"Для такої кількості артистів Україна замала, треба виходити", - фронтмен гурту "Нумер 482" Віталій Кириченко

Для тих, хто пам’ятає телефонний код Одеси зрозуміло, що гурт "Нумер 482" заснувався саме тут. Це було понад 25 років тому, вони вже тоді співали українською. Зараз Віталій Кириченко є військовослужбовцем і частиною "Культурного десанту". Дивіться та читайте інтерв’ю про культуру, націю та сучасну музику.

Як ви вступили до територіальної оборони? 

Мені подзвонила сестра, яка живе в Одесі й сказала, що почалась повномасштабна війна. Я прокинувся, включив телебачення, там сказали, що повномасштабне вторгнення. Зробив сніданок, потихеньку став збиратися. Взяв спальний мішок, джинси, кросівки, сів у машину і поїхав. Я намагався додзвонитися в Бучанську ТрО, тому що я жив на Софіївській Борщагівці, а вона належить до територіальної громади Бучі. Я мав їхати туди. Потім зрозумів, що довго і не потрапиш, бо вже були величезні затори. Люди тікали, виїжджали з усіх боків в сторону Заходу. Так сталося, що спочатку заїхав у Святошинський військкомат. Зустрівся з товаришем там, він мене направив до комбата знайомого. Там така черга була, десь годин 12 ми відстояли, щоб попасти. Зайшли, отримав зброю, підписав контракт на три роки й вже ночі прийняв присягу. Три дні я був кулеметником, мені дали РПК. Усі з калашами ходили, тому дивилися на мене з повагою. У нас у взводі - це 241 бригада, 130 батальйон ТрО, місто Київ - було 4 одесити.

Про вступ до "Культурного десанту"

Так сталося, що в травні 2023 року я був відправлений у відрядження зі свого батальйону в 72-й центр морально-психологічної підтримки сил ТрО. Ми виконували завдання по морально-психологічному забезпеченню разом з психологами. Як тільки я почав служити в 72-му центрі, мені подзвонив мій товариш Мирослав Кувалдін, каже:  "Віталій Олександрович, я тут перевівся зі своєї 69 бригади батальйону в "Культурний десант". Він мені розповів, що це таке і десь три місяці ми передзвонювалися, списувалися з Миколою Сєргою. Я не відразу перейшов, бо бачив, як на мене розраховують у центрі. Я хотів максимально відпрацювати там. Але прийшов певний момент, ми зустрілися, зіграли один концерт. Я не до кінця розумів філософію "Культурного десанту" тоді. Але Коля сказав, що я буду в тему. І мені здається, що я буду ефективним саме тут. Як сказав командир нашого підрозділу Вєння Воронецький - керівник нашого напрямку Херсонського: "Ваша гітара – це ваша суперзброя". Я відставив "калашматик", здав його, перевівся в 59 бригаду і долучився до "Культурного десанту".

Фото надано співрозмовником

Культура - це найкоротший шлях до серця людини. Політики, психологи, виробники реклами використовують музику, акторську гру, кіно, щоб впливати на людей.

Хлопці працюють в дуже непростих умовах. Коли відбуваються наші зустрічі, я просто бачу, як люди відкриваються. Тому що хочуть розповісти про себе, зробити селфі, взяти автограф, поговорити. Видно, що відбиток непростого життя на них. Ми для них - унікальна можливість фактично трошки забути про ці складнощі, побачити нових людей, послухати історії, поговорити, розповісти.

Ще унікальний момент – вони щось завжди дарують - шеврон, смаколики. Це дуже приємно, і говорить про те, що ми не дарма приїжджаємо. Це наша нагорода, коли ми бачимо, що творчість і приїзд – корисний, це підзарядка, як для людини, яка тримає в руках свою суперзброю.

"Культурний десант" –  підрозділ Збройних Сил України. Система нашої роботи полягає в тому, що ми співпрацюємо з офіцерами підрозділу морально-психологічного забезпечення і групи контролю бойового стресу – ГКБС, системно - по бригадах.

Розважальний контент - не головне. Часто у нас є програми, де ми змушуємо хлопців замислитися і зрозуміти, що навіть через два роки війни, коли так важко, безвилазно без сімей, в жахливих умовах, в окопах, мороз, холод, бруд - вони виконують дуже важливу справу. Моя задача – бути тим, хто такий самий, як і вони. Тому що я можу зрозуміти, як військовослужбовець, як учасник бойових дій і з моїми побратимами теж сидів в окопчиках.

Наші задачі більше схожі на зустрічі, де ми спілкуємося. А пісні або вистави – це і є інструмент. Наприклад, в нашому підрозділі є лялькарі, які роблять вистави. І це неймовірно. Я бачу, як хлопці уважно дивляться, як змінюється їх обличчя. Багато хто плаче, є вистави, де вони сміються. Це створює певну атмосферу, меседж, коли хлопці переносяться в інший світ, зазирають у свою душу, переосмислюють. У нас є бандуристи, тому можна побачити, почути та трохи дізнатися про історію бандури.

