Як 70-річна камера, що висвітлювала Корейську війну, документує злочини рф в Україні

Фотограф Арсеній Герасименко: "Цьому широкоформатному фотоапарату 70 років. Його використовував американський фотожурналіст ще для висвітлювання Корейської війни. Тепер цей антикваріат в мене для документування цієї війни".  

Журналісти Joanie de Rijke та Артур Чупригін розмовляли з фотографом для DeMorgen. Переклад для Центра публічних розслідувань зробив  Артур Чупригін. 

Арсенія Герасименко зовнішньо легко відрізнити від бійців на передовій. Може здатися, що до нього несерйозне ставлення. Проте, як тільки солдати бачать друковані величезні портрети, то одразу стають в захваті. Андрій каже: "Вони не скаржаться і не мають часу боятися. Разом з ними дуже цікаво знаходитися і працювати".

Фото: Арсеній Герасименко

Він відрізняється від своїх колег, які також працюють на сході України. У порівнянні з метушливими групами преси з яскравими камерами фотограф Арсеній Герасименко - джерело спокою. Військовослужбовцям подобається позувати для його світлин. Вони вважають, що він трохи дивний зі своєю старою аналоговою камерою на штативі. Анахронізм у сучасній війні. І водночас ні: коли бачиш Герасименко, який стоїть біля окопів зі своїм старим фотоапаратом та штативом, а навпроти нього військовослужбовець у формі, то перед собою бачиш спеціаліста, який ідеально вписується в цілий антураж.

"Я знайшов камеру кілька років тому на аукціоні в Києві", — розповідає Герасименко зі своєї квартири в столиці. — Це  сімдесятирічна широкоформатна камера Graflex Pacemaker Speed Graphic. Її використовував невідомий на початку 1950-х років американський фотожурналіст для документування Корейської війни (1950-1953 років між комуністичною Північною Кореєю та Південною Кореєю, – ред.). Спочатку я використовував камеру для пейзажної та портретної зйомки. Наразі я їду з цим антикваріатом на передову, щоб задокументувати іншу війну – захист України від росіян".

"Аналогова фотографія є складнішою та важчою за цифрову", - пояснює Андрій з власних вражень та досвіду користування. "А на передовій ви стикаєтеся з різними викликами. Пристрій і чутливі пластини, які мені доводиться вставляти один за одним знову і знову, разом важать близько 15 кілограмів. Камера не є ані водостійкою, ані пилонепроникною. Крім того, з нею потрібно бути дуже обережним, це сам по собі старий пристрій. Але коли ви бачите фотографії, вони варті всіх цих зусиль".

Герасименко навчився фотомистецтву під час подорожей. Після закінчення факультету кібернетики, якою він ніколи не займався, хотів пізнати світ і подорожував Європою та Кубою. Однак його улюбленим місцем стали Гімалаї в Непалі, куди він завітав шість разів і, серед іншого, фотографував для National Geographic. Після подорожей він почав займатися портретною фотографією, а після опинився у світі моди. Його роботи з'явилися в українському Vogue, журналі про стиль життя L'Officiel та українському Марі Клер. Все це до минулого року – поки не розпочалося повномасштабне вторгнення.

"Я був вдома в Києві та бачив, як у перші дні місто масовано атакували росіяни. Біля моєї квартири були вибухи, це було жахливо".

Навесні 2022 року Герасименко вирішив рухатися далі. "Я не міг сидіти вдома, поки війна руйнувала нашу країну і наш народ. Як і всі інші, я втратив друзів і бачив, як іншим доводилося прощатися зі своїми близькими та залишати свої покинуті домівки, бо вони стали непридатними для проживання".

Фотограф вирішив працювати на Київщині з "доісторичним" фотоапаратом. "Це був перший раз, коли я побачив спустошення війною – і це мене глибоко зачепило. Я навряд чи міг уявити, що люди здатні на таке, я був у повному шоці".

Фото: Арсеній Герасименко

Восени 2022 року його відправили документувати події в Миколаєві та області. "Я знову побачив повну розруху, але на фоні цього познайомився з багатьма цікавими людьми. У Баштанці я почув розповіді громадян, які власними будинками, садами та кухнями зупиняли різноманітні російські колони. Які неймовірно мужні люди, у тому числі й завдяки їм досить швидко звільнили цю територію".

У цей період Герасименко почав робити фоторепортажі буднів військових та про роботу артилерійських підрозділів. "Мене вразив "Піон 2С7"", – каже Арсеній, додає: "Це відома артилерійська система радянського періоду. "Піон 2С7" відігравав важливу роль в обороні Києва на початку війни та використовувався в багатьох інших місцях. Я працював із колегою Андрієм Корчагіним понад дев’ять місяців над створенням образів солдатів та їхнього Піона".

