"Мені вистачало уваги та місця під сонцем", - Тарас Максим'юк про радянську Одесу та українську ідентичність

Краєзнавець та колекціонер Тарас Іванович Максим’юк влітку відзначив вісімдесятиріччя. Зараз він насолоджується Одесою, її культурою, спілкуванням, книжками, а раніше - життя було у пошуках. Він сформувався українцем в Одесі й все життя показував місто саме у цьому контексті. 

Ви приїхали до Одеси в 16 років, яким вам здалося тоді це місто, після Миколаєва?

Миколаїв для мене залишився дуже важливим етапом у моєму житті та становленні як українця. А Одеса сформувала мене остаточно, зробила з мене українця. І я старався зробити Одесу українською, і саме такою старався її показувати потім по всій Україні й де можливо. Навіть за кордоном, але без моєї участі, бо в Штати не випустили. Так я досі там не побував, ні в Нью-Йорку, ні в Чикаго, але картина "Біле і Чорне" Михайла Жука, яку я знайшов в Одесі в 1972 році й купив ще в рулонах на Канатній, 76 - стала однією з моїх візитних карток. Я відкрив Одесу для себе і для зовнішнього середовища.

Показав себе і сформувався як українець я в Одесі, начебто, російськомовному місті. Я не кажу вже про прошарок п'ятої графи. Я ж теж "вляпався", одружився з естонкою, а виявилось, як завжди в Одесі, маю своє коріння в Ашдоді. Одеське оточення різне: українці, євреї, поляки, болгари.

Його (українське - ред.) не треба було шукати, я його привіз всередині. Бо я народився в Холмі, спочатку там народився Грушевський, а потім я. Пізніше почав збирати твори Михайла Грушевського, от зібрав всі томи "Історії України-Руси", яка виходила у Львові, а в Києві так і не вийшла - тільки 10 та 11 томи. Отак і потім прийшлось це все віднести в КДБ. Спочатку викликав військкомат на вулиці Льва Товстого, а потім звідти посадили у "Волгу" і повезли на Бебеля. Мене завели не з парадного входу, а з кутового. Думаю чого ж мене викликають... А я наслідив в Одесі - скрізь. Я шукав українське, проукраїнське, а оскільки я народився в Холмі, то мене і Польща цікавила, і чехи.

Фото: Інтент/Наталя Довбиш

Починав з археології. Вперше брав участь у розкопках двох курганів під Вознесенськом - це далекий, мені аж страшно назвати цю цифру, 1957 рік. Але пам'ятаю, московська група археологів там розкопувала кургани епохи бронзи, а це Південний Буг. Я брав участь у розкопках дуже часто. Розкопки Володимира Збіновича - це усатівська культура. Ще Володимир Станко, Леонід Суботін - археологи. Навіть у Володимира Левчука, який був у Овідіополі головою районної адміністрації, а тепер він у центрі Літвака.

В яких місцях в Одесі проходило ваше студентство та молодість?

Моє студентство почалося не з гуртожитку, а з квартири на Франца Мерінга, 57 чи 67. Я вчився в будівельному, але мені гуртожиток не дали, сказали: "У вас батьки є, ви багаті". От і я жив з одним молдаванином, Русу, здається. Велика кімната була, хазяйка - єврейка.

Люди, які вплинули на мене в Одесі - Іван Черняков, який був директором Археологічного музею в Одесі. Його дружина Олена Шелестова, яка потім стала дружиною Олега Соколова - художника-абстракціоніста, я один з його учнів і вихованців. З ним та Сергієм Шевельовим колись напали на спадщину Жука, зацікавилися ім'ям і його внеском. Прийшли додому і забрали під розписку все що могли, але не все - я встиг більше. І найголовніше, я потім знайшов те, чого вони не взяли - панно "Біле і чорне" - один з програмних творів Жука, які він створив з першим портретом Павла Тичини. А Павло Тичина ще в Чернігові вчився у Михайла Жука малюванню. Жук був поетом, прозаїком, драматургом - різностороння, дуже цікава постать в історії української Одеси.

