Театр і війна: драма-спринт 2025

У Харкові з 15 по 17 серпня відбувся фестиваль "Драма-спринт", який популяризує сучасну українську драматургію в театрах прифронтових міст. Його організатором виступив харківський "Театр на Жуках", керівником фестивалю є драматург і співзасновник театру Дмитро Терновий, а менеджеркою проєкту — драматургиня Ірина Гарець.

Це вже третє проведення фестивалю. Перші два роки він відбувався у Києві в Театрі Драматургів. За три дні фестивалю пройшли сценічні читання п’єс-переможців, презентація збірки "Драма Панорама", майстер-класи та дискусії. 

Участь у фестивалі брали  представники театральної спільноти з прифронтових міст з Харківщини, Запоріжжя, Херсонщини, Миколаївщини, Одещини, Дніпровщини, Чернігівщини та Сумщини.

Серед майстер-класів — заняття головного режисера Львівського театру імені Лесі Українки Дмитра Захоженка та головної режисерки київського Театру на Лівому березі Тамари Трунової, які розповідали про роботу з сучасною драматургією. Виконавча директорка Всеукраїнської ліги авторів Марина Котеленець пояснила правові аспекти авторського права, а військовослужбовець і драматург Максим Курочкін поділився досвідом роботи "Театру ветеранів" у Києві.

ФОТО: Ірина Деркач

Особливість цьогорічної програми полягає в тому, що шість із восьми представлених авторів-переможців є військовими. Крім того, У рамках фестивалю презентували другий том антології "Драма Панорама 2024", до якого увійшли вісім переможних текстів одразу п’яти конкурсів — "Тиждень актуальної п’єси", "Липневий мед", Eurodram, TAW та Конкурс короткої драми. 

Серед них — "Нью-Йорк, +38" Олександра Жугана, "Військова мама" й "Баланс" Аліни Сарнацької, "Привиди у гілках" Валерія Пузіка, "Параскева" Ольги Мацюпи, "Птах на горищі" Олега Михайлова, "Мааа, болить!" Юрка Вовкогона та Григорія Семенчука, а також "Бункер. Я вже нічого не боюся" Богдана Адаменка. Шість із цих восьми творів були написані військовими.

ФОТО: Ірина Деркач

Драматург про театр

Провести фестиваль у Харкові — місті, яке щодня живе під обстрілами — було принциповим для організаторів, і передусім для драматурга та співзасновника харківського "Театру на Жуках" Дмитра Тернового.

За його словами, після двох київських фестивалів команда вирішила змінити підхід і розширити географію. У Києві формат сценічних читань нікого не здивує, натомість у прифронтових містах він може стати справжнім відкриттям. Колись у Харкові подібна практика існувала, але останніми роками фактично зникла. Тому фестиваль став не лише мистецькою подією, а й способом повернути місту цю театральну традицію.

Терновий визнає, що особисто наполягав на Харкові: він сам харків’янин і прагнув, щоб його рідне місто стало майданчиком для розвитку сучасної драматургії. Вирішальним аргументом стала підтримка конкурсу грантових програм для прифронтових регіонів від фонду "Відродження". У результаті до Харкова з’їхалися представники театрів із восьми міст — Одеси, Миколаєва, Херсона, Сум, Дніпра, Запоріжжя, Чернігова та самого Харкова.

Але фестиваль у Харкові — лише перший крок. Організатори планують продовжити серію читань уже безпосередньо у цих містах, домовляючись із місцевими театрами про подальшу співпрацю. Таким чином "Драма-спринт" стає не точковою акцією, а мережею, що об’єднує театральну спільноту прифронтових регіонів.

Окремо драматург наголосив на особливій ролі театру в умовах війни. Він може бути і терапією для людей, і духовною опорою, і водночас культурною зброєю. Українська драматургія створює новий продукт, який поширює національну культуру, а згодом має вийти й на закордонний рівень. 

"Головне, що це українська культура, яка наростає, як цінність, і стає фундаментом нашої ідентичності", — підкреслив Дмитро Терновий.

Дмитро Терновий. ФОТО: Ірина Деркач

Він пригадав весну 2022 року, коли в розбомбленому Харкові актори театру ляльок спускалися в метро й грали вистави для людей, які тижнями жили під землею. Уже тоді стало очевидно: культура для людини не менш необхідна, ніж їжа. 

"Це перевертає піраміду Маслоу: культурні потреби виявилися серед базових, стали необхідністю", — зазначив драматург.

Окрема тема фестивалю — нова військова драматургія. Вона постає з власного досвіду військових, які почали писати тексти. Шість із восьми п’єс цьогорічної програми створили саме вони. Це не лише нова тематика, а й нова стилістика, яка руйнує звичні канони й виходить за межі класичних форм. На думку Тернового, це своєрідний авангард, що змінює саму природу українського театру.

