"Нам не потрібні українці на вимогу", - Мар'ян Пирожок

Бути українцем - це вибір середовища, поглядів, літератури, музики - всього навколо. Вибирати можна довго, мабуть, головне - це йти до цього. Дивіться та читайте ексклюзивне інтерв’ю із Мар'яном Пирожком — музикантом, художником, засновник гурту ГИЧ оркестр та проєкту Пиріг і Батіг. Це розмова про вибір української ідентичності, яка не є мейнстримом.

У Львові є та давно існують гурти, які використовували українську поезію, щонайменше Плач Єремії та Мертвий Півень. І, наприклад, для Тараса Чубая - це особиста історія, бо його батько був вбитий системою. Якою була ваша мотивація?

Зі мною це трапилось ще у шкільний час. Книжечка "Радянська література" - з цього я потрапив на цю поетичну стежку - ще зі шкільного часу. Я закохався, власне, в поезію завдяки Павлу Тичині. Тому він і є для мене важливим поетом і залишається улюбленим - його рання творчість. Але, зрештою, це звучить, як рання. Він став на цю стежину, коли йому було за 40. У тридцятих роках, як почалися всі справи, репресії, то йому було 40 років і називали його Павлом Григоровичем, бо він був дуже поважним поетом. Він, наприклад, на два роки старший від Миколи Хвильового. Деколи виникає така думка, що Хвильовий старший за Тичину, бо він, ніби, писав серйозніші твори - так виглядало.

Поезія Тичини просякнута якоюсь магічною та містичною складовою. І вона ніби без віку. Це не має якогось життєвого досвіду. Просто якась гола натура, і хтось її описав настільки яскраво. Тобто і вже, відштовхуючись від цих поетичних форм Павла Григоровича з часом, я почав дивитися, які ще поети присутні на теренах нашого краю.

Другим був Володимир Сосюра, вони просто були поруч. Ще в шкільний час "Любіть Україну" я поклав на музику The Animals "House Of The Rising Sun". І всім сподобалось, я зрозумів, як поезія працює. Зрештою, ви вже згадали Плач Єремія і Мертвий півень - це те, що я почув наживо. Вони приїхали в наш спальний район. Мені ще й пощастило з батьками, тато колекціонував платівки. Тобто я слухав вініл з тих давніх часів і з музикою в мене було все гаразд. Але, власне, оцей якийсь суто український пласт прийшов у 1993 році, коли я почув наживо ці гурти. Окрім Грицька Чубая вони співали твори Віктора Неборака і Юрія Андруховича. Мені дуже подобалося. Дві моїх улюблених пісні були, це "Єхидна" на слова Андруховича і від Неборака - "Літаюча голова" в Плачі Єремії та "Поцілунок" - Мертвого півня. Досі залишаються моїми улюбленими. Ти розумієш, що поезія може бути співаною і дуже круто співаною. Бачиш, як вже в школі ніхто не хоче слухати чогось російського, бо це воно всюди було популярне, а вже всі хочуть мати касету Мертвого Півня – "Ето". Це не просто касета, яку ти послухав, а побачив прямий контакт. Це було дуже круто - День Незалежності 1993 чи 1994 рік, зараз не пригадаю. Шкода, що я не вів щоденника і собі не занотував. Це було б дуже доречно.

Так воно і вже скільки років триває. Ти щось собі зробив, якийсь твір раз на рік і втішаєшся з цього приводу. І вже коли, власне, з ГИЧ оркестром ми сформувались, як певний дружній колектив, яким не байдужа мова, я зрозумів, що мені хочеться глибше в цю тему пірнути та декларувати більш концепційним і серйознішим чином. Тому в мене сталась велика втеча з рок-н-ролу. Зрозумів, що я хочу це робити більш акустично, академічно, з інструментами, які використовуються в симфонічних оркестрах. Зараз вже Пиріг і Батіг - це власне мрії, що уже потихеньку реалізовуються. Але це все був довгий насправді процес. На це пішли роки роздумів - еволюція ж має якось відбуватись. Це от деколи відбувається швидко, а деколи - повільно. Я повільно до цього йшов і зараз процес вже трішечки швидше набрав обертів. І з цього приводу я, звичайно, втішений.