"Біле і чорне", Михайло Жук. Зображення: Артхів

Мій особистий внесок - я знайшов гроші та встановив на Канатній, 76 меморіальну дошку, що означає постать Жука саме для української Одеси сьогодні. А це я робив ще в радянські часи. Я ніколи не питав, що мені робить, з ким мені знайомитися, що збирати. Як сформувався я в Миколаєві, так і несу цей прапор по життю. Дуже вдячний долі, що вона мене знайомить з багатьма цікавими людьми, особистостями.

Одеса - місто унікальне і важливе для України, не тільки Львів, Луцьк, Ужгород, Київ, Харків. Правда я був у всіх обласних центрах. Досі жалкую, що мене тоді не випустили до Нью-Йорка і Чикаго, то я хоч інший материк би побачив на свої очі.

Одружився я і поселився у дружини. Там ще дошки нема. Я за життя не претендую, хоч не був би проти. Жванецькому ж можна було за життя поставити. Я сам фотографував. Одного разу на виставці Жванецький проходить, я попросив його автограф. Ну на тій фотографії він розписався, десь у мене ця фотографія є.

Розкажіть про перші пошуки як колекціонера.

Це далекий 1968 рік, мене зацікавили писанки. Ми дружили родинами з поетом Валентином Морозом, писанки я почав збирати завдяки його впливу. І в 1968 році зробили разом виставку. Також Петро Маркушевський доцент філфаку, от ми втрьох, з моєї ініціативи та підтримки Августи Марківни Тарадаш, яка тоді працювала в Археологічному музеї. От вона і запропонувала зробити виставку, а це ж радянські часи й вона зробила правильний вибір: "А давайте зробімо на День Радянської Конституції - 7 грудня". От і дійсно в Археологічному музеї я підбив Мороза і Маркушевського і ми зробили цю виставку писанок. А я повинен після якоїсь виставки, заходу залишити друковану продукцію, щоб це лишилося у віках. Я почав видавати листівки та друкувати запрошення.

Картина "Біле і чорне" з першим портретом Павла Тичини - я його купив тут, потім змонтував і возив по всій Україні. Так відродив традицію Архипа Куїнджі - возити виставку однієї картини. Потім я возив колекцію Жука, далі - писанок і врешті-решт наступає якийсь там рік, подумав, а що ж я буду робити зі своєю колекцією. Доньці й онукам це не треба, сину в Ізраїлі теж. І я зробив такий хід - пішов до Вадима Мороховського. Бо треба шукати гроші, а вони в банку, а хто банком керує? Пам'ятаю, що ми посиділи, поговорили й вирішили - йому у музей Жука, а мені квартира. Оце було, мабуть, наймудрішим моїм рішенням. А до того в мене ж квартири не було, я жив у гуртожитках, навіть у майстерні в мене, яка від Спілки художників - от я там в підвалі ночував. І от завдяки цим своїм збоченням колекціонерським, отримав квартиру. Ще й на проспекті Шевченка - два Тараси на одній вулиці. Від скромності я не помру.

Катя Піменова мені допомогла, бо вона взяла зі мною перше інтерв'ю про Жука, якраз в неї не було ще своєї студії та не було цієї артгалереї. Вона мене завезла кудись на Молдованці. От я вперше побачив себе по телевізору, я критично до себе ставлюсь, не був в захваті, але і не осоромив.

Сьогодні в мене якась пенсія є, завдяки тому, що Заслужений працівник культури України. Я задоволений тим, що показав українську Одесу по всій Україні. Це була моя мета і підсвідомо і свідомо.

Мені вистачало уваги та місця під сонцем. Яке я можу завоювати завдяки моєму "культурному" нахабству і способу життя. Одеса мене сформувала. Це місто складне, але воно моє і фібрами всіма, і людьми, і місцем над морем. Василь Баладянов написав такий вірш, що це берег мій. Він же був дисидентом таким, якраз від нього і частина спадщини Жука перейшла до мене.

