Наступність "міських божевільних", які роблять Одесу незвичайною

В 2020 році, ще до повномасштабної, я займалася в Школі перформансу при Музеї сучасного мистецтва Одеси. Керівниця школи – режисерка та перформерка Віра Іона Пападопулу. Вона співпрацювала з Мариною Абрамович (The Artist is Present, 2011), з Йоко Оно (MOMA and GARAGE: Yoko Ono Morning Peace, 2015) і брала участь у багатьох групових та сольних виставках.

Тоді ми зробили акцію-перформанс #жывебеларусь на підтримку протестів стосовно режиму Лукашенка. 

Кілька дівчат у провулку, де раніше було розташоване Генеральне консульство Республіки Білорусь у Одесі, в білому одязі бігли на зустріч червоній стрічці, вимазуючись при цьому в фарбі. Таким чином ми залишили на собі "криваві сліди" на підтримку білорусів.

Фото: Скрин з відео

Потім ми зробили фестиваль "Двір", де показували кожен свій перформанс. 

Відкривала його фотографка Марина Семенкова. Вона показала досить відвертий та ніжний перформанс "Сон". Стоячи майже оголеною, дівчина обмотувала себе скотчем. В анотації вона пояснила: "Я не пам'ятаю, щоб тато мені колись снився. Але одного разу в дитинстві я бачила поганий сон, ніби заблукала в очереті. Я тинялася там одна і нікого не знаходила. Прокинулась, коли плакала у тата на руках, він втішав мене і притискав до себе. Мені було чотири роки. Він помер у 2019 році. До цього ми не бачилися 18 років, половину мого життя".

Марина Семенкова, фото: Ната Чернецька

Художниця Аліна Гельзіна у перформансі "Допоможіть відмитися" акцентувала увагу на недовірі та байдужості людей один до одного та до навколишнього середовища.

Аліна Гельзіна, фото: Ната Чернецька

"Серед нас багато бруду – він заполонив усі сфери нашого життя: від особистих стосунків – до екології чи соціально-політичної системи України", – казала Аліна.

Дівчина переїхала до Києва із Донбасу. Під час перформансу глядачі відмивали її чорне тіло, вимазане вугіллям.

Далі свою історію мала показати Вероніка Кияниця, але її не було. Зате, як вона задумала, можна було сісти перед круглим дзеркалом і послухати себе.

"Якось я відчула щось незрозуміло-неймовірне, сидячи поруч із людиною і слухаючи тишу. У неї тоді були очі кольору зелених камінців, яким ми так раділи, знаходячи на пляжі в дитинстві, – пояснювала вона. – Під час пандемії у 117 країнах світу було зафіксовано найнижчий рівень людського шуму за всю історію спостережень. Ми стали ближчими до себе. Собою. Без сотень тисяч звичних звуків, рутини, не таких, як виявилося, важливих зустрічей, бездушних світських раутів, вечірок і червоної помади".

Архітекторка Світлана Конопльова показала перформанс "Повітря". Дівчина, сидячи в купальнику, надувала навколо себе прозорі кульки, показуючи ефемерність меж між живою та неживою матеріями.

Світлана Конопльова, фото: Ната Чернецька

Фотографка Валерія Наседкіна фізично показала, як відбувається "Проростання". Дівчина просіювала землю, а потім засипала нею себе. В інструкції до перформансу вона навела слова Джулії Кемерон "Шлях художника": "Проростання пов'язане з властивим людині прагненням знайти своє коріння, загоєнням, і тими трансформаційними процесами, які змінюються через глибоке душевне потрясіння. Без цього творчого зрошення ґрунт так і залишиться безплідним".

Валерія Наседкіна, фото: Ната Чернецька

Олександра Пантасенко, маючи досвід у театральній школі, представила перформанс "М'ясо". Дівчина, тикаючи голками язик з яловичини, повільно розрізала його і заливала молоком. Прив'язавши себе панчохою до столу, вона поглинала вміст з миски. В анотації до перформансу Саша навела цитату з "Місіс Делловей" Вірджинії Вульф: "Все життя жінки як один момент. Лише один момент. І в цьому моменті все її життя".

Олександра Пантасенко, фото: Ната Чернецька

Хореографка Крістіна Невідома теж звернулася до феміністської теми. Під звуки скрегота посуду, вибивання половиків та прання, вона практикує сучасний танець. Її перформанс "Прибирання" – про філософію присутності та музику повсякденності.

Історія від Анастасії Шуріпи - "Rush". Настя закінчила Одеський художній коледж ім. М. Б. Грекова, навчалася у Львівській національній академії мистецтв. Під час перформансу дівчина опускала голову в акваріум з водою, а потім виринала і одразу обливала себе ковшем.

Анастасія Шуріпа, фото: Ната Чернецька

"Rush (порив) – не сміття. Це помилка у поведінці та ставленні до себе", – стверджувала вона. 

Я зробила перформанс "Viva la musica", нагадала про Олександра Петровича, який колись досить часто грав обрізком арматури на порожній пляшці в центрі Одеси. Запропонувала глядачам фестивалю зайняти місця в імпровізованому оркестрі. Інструментами стали баночки з вином, горішками, цукерками. Кожен узяв, що йому до вподоби. Оркестранти видавали шуми, запускаючи звуки в світ.

В анотації я написала: "Нехай кожен грає, як хоче і що хоче".

Ната Чернецька, фото: Олександра Пантасенко

Для мене було важливо на шумовому, енергетичному рівні запустити процеси життя після довгого театрального простою.

Нещодавно я зрозуміла, що в Петровича є в якомусь сенсі "послідовник". Я не знаю, як його звати, але одесити, які живуть у центрі його впізнають. Найчастіше він полюбляє лежати чи сидіти на Соборці у червоних або зелених штанях. 

Фото: Наталя Довбиш

Виявилося, що це художник, який розробив свою схему так би мовити "антен", які він залишає на стовпах, дорожніх знаках та щітках. Їх можна побачити на Грецькій, Ніжинській, Льва Толстого (до речі, дуже хочу щоб однойменну площу перейменували на честь померлого директора Одеського художнього музею, художника Олександра Ройтбурда) та інших центральних вулицях. Таким чином він створює карту своїх артоб'єктів, свій світ.

"Налаштовує свої приймачі на музику небесних сфер", - кажуть інші художники та фотографи, які почали спостерігати його "антени" ще до часів повномасштабної. 

Це "божевілля" не зовсім розуміють комунальники, тому доволі часто знімають його артоб’єкти. Але щось дійсно продовжує існувати. Виявилося, що чоловік їх робить вночі. Якщо ви побачите наступні фото, то  будете шукати ці "знаки" всюди. 

Фото: Ната Чернецька

Наш перформер, як і Петрович, не дуже полюбляє, коли хтось втручається в його світ. Але саме ці "божі люди" роблять Одесу незвичайною.

Ната Чернецька