Військовий період диктує нам такі умови, що ми дуже тимчасові. Можеш зараз набагато яскравіше і краще збагнути. Ти вчора розмовляв з людиною, якої сьогодні вже немає. Ми всі хочемо встигнути поспілкуватись, залишити по собі певний спадок. І, власне, ця тематика замордованих поетів і поеток мені важлива. Є певний матеріал, який у певній бульбашці присутній. Я вважаю, що нам всім треба ділитися тим, що знаємо. Бо я, наприклад, вчора ж цього теж не знав, а сьогодні - знаю. Будь-яка інформація в будь-який час корисна.

А хто підкинув вам цю книжку із радянської літератури?

Це шкільна програма. Не були змінені підручники. Тобто вже от п'ять років незалежності, а в тебе досі книжечка, де є українська і російська поруч. Не тільки російська, там були, наприклад, перекладені автори із Казахстану та зі всього пострадянського простору. І це називалося радянською літературою. Українська вже з'явилась трішечки згодом. Я пішов у школу в 1986 році, а в 1991 настала незалежність. Тобто пів школи провчився в комуністичному режим. Але все одно ці матеріали змінювалися не так швидко, як нам би хотілося. Мені оця повільність не подобається. Нове покоління, діти вже мають знати певні базові речі, які для нас, наприклад, тоді такими не були, але зараз вже точно є базовими для будь-якого усвідомленого українця. Певна історична складова має належним чином теж подаватись - цікаво, сучасно. Тобто, якщо навіть дати вчителю цей новий матеріал, він має змінити свою подачу. Від фізики, до ментального і духовного - все має бути видозмінене, аби діти розуміли, хто вони, на теренах якої країни вони знаходяться. Маленький натяк, яке б ви хотіли майбутнє для своєї країни? Щоб ставити дитині таке питання, у неї мають бути базові знання стосовно історії. Щоб виходивши зі школи, ти вже мав певне збагнення, хто ти, що ти та куди йти. Я коли вийшов зі школи, не мав такого збагнення.

Тобто так, я кохався в поезії, але для мене це було просто щось моє - інтимне. Я це не пов'язував з Україною. Просто є поет - не було задекларовано, що це сучасна українська поезія. Просто ти її послухав, бо це співав Мертвий півень - круто. І ти починаєш читати, шукати якісь збірки, перечитувати. Але едукація вимагає дій. Тобто, долучайтеся, друзі, ламаймо едукаційну систему.

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Ви пішли до війська на початку 2000-х і саме там збагнули важливість українського, як так сталося?

Я служив в Борисполі, тоді це називалось учебка. Навіть ось такі російські наративи там власне практикувались. По-перше, я побачив українців з інших регіонів. У жодному українському місті я не був, окрім Червонограда, бо там мешкала родина. До речі, це місто зараз називається Шептицький - Львівщина. Стара назва Кристинопіль, але зараз вже декомунізували назву Червонограда на Шептицький. Мені подобалася стара назва, не знаю чому проголосували люди за Шептицький, але це теж не погано - це українська назва. Ця персона дуже важлива для України. У нас найголовніше не ідеалізувати будь-яку персону. Просто люди починають робити відразу з персонажа, святого - ні, це життя. Це людина, жива істота яка їла, спала, випивала, робила помилки, помилялася.

Повернемось до війська. Там все було російською мовою, 1999 рік. Наприклад, кімнатка, де ти пишеш листи додому або читаєш називалася ленінська кімната. Я не міг збагнути чому. Думав, що у війську зміню локацію, поїду нарешті столицю побачу. Мені вже 20 років і ось - раптом я вперше був в столиці. Побачив велике місто, ми приїхали в Бориспіль, оця військова частина, у нас там в роті 100 людей і зі всіх областей. Зі мною служив чоловік з Красного Луча - з Луганщини. Там побачив людей з Дніпровщини, Житомирщини - зі всіх областей. З Криму були люди, які дійсно такі киримли, вони розмовляли ламаною російською. Вони такі здорові чоловічки, тримались насправді собі осторонь, хоч і були товариські - якщо треба, вони з тобою діла поведуть. Ну і власне, коли я вже пів року там понавчався, було відрядження по тих локаціях, на які ти вивчився. Спочатку побував у Бродах, але не затримався надовго. І потрапив в Калинів - це таке військове містечко. Там ця кімната, яка в Борисполі була ленінська - називалася світлиця. Я зрозумів, що між цими поняттями дуже велика прірва. Це дві великі різниці. Власне у війську ці поняття мене дуже вразили.