І одна з наших задач – відновлення культурного коду і дати розуміння, що ми – нащадки великої культурної спадщини. Ми не жебраки, а справжня нація, у якої є велика потужна культура. Інструментів дуже багато. 

Також робимо проєкт "Книга на фронт", привозимо хлопцям книжки та підписуємо для них. Це працює. Взагалі, важливо для людей, які варяться у своєму колективі, коли хтось приїжджає - вони бачать, що про них не забули й проявляють увагу. 

Військовослужбовець, який знаходиться в зоні бойових дій, постійно виходить на нуль. Він живе у своєму підрозділі, де своя система стосунків по доволі стандартній схемі. І коли йому родина дзвонить з "Великої Землі" - важко перемикатися.

Тому що в Тернополі, Львові чи Одесі у родин свої проблеми. Вони втрачають місточок, немає за що зачепитися у спілкуванні з цивільними та своїми родинами. А тут приїжджаємо ми й він кайфує. Тому "Культурний десант" виконує чимало різних задач - арттерапія, спілкування, декомпресія, відновлення, відпочинок. Я вважаю, що це працює. Я бачу по людях та відгуках.

Після 90-х у нас був цілий небосхил українських зірок ВВ, Руслана, ТНМК, але попит на це був суттєво занижений впливом російських медіа та артистів. Як в той час було ставати на рейки української музики? 

До повномасштабної війни якийсь ведучий на фестивалі сказав: "А зараз на сцену виходять заслужені добрі ранки в Україні". Я спочатку такий засмутився, а потім зрозумів, що прикольно. Так ми себе позиціюємо - "Нумер 482" - заслужені добрі ранки. 

У 1990-х ставати українськими музикантами було не просто, але цікаво. Ми були молоді, хотіли творити, робити щось нове, драйвувати, нести рок-н-рол, шукати нові форми. Я на той час співав у церковному хорі, у мене вже було двоє дітей і наш басист Андрій Карлюга запросив до них спробувати поспівати. Ось так і вийшло, фактично, дата заснування гурту – 1998 рік. Ми співали англійською, трошечки російською, потім я якось на репетицію приніс текст пісні, вже не пам'ятаю якої. І ми почали писати українською. 

Фото: Інтент/Наталя Довбиш 

Згодом виявилося, що ми стали першим одеським гуртом, який почав співати рок-музику українською. Тоді ми вже були натхненні реальними успіхами українських гуртів - "ВВ", "Океан Ельзи" (якраз випускали другий альбом), звичайно, що "Скрябін", "ТНМК". Пізніше дізналися про гурт "Тартак" і ми бачили, що драйвово, класно, сучасно, прикольно - це слухають. Ми маємо йти в цьому напрямі. Ми Україна. Одеса – це Україна. І це відрізняло нас від одеських гуртів. Ми не були кращим одеським гуртом. Але ми шукали свій стиль.

Ми всі любили "Red Hot Chili Peppers", ну реально. І до нас, вже в Києві, причепилася така назва, що "український Red Hot Chili Peppers". Була у нас така історія, коли ми їздили з однією піар-кампанією в росію, співали українською. Щобільше, ми співали на фестивалі, потім дізналися, що назва "всегда великая россия". Вони в шоці були просто. Нас проводжали людей 20 і казали: "Пацани, ви круті, блін, ви то!".

Чому гурт переїхав з Одеси?

Всі ж прекрасно знають, якщо хочеш бути актором в Штатах, їдь в Нью-Йорк, Атланту, або в Лос-Анджелес. Якщо хочеш займатися електронною музикою, їдь в Британію або Берлін. Київ – це все ж таки центр українського музичного бізнесу. І там вся інфраструктура національна: радіо, телекомпанії, концерти, фестивалі та гроші. Був певний привід, щоб ми приїхали. У 2002 році подалися на фестиваль "Чайка", я відправляв наші фонограми туди й сказав хлопцям, що якщо нас візьмуть - це знак, що треба переїжджати.

Річ у тому, що коли ми це робили, був 2002 рік - не було інтернету, соцмереж - не було можливості пересуватися активно. Зараз уже чинник того, що ти перебуваєш в столиці, не настільки важливий. Гурт "Epolets" зараз живе в Одесі, нормально розвивається. Зараз все змінилося доволі сильно. Набагато важливіші твої навички роботи в соцмережах. А контакти завжди можна знайти, якщо у тебе музика цікава і є щось нове, свіже повітря. Тобі треба було бути на радіо, щоб стати популярним.

А зараз ти можеш стати популярним через соцмережі, тоді вже радіостанції тебе кличуть. Світ дуже сильно змінився. І змінилися музиканти. Так буває. Взагалі, один нумеролог на якійсь програмі сказав: "Ви або розпадетеся, або змінитесь". Воно так і вийшло. Ми не розпалися, але змінилися. Коли відновилися, активно почали писати новий альбом. Ми записували п'ять пісень на студії. Одна з них – це була пісня "Добрий ранок, Україно". Але вона була без слів. Я п'ять років не міг написати слова на цю пісню. Уже була музика, мелодія, певне бачення аранжування, але не було слів взагалі. І у 2014 році, навесні після Революції Гідності я написав слова. Де ті останні чотири пісні навіть не знаю. Вони були записані.

