"Я тоді співав, щоб якось перебороти страх", - фронтмен групи "Тінь сонця" старший солдат Сергій Василюк

Дитячим захопленням Сергія Василюка, старшого солдата 130 батальйону 241 окремої бригади ТРО та фронтмена гурту "Тінь Сонця" було копати метро. Дитячу забаву згадав вже у 40 років, копаючи власний окоп.

Якою була для вас війна з 2014 року?

З 2014 року я їздив на фронт з волонтерською місією. Взагалі у мене це все плавно перетікало з Революції Гідності. Спочатку я виступав в Одесі, Миколаєві, Херсоні та в Харкові на підтримку єдності України - це був кінець лютого 2014 року. 1 березня приїхав до Полтави підтримати місцевих активістів, цього дня в Харкові був "коридор ганьби", російський прапор - тобто я вчасно перемістився.

Пізніше в мене відбувся перший концерт, тоді ще не було оголошено навіть АТО - це було 7 квітня 2014 року, в Амвросіївці. Вона, на жаль, окупована, будемо її відвойовувати.

На війну я вперше мав їхати взагалі-то в "Щастя", але потім перегралося і я поїхав в Маріуполь. Ця поїздка була така тривожна, тому що вже відчувалась війна і там була максимальна конспірація. Але загалом, коли приїхав, до речі виступав для полку "Азов", все досить приємно пройшло.

Чесно, от найприємніший такий спогад і відкриттям було те, що їм дуже сподобалась пісня "Додому", не щось таке бойове. Відтоді я дуже люблю цю пісню. Потім були поїздки і в Дебальцеве, там теж була історія, коли оголосили небезпеку в повітрі, треба було переміститися з кухні в бліндаж, ми вже там, а командир каже: "Взагалі то у нас дерев'яні перекриття, тому якщо гради прилетять, нас то не врятує". Я тоді співав, щоб якось перебороти страх.

Фото: Наталя Довбиш/Інтент

В Краматорську я вперше стріляв з автомата Калашникова, з поважних причин по здоров'ю, я строкову службу не проходив. Коли стріляв, по вухах дало страшно, мене ніхто не попередив, взагалі й навушників тоді ще не було у більшості. Я оглух, але мав їхати на наступний концерт, страшно переживав, от на горі Карачун, слава Богу, був знайомий лікар Козак Валерій - він подивився мої вуха, сказав, що це все фігня, покапав щось, ну і я співав, але ніби затуливши міцно-міцно вуха.

Яким було 24 лютого, чи очікували ви його?

Я не очікував, але повномасштабка почалася. Спочатку перший тиждень ми пристроїли в Київській області діток, а далі уже я там допомагав на в'їзді в невеличке місто Ржищів на блокпості. Я ж просто хотів піти у військо, але ці всі черги й в мене по стану здоров'я взагалі ж там був білий білет. Думаю, що буду якось давати собі раду в таких справах, як блокпости, там і сім'я поряд. Тут дивлюсь, мій приятель, сліпий на одне око уже сидить з калашем. Отже, є якісь можливості потрапити в Збройні Сили, я дзвонив йому, але туди я не потрапив, правда не розумію, як він потрапив, бо мене там забанили жорстко.

Того ж дня я подзвонив моєму побратиму, який уже був в 130 батальйоні ТРО, він сказав, що іміджево - це дуже буде вигідно і поговорить із ротним, типу вважай, що вже взяли. Дійсно, він сказав приїхати наступного дня на 8 ранку. Там була затримка і мені в певний момент якось лячно стало, думаю таке серйозне рішення приймаю. Але після того якось все минуло, я переміг страх і навіть намагаюсь підтримати побратимів в екстремальні моменти.

Ви були в піхоті?

Так, я був спочатку в піхоті. У мене все було плавно. Спочатку ми стояли на блокпостах, в березні - початку квітня в Києві, на Борщагівці. Потім ми приїхали на Харківщину і були на другій лінії оборони в Північній Салтівці, там уже відповідно серйозні прильоти були. Ми так уже призвичаїлись, я вимуштрувався в хорошому сенсі. А потім на мій 39 день народження, ми вийшли на справжній нуль і там уже дійсно було цікаво.

Я проявив своє дитяче захоплення - копати метро, тобто я люблю копати, тож викопав собі там спочатку один окоп, потім треба було в інший переміститися, то там я його розширив і зробив собі нішу врешті-решт. Я спокійно переживав обстріли, якщо снаряд не залітає у твій окоп, то вважай, що з тобою все буде добре. Ймовірність, що він потрапить саме в окоп дуже маленька, окремі наші мінометники влучали, є у нас там суперснайпери, але це наші влучали. По нас такого не було.

Але це війна. На жаль, двоє близьких моїх побратимів загинуло, дуже багато поранених. Тарас загинув напередодні звільнення Харківщини, а Юрій - уже в Білогорівці. Тоді я не був з ним, у мене почались відрядження. Це почалось десь рік тому, але потім я повернувся на бойові, уже як мінометник. З травня по вересень ми так були на Бахмутському напрямі. Я вже пройшов нове таке бойове хрещення. Мінометка - це теж дуже цікаво, зізнаюся чесно - це безпечніше звичайно ніж прямо на нулі.