У нас навіть був у Борисполі старшина, то він говорив: "Равняйсь, смирно", - тобто всі військові команди ще були російською мовою. І тут вже наш старшина говорив: "Рівняйсь. Струнко. Вільно. Ну що, солдатики-пінгвінчики, може щось вас бентежить? Нежить?". І я зрозумів красу української мови, і як воно зовсім по-іншому. Тебе це не принизило, з тобою тільки що розмовляли, як з людиною. Присутній оцей людський фактор, а не просто військова справа. Мені здається дуже потрібна річ. Думаю, що багато військових збагнуть, про що власне йдеться. І ці речі дуже на мене вплинули. І вже по поверненні я вже почав більше, глибше занурюватися в поезію.

Потім познайомився з друзями, які мені відкрили Богдана-Ігоря Антонича. Закохався в його поезію. Багато спільного я побачив з Павлом Тичиною, як вони описують натуру, і це для них щось святе. Тичина молився в храмах гаю, в Антонича взагалі є "Зелена Євангелія". Тобто, ти частина цього краю. Тривалий час я тільки цією поезією і жив. Мені не була цікава поезія, де описуються певні людські переживання, якийсь романтизм і тому подібне. Мене цікавив духовний простір, що тебе оточує. Там, де людина - це маленька дрібна річ, яка дуже знову ж таки тимчасова, а оце стихійне - лишається, ти його частина. В Антонича є:

"...Зелений бог буяння й зросту
зітре на попіл мої кості,
щоб виростало, щоб кипіло
п'янких рослин зелене тіло.
Хто ти, що клониш чола куряв,
вогонь, чи бог, чи птах, чи буря?".

Ти вже в тій стихії. І ти навіть хочеш стати частиною цього, а не бути просто фізичною людиною, яка щось ходить. Це духовні переживання. Я не назву себе людиною релігійного чи церковного штибу, але духовною – це точно. Я бачу тут певну духовність і вшановую. Поезія мене навчила любити свій край, якимось магічно-містичним і дуже духовним. Я вдячний Антоничу і Тичині, що таке трапилось зі мною.

Чому Антонич не обрав для себе польську ідентичність, він лемок і багато думав про те, щоб емігрувати в Чехію, але обирає українську культуру?

Мені дуже подобається життєпис Антонича і я ним навіть користуюсь. Приїхала людина до Львова, в університет Івана Франка (тоді він ще такої назви, мені здається, не мав), вивчати польську філологію, але закохався в нашу мову. Інших пояснень немає. Людина, яка вибирає писати виключно українською. Його поезія польською мовою перекладається, а не навпаки. Він додав в мову багато своїх слів, кохався в мові, просто видно, як в ній плавав.

Богдан-Ігор Антонич. Фото: Вікіпедія

Зараз розмовляти українською – це класно, стильно, і якась вже вимога. Тобто ти мусиш це робити. Але в мене все-таки лишається принцип ніжної, лагідної українізації, бо мені, нашому краю не потрібні українці на вимогу. Потрібні самоусвідомленні, які не просто стали українцями, бо такі зараз реалії. Це дуже мені схоже, от зараз прийшла росія, і ти - росіянин. Немає впевненості в таких людях, особисто в мене.

Антонич мені підказав. І в мене є певних три етапи. Спочатку ти маєш людину в мову закохати, потім вона має її кохати, а далі - в ній кохатись. Антонич в мові саме кохався. Ти в ній і це процес, з якого не зможеш вибратись. І власне, я поставив собі таку задачу - допомагати закохатися в мову. Тоді людина починає усвідомлювати ці речі по-іншому, не на примус, а за своєю особистою потребою.

