Покоління протестів

Моє життя супроводжують протести. Перші свої роки я прожив на фоні шахтарських страйків та України без Кучми. Під час Помаранчевого Майдану ходив у садок, а в час Євромайдану – навчався у школі. В бакалавраті я застав "Ні капітуляції"! В магістратурі – "Гроші на ЗСУ"! Цей тиждень свого життя я запам’ятаю протестами проти Закону України №4555-IX.

Складно пригадати той момент, коли якісь далекі і абстрактні люди, що борються десь за “хороше”, перетворилися на конкретних та близьких людей навколо, що борються проти “поганого” тут. Я просто дорослішав і, можливо, навіть не помітив цього переходу. Однак точно можу сказати, що для молодших від мене людей цей день настав 22 липня 2025 року. І ось вони вже стоять із плакатами, скандують гасла і вперше відчувають силу власного голосу. 

Насправді, це типова і дуже українська історія. Такий вже цикл відтворення нашої політичної нації. Кожне покоління влади своїми діями, бездіяльністю чи відвертим свавіллям спричиняє протести. Назвіть мені прізвище Президента України, склад Кабінету Міністрів України чи номер скликання народних депутатів Верховної Ради України, під вікнами яких не проходили мітинги. Приводи для протестів можуть бути вельми різні, але причина завжди одна — “бо не можна так вчиняти з людьми”. А коли хтось вирішує, що якраз їм можна все, їхні дії стають каталізатором. Політичним елітам важко об’єднати українців за будь-що, але громадяни самостійно та неймовірно легко єднаються проти чогось. Пасіонарна меншість доповнюється усвідомленою більшістю і люди кажуть: “Ми — народ України і нас не влаштовує те, що відбувається з нашою країною”. Така вже наразі наша політична культура і швидко ми від цих традицій не відійдемо.

Тому неважливо, чи відповідає нове покоління вашим очікуванням, чи зручне воно для навішування звичних вам ярликів, чи проголосує воно за вашого кандидата колись у майбутньому. Навіть ваше ставлення до нього не має значення. Важливо те, що ваші діти співають гімн України і готові боротись за європейське майбутнє своєї Батьківщини.

<picture></picture>

<picture></picture>Фото: Інтент

Власне, цей момент і спонукав мене замислитися. Вже сформувалась і заявила про себе наступна генерація протестувальників. Для мене вона уособлює зміни на краще та той шлях, що його пройшла наша країна. Я відчуваю певну культурну дистанцію між ними і собою. Це дуже цікаві, технологічні, запальні й перспективні люди. Вони мають інше ставлення до протесту. Йдуть на акцію, як на свято: роблять селфі та пости в соціальних мережах, креативно виражають свою індивідуальність, кайфують від процесу та утворюють нові спільноти по зацікавленням. Найголовніше — я не відчуваю в них страху чи фаталістичної готовності до насильства. Представники контори в цивільному для них просто якісь насуплені чолов’яги, а представники поліції діалогу — добрі сусіди по натовпу. Єдине джерело дискомфорту — водії транспортних засобів.   

Останні з могікан можуть пригадати часи, коли єдиним гарантом Конституції України була колективна Вулиця й її готовність орошати кров’ю кульбабу української демократії, що пробивала собі шлях через товщу погано покладеного асфальту. <span>В моєму дитинстві вийти на протест означало ступити на шлях, що міг привести людину до райвідділу чи в морг. Окремі аксакали "през шаблі здобували наші права": боротьба була засобом для відстоювання суспільного інтересу, а не метафорою політичного процесу. Інститут Президента сприймався радше як загроза диктатури, а будь-яку владу не соромно було вголос називати окупаційною.</span>

Звучить фантастично, чи не так? Але не менш фантастично для мене виглядають сьогоднішні протести та як звучить критика окремих дій своєї, рідної, легітимної і легально обраної на вільних демократичних виборах влади. Протест, як такий, не змінився. Змінився характер взаємодії між державою та громадянами. І тепер навіть неповнолітні можуть спокійно і безпечно висловлювати свої думки і бути почутими. 

Це нове, чергове “покоління вільних” уособлює те майбутнє, за яке, в тому числі, сьогодні воюють українці. Голос цих дітей сформувався в умовах, які їхні батьки змогли вибороти та відстояти під час та після Революції Гідності. Як до того вже їхні батьки це зробили під час Помаранчевої революції. Ми можемо простежити цей зв’язок до ще живих каменярів, що певно радо усміхаються в сиві вуса та стоять разом із славними своїми правнуками. 

 Але в цьому ж полягає парадоксальна трагічність цих протестів. Ця молодь з плакатами не виросла органічно, а подорослішала вимушено. Вуглець перетворюється на алмаз лише за екстремальних умов. Оскільки старша частина нашого громадянського суспільства мобілізована, то лише молодша його частина може заповнити аномально утворений вакуум.  

Залишається сподіватись, що наші діти — це саме ті сильні люди, яких формують складні часи війни Росії проти України. 

<picture></picture>Фото: Інтент

Олексій Кравчук