Прикладом стала історія Аліни Сарнацької, яка вперше написала п’єсу — і вона одразу перемогла на трьох престижних конкурсах. Такий успіх режисер назвав безпрецедентним для української драматургії.

Фестиваль має на меті не лише представити нові тексти, а й "інфікувати" сучасною драмою місцеві театри. Багато з них досі тримаються на архаїчному репертуарі, але сучасні твори можуть змінити ситуацію.

"Сучасна драма вже є фактором, який неможливо обійти. Вона або ввійде в театр, або театр ризикує залишитися осторонь життя", — підсумовував Дмитро Терновий.

Слово від критика

Вони вживають ненормативну лексику, кричать, ловлять фідбеки, помирають та оживають. Вони опиняються у потойбіччі, у госпіталі, у періоді Другої світової війни, в окупації, різні герої в певних обставинах. Розповідають про те, що пережили на фронті, як попали на війну, як втрачали друзів, про що мріяли, на що сподіваються, про розчарування та сум. Вони згадують минуле, розповідають про теперішнє, заглядають у майбутнє.

На сцені впродовж цих трьох днів актори представили перформативні читання п'єс-переможців різних конкурсів. Перформативні читання для театральної спілки — це можливість зрозуміти та віднайти найкращу драматургію для реалізації. З цього й виростає повноцінна постановка.

 ФОТО: Ірина Деркач

На сьогодні найактуальнішою темою, яка проходить крізь наше життя, залишається війна. Чи можна передати на сцені це жахіття, емоції військових, той біль, який вони відчувають щодня?.. 

На задньому фоні сцени — білий екран. Там кожного разу — фотографії, тексти, театр тіней, все, що може зачепити глядача, доповнити історію, яку так важко розповісти. Іноді здається, що вони всі з іншого виміру. Зараз — літо. У Львові натовпи сидять у кав'ярнях, в Одесі — загоряють на морі, у Харкові — гуляють у парку ввечері з дітьми. Здається, війна нагадує про себе тільки повітряними тривогами, смертями людей, про яких ти нічого не знаєш, та новинами. Смерть — це завжди не про тебе. Так працює людське мислення. Смерть — це завжди з кимось іншим. Але тут, на сцені, у підвалі одного з артпросторів Харкова, війна відчулась повною мірою. 

В акторської професії є декілька рівнів. Актор не просто має розуміти, що і навіщо він робить не сцені, він має це донести до залу. Коли актор або акторка виходять на глибину, ви відчуєте це та залишитись там назавжди разом із ними. Кожен погляд, рух, слово набудуть особливого значення. У той момент актора не стає, він перестає грати роль, а живе на сцені. Це виснажливо. Це майже неможливо. Але це єдиний шлях до того, що називають мистецтвом.

ФОТО: Ірина Деркач

Не один спецефект не замінить цю дію. Але для того, щоб ця дія нарешті сталась, актори мають розуміти, навіщо вони вийшли на сцену. Розповісти історію, або впровадити якісь нові сенси, примусити задуматись умовного глядача.

Всі читання складали п’єси, присвячені війні. Кожна з них мала свою мету, своє призначення. Але мене найбільше вразив останній показ п’єси "Птах на горище" Олега Михайлова. Йшлося про тринадцятирічну дівчинку з Маріуполя. Її відірвали  від матері, зруйнували рідне місто та вивезли до росії, тепер прагнуть, щоб вона стала однією з них. Протягом майже двох годин одна акторка на сцені тримала у напрузі не просто глядачів, але фахівців своєї справи. 

У цьому випадку, акторка не просто розуміла, що і навіщо вона робила не сцені, вона це доносила до глядача. Для мене в акторській професії ти обираєш або сцену, або життя. Драматургія (тим більш, все, що стосується літератури) ніколи не пробачає фальші, надуманості, лицемірства. Слово у драмі — це основна зброя, все інше вже сценографія. Але в цьому випадку на сцені і слово, і дійство з’єдналось в одне ціле, стало дійсно виставою. 

ФОТО: Ірина Деркач

Ці три дні стали для мене відкриттям нового світу театру, де драма стала живим інструментом свідчення воєнних злочинів, нашої сучасності, нашої боротьби. Як буде рости сучасний театр в Україні, покаже час. А наша задача — стати тим самим глядачем, якого він так потребує.

Анна Бальчінос

Публікації у розділі "Блоги" відображають винятково точку зору автора. Позиція редакції Інтента може не збігатися з позицією автора.