Зараз багато є українців, які хизуються своїм дуже давнім українським корінням. Але багато є громадян, які колись були росіянами, але себе такими вже не вважають. Колись дідусь після Другої світової війни тут опинився, заселяли ж людей, щоб вони не асимілювались, а, власне, свої наративи диктували. Бо російська – це популярна мова, у Львові теж була. Весь центр був заселений і вона там побутувала - це було модно і популярно. У нас є один товариш з двору, коли він говорив російською, якось так заведено, що переходиш на російську. Але з російської на українську ніяким чином не переходять. Певний принцип меншовартості. Зараз українська популярна. І вона не те щоб крутіша, ніж російська - просто є частиною цього краю. Це мова автохтонів цього краю. Зрештою, мені подобається таким чином це казати. Ти маєш збагнути, чи ти хочеш бути частиною цього краю. Хочеш вивчити цю мову, кохаєш її та все, що тут відбулося історично. Це з тебе і робить українця, а не якась генеалогічна тяглість, певний спадок.

Взагалі, російською імперією, якщо згадати, скільки було винищено українців, скільки було заборонено українську мову. Російська мова в жодному разі на державному рівні ніколи не заборонялась, насправді. І тому це обурення. Ми бачимо, що людина агресивно відразу починає захищати свої демократичні права на  російську, бо в неї інших аргументів немає, окрім як агресії. Тобто які ствердження в тебе можуть бути? Тому я волію завжди спокійно пояснювати, діставати з кишеньок аргументи, дивлюся, які мають працювати. Бо в принципі так склалися обставини, що до кожної людини має бути індивідуальний підхід. Умовно перепитав, який був життєпис, що людина за життя слухала і читала - і шукаєш стежки до неї. Буває, що людина вже, на жаль, не зміниться. Можливо, вона зміниться, і треба багато працювати, а на це немає часу. Я більше дам руку людині, яка в пошуку, і сама тягне руку.

Так само регіонально. Ми локально дуже різні. Країна велика і регіональна мовна компонента дуже різна. У нас немає загальної української мови. У мене десь галицизми можуть бути присутні, це не дивно. Загальна українська - це просто ділова українська мова - документів та політиків. Хоча, зрештою, я теж був би не проти, якби у Верховній Раді людина з Полтави із полтавським діалектизмом декларувала якісь політичні наративи. Але я розумію, чому це не так.

Є ще й українська побутова - не літературна. Бо в літературі конкретно можеш бачити автора, з якого він регіону і якою він писав. Цікаво це досліджувати й, власне, набуватись, щоб знати українську, яка всеукраїнська. Я не знаю, чи є людина, яка просто досконало знає закарпатську українську, гуцульську, бойківський діалектизм, слобожанський. Ми ділимося набутками. І діалекти еволюціонують, бо, скажімо, з'являється, як я вже згадав Гуцульщину, наприклад, пластикова пляшка, то в неї вже є своє слово - лопущенка. Ти чуєш, як ця мова еволюціонувала, власне, лишила свій певний колорит, не йшла за модними тенденціями та розвивається, звучить дуже сучасно.

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Це мені перегукується з Ісландією - країна на острівці. За розміром як Тернопіль. Там кожна людина може зайти в музей, де є література, якій 700 років і прочитати. Країна була законсервована, мова не змінювалась. Є компонента, коли на тебе впливають сусіди, мандрівки, зараз багато нових слів з англійської мови. Як на мене, це клас. Мова рухається. А ось Гуцульщина була більше законсервована. Тоді теж радянщина приходила. Там теж є літератори, наприклад, Онуфрій Манчук і Петро Шекерик-Доників, які були замордовані, розстріляні, але залишили по собі гуцульський спадок. Книжка "Дідо Иванчік", яку написав Петро Шекерик-Доників - дуже яскравий взірець власне гуцульської традиційної літератури. І в Онуфрія Манчука "Жьиб’ївські новели". Рекомендую всім до прочитання, аби збагнути трішечки краще для себе гуцульський край, якщо є на це бажання.

Марія Литянська