Разом фотографи подолали понад 12 тисяч кілометрів у Херсонському, Дніпровському, Запорізькому напрямках, на Донбасі, Харківщині та передмісті Бахмуту. "Але зараз історія Піон 2С7 повільно добігає кінця", — каже фотограф. "Важко знайти запчастини та не вистачає боєприпасів для цих установок. На зміну їм приходять сучасні європейські та американські гаубиці та гармати. І ще я зрозумів, що ця зброя – ніщо без людей, які з нею працюють. Тому, окрім артилерії, я також почав фотографувати військових, які працювали з нею".

Усі солдати на передовій знають його, як "того дивака зі старою камерою". "Спочатку мене ніхто не сприймав серйозно. Військові подумали, що це якийсь жарт. Але коли вони нарешті побачили власні портрети на величезних полотнах, їхня думка миттєво змінилася. Для більшості фотографія – це те, що ви робите за допомогою телефону для соціальних мереж. Друкований варіант – це щось зовсім інше. Військові розуміють, що можуть забрати фотографію та повісити її в себе вдома, про що раніше могли не задумуватися".

Фото: Арсеній Герасименко

Працюючи з артилерійськими підрозділами, Герасименко ніколи не бував на лінії зіткнення, нульовому рубежі на фронті. Він завжди був трохи позаду.

"Спочатку я вважав це тим, що захоплює. Я ніколи раніше не був на передовій, і мені довелося навчитися деяким базовим навичкам, наприклад, як чути різницю між різними видами зброї та артилерійськими системами, вивчати види ворожих мін та пастки з ними, швидко шукати укриття".

На щастя нічого поганого не траплялося, але останнім разом все-таки дещо сталося, каже фотограф. "Артилерія може бути далі від нульової лінії фронту, але вона є постійною мішенню для російських безпілотників. Кілька днів тому ми раптом побачили, що на нас летів дрон. Один із солдатів підскочив і кинув палицю в обʼєкт над нами. Я не знав, що таке взагалі можливо, але бачив це на власні очі. Завдяки швидкій реакції бійця в нас не влучили".

До глибоких розмов із військовими рідко доходить, все звучить досі формально. "Зазвичай ми жартуємо. Це добре не тільки для зняття стресу, але також дозволяє хоча б на мить відвернутися від реальності. Коли ми всі сміємося, це допомагає розвіяти темні думки. Гумор створює зв'язок, ніхто не хоче показувати свої страхи та говорити про хвилювання вголос. Солдати на фронті – це люди, на яких можна покластися. Вони не скаржаться, роблять те, що мають робити, і диявола не бояться. Дуже цікаво працювати з ними".

Багато часу віднімає композиція фото та вимагає зосередженості, що своєю чергою допомагає відірватися від постійної небезпеки. "Солдати тримають оборону на позиціях, а я, враховуючи ситуацію, бачу необхідний кадр та розраховую час для встановлення камери. Це складно, тому що якщо зробити помилку, доведеться починати увесь процес з нуля".

Фото: Арсеній Герасименко

Поки що він продовжить працювати зі своєю стародавньою камерою. "Я учасник Ukrainian Warchive Project – онлайн-архіву фотографій війни росії проти України. Мета полягає в тому, щоб фотографічна спадщина збереглася для майбутніх поколінь як нагадування про війну".

Він вважає, що цього року війна не закінчиться. "Ніхто точно не знає, ми можемо лише припускати. Тому я не хочу надто багато про це думати, це тільки робить мене похмурим. Як і всі українці, ми зосереджені на одній меті – перемозі".

Коли настане мир, він просто продовжить знімати "героїчних людей, яких він зустрічатиме". Той факт, що війна та особливо переконання викинути росіян раз і назавжди згуртували країну як ніколи, надзвичайно надихає його, підкреслює фотограф. "Моя робота не має політичного підтексту, я фотографую людей на війні, ніякої пропаганди".

Фото: Арсеній Герасименко

"А тим часом я розумію, яке значення має моя робота. Коли в Херсоні були активні обстріли, нам таки вдалося провести там виставку. Вона відбувалася на станції та під час відкриття були сильні обстріли. У будівлі дзвеніли вікна, під ногами гриміла підлога".

"Я згадав один коментар, коли наприкінці вечора ми запитали людей, що вони думають про нашу виставку. Жінка, чий будинок напередодні розбомбили, сказала, що їй та іншим херсонцям дуже потрібні такі речі. Саме тому, що світ навколо них зазнав краху, і вони всюди бачили смерть і руйнування, вони прагнули відвернутися, мистецтва, культури та сенсу. Я завжди буду зберігати цей коментар у своїх спогадах".

Joanie de Rijke

Артур Чупригін