"Ми не пропагували свободу, а так жили", - художник Віктор Маринюк

Одеські нонконформісти свого часу займалися андеграундом, який оцінюють як прояв свободи. Рух почався з шістдесятих  років минулого століття, митці не мали на меті бути проявом антирадянського, але суспільство бачило їх творчість саме такою, бо була потреба свободи. Ми поговорили із Віктором Маринюком - заслуженим художником України, графіком, скульптором, монументалістом, одним із засновників руху нонконформістів. Дивіться у повному варіанті та читайте у скороченому ексклюзивне інтерв’ю на Інтенті про мистецтво, слідкування за художниками, період здобуття Незалежності та росіян. 

Розкажіть про Одесу 60-70 років, яким було місто з погляду молодого художника?

Це цікаві роки. Що стосується творчих людей в той час, звичайно, там були проблеми, і немалі, тому що було абсолютно регламентоване мистецтво. Ні кроку праворуч чи ліворуч, то соціалізм і все. 

Взагалі, по правді, я можу сказати про наше коло. Тобто, у нас створилася невелика група. Я вступив в училище у 1959 році. Зі мною вступив Стрельников та Ануфрієв. Ми одразу зблизилися. Ануфрієв на той час робив кубістичні та сюрреалістичні роботи. Ми не робили акцент на модерн, бо всі цікавилися різним мистецтвом. Найбільше цікавило і хвилювало нас мистецтво кінця 19 століття. Ніде було подивитись, ми збирали самі якісь матеріали. Я той стан двояко оцінив би. Він є якби негативний, бо нічого не можна робити, а з іншого боку, в той час, була велика потреба в таких проявах. 

У чому вбачала свободу одеська школа нонконформістів за радянського часу?

Дуже важливим було різноманітне спілкування. До того цікаве спілкування, бо, скажімо, Стрельников, Ануфрієв та Басанець - це освічені люди, які цікавились різним. І серйозно ставилися до того, що вони роблять. Ми це робили через те, що була потреба, це був дуже природний процес. Він абсолютно відрізняється, скажімо, від сьогоднішнього модернізму, або модернізму кінця п'ятдесятих - сімдесятих років. Ми були дуже близькі, не тільки як родина, а стосовно мистецтва та життя. Я думаю, якось так. 

Ми не говорили про свободу, не пропагували, так жили. Тому що немає умов, спеціальних, де є свобода. Це категорія самої особистості. Тобто вона собі дозволяє чи ні. Те, що не було умов, не заважало дивитися вільно. І то не як ціль, а просто, бо ти живеш, до тебе працювали мільйони людей, зроблено дуже багато, і треба, скажімо, почути якийсь голос і його реалізувати.

Як попри цей тиск відбувалися репрезентації українського неофіційного мистецтва за кордоном, наприклад, "Виставка українських художників" 1980 року за маршрутом: Мюнхен - Лондон - Париж - Нью-Йорк?

За кордон першими поїхали Стрельников та Ануфрієв, поїхали на заклик. Спочатку Стрельников, бо в шістдесятих роках, слідкував КДБ. Він йде у туалет, вони за ним, він у музей, вони за ним. Він підійшов до та сказав: "Що ви позаду ходите, давайте я все розкажу". "Ні, ви займайте своїм, а ми своїм", - відповіли. Щільна була "опіка". Вона щодо людей була різна, але творчими дуже опікувалися. 

Я думаю, що там цікаві архіви, бо вони фіксували все. Те, що ми робили, що саме було зроблено, поза ідеологією, скажімо. Навіть на зборах підіймалися питання, що робити з цими дисидентами, майже співробітниками ЦРУ. Нас це не обходило, вони так ставилися. Ясно, що ми не вільні, але ми зробили то середовище, яке було розвинене, живе, неформальне, в якому було приємно. Я вже говорив, ми не працювали як антисовєтчики, а воно стало таким. Ну, щоб зрозуміти, Володя Стрельников зробив чудовий пейзаж на вулиці Лазарева, 8. То збирали через це спеціальні збори.

На початку дев’яностих ви працювали із національними мотивами. Якою була реакція на здобуття незалежності Україною? 

Я виріс на Бузі, в середовищі природному, селянському. До речі, дуже файно, там чудова природа. Люди жили досить симпатично. Розумієш, що це формувалось мільйони років. Тому хтось вважає, що цього не було, що це все совєцьке, а не українське. Звичайно, супер була потреба в тому, щоб Україна була окремою державою. Ментально це абсолютно інший народ. Інше відношення до жінки, природи, ставлення між людьми, росіяни - це зовсім інше. 

