Журнал "Камертон": уривки з творів

Роман Кракалія. Фото: Камертон/facebook

Дівчинка з ноти SI

Роман Караклія, новела

Маленька дівчинка - нерозчесане світле волосся, пальтечко на тоненьких плічках - стояла перед роялем і зосереджено одним пальчиком натискала одну й ту саму клавішу.
Позаду стирчала розбита п'ятиповерхівка - неначе благала до неба всіма своїми вістрями. Може там була музична школа і ці суворі маестро поблажливо дивилися на юних своїх нащадків. Тепер вони суворо дивилися в небо з тих самих - уже розтерзаних і повалених - стін.

Ні, вона не забула урок, але хто її тепер послухає - тут, біля цієї руїни, біля вірного рояля, що дочекався на неї, хоч стоїть тепер уже не такий поважний і такий самозабутній під чужим небом?

Машина немов сама стала перед купою розбитих уламків. Підійшов ближче:

- Де твоя мама? Як тебе звати?

Не обернулася, тільки зосереджено посилала в простір відчайдушну одну й ту саму ноту Сі.
Покликав голосніше. Дівчинка подивилася далеким-далеким поглядом - чи побачила? - через хвилину повернувшись, кивнула кудись убік.

Уранці ми роздавали в тому підвалі гуманітарку. Вскочив туди; хто був ближче - подивилися десь зі здивуванням, десь із надією: може, знову щось буду роздавати?

- Де її мама? - крикнув голосно, мабуть, істерично.

Усі мовчали, тільки чутні були дитячі схлипи й материнські голосіння десь у кутку. Старенька бабуся поруч скорботно перехрестилася. Ще - тихий голос поблизу:

- Інтернатська вона...

...Ми поспішали. Ще мали доставити решту привезеного і до вечора вибратися на околичну необстрілювану дорогу. У бічному дзеркальці ще побачив розтрощену п'ятиповерхівку, захаращений простір довкола, маленьку дівчинку біля рояля - такого тут неприродного...

...Він замовк, товариш мій - волонтер, заблукалий у цій війні музикант, з яким не бачилися майже рік. Війна перемішує не тільки людей - вона перемішує часи, пересипаючи їх, як пісок між пальцями, то що вже казати про людей: що довша розлука, то менше слів потребує зустріч.

Крізь кавову пару і сигаретний дим тут, на перетині двох найвідоміших вулиць нашого чудового міста, бачу високу сцену, струнку білявку в чорній сукні з великою червоною трояндою там, де серце, біля блискучого чорного рояля; бачу сотні променистих очей у великій залі - наче недосяжні зорі, до яких мчить у безмежному польоті ця відчайдушна, ця - як нескінченна надія - одна-єдина, без кінця-завершення, ця тривожна відкрита нота Si.

Тарас Федюк. Фото: Камертон

світанок як з халабуди
вилазить заспаним дідом
будильник мене розбудить
автобус мене від'їде
мотору занудні мантри
і книжечка муракамі
о як не люблю я подорожі
і цю метушню з квитками!
і цей підкидний з грошима
і ці світанкові когути
і замкнений простір з чужими
що мусять своїми бути
і мету що вислизає
з пальців нічної втоми...
... клубочком за небокраєм
згорнулось слово "дома"
що незважаючи на життя скажене
і географічні мапи
чекає завжди на мене
поклавши морду на лапи...

Анатолій Кичинський. Фото: Камертон

Золота моя жінка, золота моя мука,
я до неба злітав, я блукав, наче наваждение,
я, цілуючи подумки золоті твої руки,
і сміявся, і плакав, наче дитина мала.
Ти проходила повз золотою ходою,
зачепила крилом золотим, а потім
сіру землю зробила мені золотою.
Уже й небо над нею стає золотим.
Ти прийшла і пішла, і ще довго тремтіла
золота твоя тінь на моєму житті.
У небі серця мого, наче зірка, пролетіла
, залишила на серці сліди золоті.
Золота моя птаха, золота моя осінь,
так ніхто ще не міг золотити мені.
Скільки часу минуло, а я й досі, -
наче листок, на твоєму золотому вогні.

Андрій Хаєцький. Фото: Камертон/facebook

хитаються самотні кораблі
один, від сили два, на обрії
так само й ми, лихі та незворотні
хитаємось у вирі подій
невизначені у просторі сумні
загублені для когосьто нездійсненні
навіки позачасом полонені
і часом плинним збиті навесні
все ж таки трапилися необачні ми
як би свободи кожен не хотів
і море синє бачило всяке
втрачено багато не знайти
з якого моря вийшли кораблі
і в яке зайдуть залишити якір

Марина Забуранна. Фото: Марина Забуранна/facebook

сатин і сутінки. сто хвилин на двох.
вечірні хмари сіє тихо Бог
крізь решето фортуни, а за рогом
піднімає кошики на дощ будяк.
все минеться, бо у світі все скороминуще.
і дощ мине, і ми колись минемося.
щоб не промайнути рідні душі
на перехрестях Божих мізансцен.