Чому ви досліджували Чикаленка?

Десь я натрапив на спогади Євгена Чикаленка. Купив один том, а він їх видав ще за життя у 1925 році в еміграції у Львові. І я почав читати, а він там писав про Перешори, от я думав, а що це таке? Його спогади мене зачарували. Він помер у Празі, а прах його, він заповів, щоб розвіяли над Чорним морем. Мені так здається...

Євген Чикаленко, меценат, видавець, публіцист, землевласник, член Старої Громади, ініціатор заснування Товариства Українських Поступовців. Фото: uinp.gov.ua

От і ці спогади я прочитав, потім знайшов ще три томи, усі видання, прочитав. І я вирішив відкрити для себе оцей світ - світ Великого українця Євгена Чикаленка. Для мене це те, що мене формувало, підтримувало і тримає на світі досі. Оці українські імена та ідентичність, яка не загубилася в цьому свинячому рашизмі. Ну росіяни є, хай вони існують. У них своя країна, свої ліси й болота. Повикрадали багато, повивозили звідси. Бо росія наробила стільки зла - це імперія зла і вона залишається досі. І саме путін уособлює, як сконцентрувався в його особі весь негатив нації.

Як в радянській Одесі, місті, яке називають імперським, ви шукали українське?

Я цікавився всім і не тільки в Одесі, а в Києві, навіть в Мінську я знаходив "Українську музу" - збірник поетичних представників 1909 року, там і Жук був представлений. От і я почав збирати, букіністи мене знали, навіть відкладали книжки. Я знайшов альбом Стоянової, була така художниця і вона випустила альбом українських писанок. От я таки знайшов той альбом, десь викупив і досі він в мене є. Був в Одесі Музей степової України на Гоголя, 15, здається. Він існував буквально кілька років, може з 1927 по 1931 роки, поки не почалася антиукраїнізація. Його закрили, а одним з таких центрів був Археологічний музей. Товариство історії старожитностей, яке видавало записки "Одесского общества истории и древности", там вийшло близько 30 томів, багато матеріалів по історії України та Молдавії. Я зібрав майже повний комплект. Завдяки цьому познайомився з людьми. Я шукав де міг.

Що трапилося із "Тарасовим домом"?

"Тарасів дім", але я брав це не на свою особу, а на Шевченка безумовно. Бо він є уособлення України - це закономірно просто. І тут я досяг свого і бібліотекою і своєю колекційною діяльністю. Головне, що всі мені помагали. Дуже цікавою була бібліотека Горького і це теж мене формувало як читача. Там я знайшов альбом степової України, якраз там були з української старовини такий величезний альбом, виданий Васильківським, Рєпіним і українські видання. Я любив і взагалі в українській книжці я кохаюся, в книжці як такій. І для мене книжка зроблена і видана з певними особливостями, якимись з полями широкими, в різних форматах - книжка є книжка. Бо без неї я не уявляю своє життя. Книжка сформувала не тільки мене, а все людство. От і перше, що згадую незлим тихим словом - моя хрещена мама, вона мені подарувала "Кобзар", радянський, такий товстий. А потім я з цього і почав збирати Кобзарі, навіть у мене був виданий 1860 року - прижиттєвий. Чигиринський Кобзар був, потім подарував в лапках канівському музею Шевченка. І там наслідив. От і там зберігається тепер, як частина тої скарбниці пам'яті присвяченої пам'яті основоположника нашої культури.

Влітку ви відзначили 80-річчя. У чому щастя вашого життя?

Спілкування. Я Одесу не проміняю вже ні на одне місце у світі. Я колись хотів виїхати до Києва - не хочу вже, він проживе без мене, а я без Одеси - ні. Тепер живу, насолоджуюсь і дивуюсь красі міста. Воно мене надихає жити далі.

Марія Литянська