Чи був тоді у суспільства запит на таку музику?

Просто треба робити своє. Питання не в запиті. Ти можеш просто потрапити в нього. Але мені здається, що творити та писати, враховуючи якийсь запит, не зовсім правильно. Просто взагалі музикою треба займатися лише тоді, якщо не можеш нею не займатися. Так само із поезією, або кіно. Звичайно, що ми всі, як творчі люди, маємо ставити дедлайн. Нічого так не надихає, як передплата і дедлайн. Бо прокрастинація наше все. Одна відома композиторка сказала: "Кириченко, ти не рокер, ти рок-н-рольщик". Бо почав займатися музикою, щоб просто тусити і драйвувати. Це не таємниця, що на рок-концерті, звичайно, всі люблять виступати, спілкуватися зі своєю аудиторією, але ніхто не скасовує афтепаті.

Кого ви зараз слухаєте, або можете порекомендувати?

Ми залучаємо цивільних музикантів та артистів до заходів "Культурного десанту". І дуже хотілося просто подякувати тим, хто це робить. Ми бачимо, що зараз Христина Соловій дуже круто це робить. Жадан просто крутелик. Але музику треба слухати під настрій і надихатися. Мене завжди надихає музика, яка щось вчить, дає імпульс до творчості. Мені сподобався такий співак, як LAUD - у нього витриманий вокал, стиль, все дуже круто. Є новий співак, KORNEL - круто співає, класні тексти та подача. Тут є два аспекти. Це оригінальність і якість. Музикант може бути оригінальний, але вийти на сцену і не змогти щось зіграти. Є такий співак Асафатов - мені подобається він як артист і людина. Класні хлопці з ним працюють і він все робить сам.

Я бачу, що у нас є конкуренція та велика сцена. Для такої кількості артистів Україна замала. Треба виходити. Вакарчук, ніби, почав співати англійською. Rolling Stones, ховайтесь. І це не сарказм. Сміливий вчинок. Ми ж розуміємо, що Україна стала більш відома у світі. Голлівудські зірки виказують солідарність, це ж не просто так. Принаймні у нас з'явилася певна позиція або обличчя країни. Інше питання, якою мовою співати. Я просто аналізую. Перший співак, який отримав, здається 5 мільярдів переглядів - Psy. Він співав корейською. А другі - зараз у них близько 9 мільярдів переглядів - Despacito - іспанська мова. Не англійська, французька чи німецька. Виявляється, що можна, можна співати по-своєму. Просто треба бути максимально оригінальним, потужним, драйвовим.

Як з’явилася пісня "Запах свободи?"

Це був ніби 2019 рік - протест біля секретаріату президента, коли вони хотіли, якщо не помиляюсь, домовлятися з росією. Це той момент, коли обмалювали вікна і двері на Банковій. Я, Оленка Мібчуані, Руслан Горовий були прямо біля тих дверей. І радикальні хлопці водночас фаєр запалили. І так було неочікувано, дим просто пішов, ти не бачиш нічого, не можеш зорієнтуватися та дихати. Ядучий, мерзотний дим. І ми якось вилізли на протилежну сторону і Горовий сказав сакраментальну фразу: "Отакий він - запах свободи".

Звичайно, що люди змінюються. Ми з одного боку такі самі, як були у 25 чи 18, а все ж багато чого змінилося. Мене війна змінила. Взагалі, армія, військо — це дуже сильна школа для хлопців, для людини взагалі. Війна — це серйозні випробування, які змінюють тебе. Вона забирає багато енергії. Я захоплююсь хлопцями, які служать і щось випускають нове. Мені важко це дається. Я почав робити свій проєкт, який називається "Позовний музикант". Вийшла пісня "Йо**ні кацапи". І зараз ще одна пісня виходить. І зараз я маю доробити пісню, яка називається "Ми тероборона країни".

Фото: Інтент/Наталя Довбиш 

Ми жили на Чубаївці на вулиці Авдєева-Черноморського. І сусід у нас був - дядя Коля Панасов, а у мене батько патріотичний і завжди був за Україну. Ми в сім'ї спілкувалися українською мовою. Це була наша позиція, ми ж українці. Дядя Коля говорив: "В Одессе никогда не будут говорить на украинском", - ми давно не бачилися з дядею Колею, але мені йому хочеться сказати, що зараз йду по Одесі та чую українську мову.

Люди просто розмовляють, мені відповідають - в закладах відповідають українською. Одесити шанують своїх захисників, військовослужбовців. І всі хочуть жити. Я думаю, що більшість одеситів хочуть жити в вільній українській Одесі.

Марія Литянська