Дмитро Шупта. Фото: Камертон

Розгубив я, чекаючи, жданки.
Жухне золото цвіту латати.
У благодатний оазис мовчанки
Птахи слів однокрилі летять.
Я не зміг дочекатися човнів
Перевізних, дістатися плесів,
Пити похило звуки мелодій
З бездонного дзбана небес.
Оголошеного слова потреба,
Вимова бажання сліпе.
На зворотній дорозі до неба
Доведеться шукати себе.

Станіслав Стриженюк/Фото: Камертон/facebook

Степ як степ.
Не палять дороги,
Бо дощем хмари пролилися,
Відчувають землю босі ноги,
Як давно у дитинстві, ще колись.
Де їм не доводилось ходити?
Та життя прожите не - парад.
Не одну на дорозі підошву збито
Стежками, трасами автострад....
Під ногами Азія і Європа
Простилали шлях мені не раз.
Усі шляхи викарбувані на стопах:
Берег Ельби, Сахалін, Кавказ...
Усі шляхи світом розійшлися,
Та з яких не повернусь роздоріжжя -
Так і тягне степами пройтися
Пастушком маленьким босоніж.

Оксана Лукаш. Фото: Камертон

Усе, як завжди: трохи подощит,
Туман застелить місто білим димом.
І день у день життя кудись біжить,
А хочеться часом трішечки дива.
Щоб серед сірих буднів і імли
Метелик раптом сів мені на плечі.
Або посеред білої зими
Розквітли під вікном бузки надвечір.
Або щоб рідні очі в одну мить
До тебе засвітилися зорями,
Щоб хотілося жити і творити,
І не зважати на зиму і тумани.

Олесь Чайківський. Фото: Камертон/facebook

Невідомий переможець

Не оплакуй, матусю, сина,
Не чекай, не дивись на дорогу,
Стрічку в нього знайшли злото-синю,
Що пришита була до вилогу.
У чистому полі його поховали,
З гнівних крисів варавили громи,
На хресті з клена викарбували:
"Тут переможець спочив невідомий".
І прийшли матері до могили
(При собі мала кожна фотографію),
Той надгробок сльозами окропили,
Ніби чайки, завили: "Мій син!"
Нині ідуть батальйони в строю.
Мати щиро синочку зичить,
Щоб повернувся здоровим, у славі
Він зі Сходу. Молитву складає...

Ірина Тома. Фото: Камертон

Україна-Свобода

Ти вдруге народилась - у бомбосховищі
Під звуки сирен і криваві видовища.
Під постріли, вибухи, страшні завивання
Народилась у лютому ранесенько-зірка.
Підняла свої оченята занепокоєні
І спила з грудей ніні молоко хворе.
І вперше відчула присмак гару та пожежі,
З броні носила свої перші одежини.
Тебе захищали піснями й молитвами,
Тебе вберігали кривавими битвами.
Ти в серці вбирала голос свого народу
З півдня й півночі, із заходу й сходу.
З кожним ударом - сильніша, згуртована,
З болем і кров'ю ростеш загартована.
Нескорена ворогом, незламного роду!
Твоє друге ім'я, Україно, - СВОБОДА!

Гліб Кучма. Фото: Камертон/facebook

бермудський трикутник
знаходиться між ключицею
і жіночим плечем
у цьому трикутнику шкіри
загублені душі моряків
мандрівників і туристів
так само художників і студентів
будь-кого інколи треба
виходити в море спокуси і свободи
в цьому трикутнику тонули
всі кораблі
як добре що я пролітаю повз
на літаку
але кажуть що і літаки
тут
розбиваються.

Катерина Глушко. Фото: Камертон/facebook

чумацький шлях розсіяв богу кримську сіль
спілкуючись жестами крізь сире віконце горища
стародавня книга заповіла залишатися голими
щоб дух зливався з пучками пекучого сонця
говорити притискаючи язик до неба
доки небеса осипаються снігами
доки в хмарах народжуватися нові життя
старі дозріють як знекровлені едемські гнилічки
залишивши підвішеним на вселенському дереві
обвивають тебе словами отруйні хрестовики
дай їм ім'я і під пильним оком ор'єна
пропиши власною кров'ю
бо твоя артилерія живиться
грудками херсонського чорнозему.