Фото: Інтент/Наталя Довбиш 

Звичайно, в кожному народі є чудові речі. Там наполягають, що росія - це третій Рим. Це антирим, бо Рим тримався на дуже серйозних основах. Шкода, що серед росіян було потенційно дуже симпатичних людей. Куди вони ділись? Де їх голос? Їх 150 мільйонів, ніхто голос не подасть. Всі спокійно, роблять повне неподобство і їх нищать, як капусту. І де їх Достоєвський, Толстой та Пушкін, людське відношення, куди воно ділося? Так було завжди. Як тільки зв'язалися з росіянами, ще за Хмельницького. Але він не підписував договір на вічність. Я так вважав, що тоді краще було турків обрати в союзники, бо то не надовго. 

Стрельников поїхав (емігрував через тиск радянських спецслужб, які переслідували його за організацію "квартирних" виставок, - ред.), а він член нашої групи "Мамая". І ми завжди його виставляємо. Треба сказати, що так, як Стрельников нас там пропагував, навряд чи хтось робив. І це дуже важлива частина, така неформальна близькість. Коли ми приїжджали до Володі, то майже по два місяці були як у себе вдома. Ну а тут ми виставляли та пропагували Володю так само. Навряд чи хтось робив виставку "50 років разом", а ми робили. Не для якоїсь події об'єднувалися, а природно. Тож по своєму складу, відношенню, цінностям - це близькі люди. Я там може там жартома говорю, але нам перекладач не потрібний був.

Чи здивувало вас те, що відбулося вторгнення і що з боку саме росіян?

Коли Україна відділилась, ви питали моє ставлення. Не тільки моє, а наше ставлення було дуже чітким. Ми ще задовго від того відділення брали участь у різних заходах. І їздили в Київ на підняття прапора. Так от коли Україна стала вільною, один з кореспондентів "Голосу Америки" брав у мене інтерв'ю. Запитав як я ставлюся до росії. Я йому сформулював, що то є братство, але каїнове. Тобто це брат-вбивця. Чому я про це говорю? Тому що якоюсь мірою очікувалося вторгнення. То Зеленському та його команді не було зрозуміло. Всі люди розуміли, що та сволота полізе, щоб там не було. Раніше, наприклад, в часи Ющенка напруга була, але вона не пахла таким завершенням. При Януковичі вже все було ясно. 

Художнику комфортно жити в Одесі?

Звичайно комфортно. Я більше того скажу, в ті часи, радянські, я вважав, що це  найкомфортніше місто. Більш ніж москва чи ленінград. В Одесі люди говорили вільно, спокійно. Ми, скажімо, говорили відверто, щось проти влади, не шептали. Розумієте? І нам говорили, що ви обережно, бо за вами слідкують. Я думаю, зараз цей дух в Одесі менш вільний, він якби розплився. А тоді дуже живо відносилися до всього, і сприймали сучасне. Скажімо, ми робили ті виставки, приходила маса людей. Нам зробили закриту відкриту виставку, щоб посварити, то повна зала була, ще під вікнами стояли. І то перетворилося навпаки - файно, що ми виставилися. Це був 1971 рік.

Ми знаходимося на виставці робіт Люди Ястреб і цього року ви випустили альбом її творів, чому зараз?

Я вже говорив про те, що ми всі займались різним. Скажімо, Басанець – це не Стрельников, Стрельников – це не Люда, Люда – це не я. І так далі. Тобто кожен формував своє. Люда прожила дуже коротке життя, але як людина розвинена та активна. Вона гарна зовні і як людина. Її голос чистий, відвертий. Той дух і стан, я думаю, що досить унікальний. Це не тому, що моя дружина і ми поряд були. А скажімо, ті речі, які робилися взагалі в Києві, Харкові, Львові - я небагато можу знайти людей настільки вільних і відкритих. Нам перекладач непотрібний був. У відношенні до мистецтва, розуміння. І сказати по правді, я вважаю, що попри коротке життя, людина реалізувалась достатньо повно. Я не знаю, чи багато людей, які прожили більше, але краще реалізувались. 

Фото: Інтент/Наталя Довбиш 

У той час не можна було робити виставки. Навіть я робив посмертну виставку, то не можна було ті тексти та роботи презентувати. Я змусив. І навіть той маленький каталог, який я зробив, він простенький, але дуже файний. Щоб зробити першу виставку, хоч у мене було достатньо багато робіт Люди, треба було її оформити. Я зробив десь біля сотні рам. Сам, все повністю. Оформив графіку, кожен білий лист. Я спробував те, що вона робила, файно представити. 

Зараз дев'ята виставка персональна. Минуло вже 50 років, а це злободенно, суттєво. І, скажімо, ну, для цього треба було і мені трошки працювати. Навіть порушували закони виставок, наприклад, на Імпрезі виставляли тільки нині працюючих людей. Я умовив, щоб виставлялися роботи Люди. І вона отримала премію по живопису на Імпрезі в Івано-Франківську. І робили це тому, що хотіли представити модерн. З початку 90-х, з усієї України, ми (одеські нонконформісти, - ред.) робили центр виставки, бо треба було задати голос. 

Марія Литянська