потім зробили пап'є-маше, з'єднали і зробили механізацію, минає не менше двох тижнів, а то і місяць. Буває таке, що артисту не зручно працювати із лялькою і йде перероблення. 

Фото: Інтент, Наталя Довбиш

Чи є у вас улюблена лялька?

Я багато їх зробив за життя. А у Івано-Франківському театрі, де я найдовше працював, був механізатор - хороша людина, але це не професія. І от він робив ляльку і мене це не влаштовувало і скільки ми не говорили не могли зрозуміти один одного. Я взяв ляльку, купив собі інструменти та й вечорами на кухні її дороблював. Я робив ляльки для себе. А далі в Києві, коли працював, було близько 10 приватних театрів, з якими я працював. То вони багато возили мені на ремонт.

Улюблена лялька? Є. І мені дуже шкода, що в цій виставі я зіграв буквально десь 5 вистав. Це у постановці Попова за Лесею Українкою "Лісова пісня". Мені було тоді 40 років, і я грав Лукаша. Але це було дуже оригінальне рішення. Вистава була не про Мавку, а про трагедію Лукаша. Бо він від природи співуче серце, але зруйноване. Так режисер побачив цю історію і він має на це право. І ось там лялька така вистраждана в мене була. Це як довго чекати дитину. 

Марія Литянська

Поділитися