Я в Одесі казав, що можу якось психологічно намагатись адаптувати деяких бійців до армії. Велика ймовірність, що тебе відправлять в піхоту, але все-таки є дуже багато різних посад, навіть в піхотних, стрілецьких ротах. Ти можеш бути зв'язківцем, зрештою робота з документами, якщо там хтось ну зовсім не пристосований до таких бойових дій. Розумний командир буде шукати можливість залучити людину в інший спосіб. Ну і зрештою все-таки, якщо ти переборюєш свій страх, то це уже тоді біда, тоді тебе це тягне як наркотик. У мене така дуже серйозна дилема і для командирів моїх гостре питання: як все це поєднувати і концерти, і бойову роботу. Це складно трохи. Будемо думати, що робити з цим.

Хочете на бойові?

Звичайно. Бойовий адреналін – це дуже цікаво. Водночас дивишся на ефект від концертів і розумієш, можливо, в чомусь навіть і злочин не співати ці пісні, якщо в тебе є можливість.

Фото: Сергій Василюк/facebook

Деякі військові кажуть: "От я приїхав в цивільне місто, у них немає відчуття війни, я втомився". У мене інший до цього підхід. Звичайно, ти можеш втомитися, але це вибір людини і якщо хтось позбавляє себе такого випробування, то мені його певною мірою навіть шкода. Ну не хочеш, ну і не треба. Головне, хоча б, щоб допомагали війську. Зрештою оцьому присвячений мій зараз тур по Україні. Я зголосився на концерти, де просто були місцеві організатори вмотивовані, які готові були зразу допомогти.

На прикладі вашої публіки, чи помічаєте ви у людях зміни протягом війни?

Розкажу про одного дуже серйозного бійця, власне нептуніста, я з ними теж маю честь бути знайомим, так от одного разу я там заспівав "Меч Арея" і він каже: "Дякую, так чекав на цю пісню. Я так люблю цю пісню. Якби не ця пісня, я б не пішов в армію. Ти мені цією піснею все життя зіпсував". От такі бувають приколи.

Є сталі фани, а от позавчора в Одесі було і багато нових. Це нормальна практика. Чи змінюються люди? Звичайно багато людей змінилося. Чому і кажу, що я не очікував цієї повномасштабки, тому що вона тільки на шкоду пішла імперським планам путіна і росії. Ми стали більше українцями, більше пропагуємо свою національну ідентичність, мову - і в розмовах навіть приватних, і в ефірах.

Я б ніколи не сказав, що Одеса - це виключно українське місто, звичайно тут дуже багато переплетеної історії, але уже дуже давно в Одесі переважають етнічні українці. І коли вони соромляться себе - це теж неправильно. Чому так прославлена єврейська культура, російська культура, а української не видно було довгий час. Я радий, що Одеса нескорена.

Бувають різні бійці, наприклад, приїхав я в один підрозділ по відрядженню, граю концерт і один запитується в якому я званні. Я відповів, що старший солдат. Він відповів: "Нормально, своя людина". Він думав, що я вже якийсь майор. Хоча є шикарні бойові майори з якими за честь спілкуватися. До речі, звання - моя найбільша нагорода, як кажуть, вижив три боя, значить уже солдат. Це друге звання в нашій армійській ієрархії, але головне - моє бойове визнання.

Розкажіть про ваш позивний "Новояр"?

Є ситуації, коли позивні дають, а є - коли запитують. Єдине що у мене було інше - духовне імʼя. Новояр - це символ нового весняного сонця, Ярила, тобто корінь, нове яріння, Великдень. До речі тут Великдень, Воскресіння Христове і Пасха - це все три різні свята. І я найбільше люблю літо, але це пов'язано все-таки зі своєрідною дитячою травмою, просто я не любив школу. Воля і Свобода, але Новояр - це перемога все-таки світла над темрявою. Хоча це все символічно, тобто день стає довше, ніж ніч, але ніч це теж добре по-своєму.

Яким для вас є майбутнє?

Якщо про мене, то головне, щоб всі мої рідні люди були здорові та в порядку.

Фото: Наталя Довбиш/Інтент

Щодо музичного, то звичайного буде відновлено "Тінь сонця", будемо виступати та сподіваюсь, війна і цей період додасть нам впізнаваності. Наш барабанщик Пилип Харук та звукорежисер Євген Корольов у війську. Тобто ми якби відійшли в тінь, і за цей час з'явилось дуже багато нових популярних молодіжних колективів, які об'єктивно будуть створювати конкуренцію. Але мені здається, що "Тінь Сонця" - це уже традиційний гурт, який має свою нішу.

У суспільному контексті мені хочеться, щоб українці зробили висновки. Щоб всі люди зрозуміли, що вони є творцями повоєнної України. Вони не можуть навіть дозволити собі лишатися в такій комфортній опозиції, коли ти не несеш ні за що відповідальності. Треба вигризати внутрішню перемогу, йти до влади. Як кажуть, хочеш зробити добре - зроби це сам.

Україна може бути процвітаючою державою, але для цього треба, щоб українці вірили не в білборди, і не в краще з поміж зол, а вірили в себе, гуртувалися, були непідкупними, принциповими і йшли до своєї мети.

Марія Литянська

Євгенія Генова