День Соборності України: що і чому ми святкуємо 22 січня

Щороку 22 січня Україна відзначає День Соборності. Офіційно це свято встановлено Указом Президента України "Про День соборності України" від 21 січня 1999 року. Цей день став символом українського державотворення. Докладно в матеріалі Інтента за інформацією Українського інституту національної пам'яті. 

22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві в урочистій атмосфері відбулося проголошення Акта злуки (об'єднання) Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки в єдину незалежну державу. У зачитаному на зборах Універсалі соборності, зокрема, відзначалося: "Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили та за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка".  Цей день став символом українського державотворення.

Що таке соборність 

Це єдність, неподільність усіх територій України, духовна єдність українців, які проживають на території України, а також єдність усіх громадян України незалежно від національності та віросповідання, спрямована на утвердження справжнього суверенітету і незалежності України, побудову процвітаючої демократичної національної держави (стаття 6 Закону України "Про основні засади державної політики у сфері утвердження української національної та громадянської ідентичності").

Для України соборність - це єдність у багатоманітності, об’єднання навколо української державності й ідентичності. Ідея територіальної цілісності країни поєднується з ідеями духовної згуртованості. Тож соборність невіддільна від державності, суверенітету й незалежності нації - фундаменту для побудови демократичної держави. 

Що ми святкуємо

22 січня в Україні згадують дві рівнозначні за вагою події історії: проголошення незалежності Української Народної Республіки й Акт Злуки українських земель. 22 січня 1918 року вперше у XX столітті українська незалежність була проголошена IV Універсалом Української Центральної Ради, а вже за рік (22 січня 1919 року) на Софійському майдані в Києві відбулася не менш вагома подія – об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу. 

Проголошення Соборності УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року – історичний акт об’єднання українських земель в одній державі. Подія основоположна для українського державотворення. Вона повністю руйнує твердження російської пропаганди, буцімто українські землі вперше об’єднав Сталін у 1939 році. Ідея соборності України була ключовою для наступного покоління учасників українського визвольного руху у XX столітті. 

Акт Злуки 22 січня 1919 року увінчав соборницькі прагнення українців обох частин України – Наддніпрянщини та Наддністрянщини – щонайменше з середини XIX століття. 

Сьогодні Україна продовжує боротьбу за незалежність. Тому соборність залишається на порядку денному національних завдань. Цілісність буде цілковито відновлена після того, як Україна звільнить усі території, захоплені ворогом. 

Історична довідка

З кінця XVIII століття українські землі були розділені між різними  імперіями. Тож соборність для українців завжди була вершиною прагнень суспільного життя. Підтвердження цьому можна знайти в різних епохах. Наприклад, у "Топографічному описі Харківського намісництва" 1788 року українці, що проживають у трьох державах: Російській імперії (Лівобережжя і Слобожанщина), Речі Посполитій (Правобережжя) та в монархії Габсбургів (Галичина, Буковина і Закарпаття), описуються так: "...Коли вони збираються для поклоніння в Київ зі Сходу від Волги та Дону, із Заходу з Галичини та Лодомерії й ближче до Києва прилеглих місць, дивляться один на одного не як на іншомовних, але як на представників єдиного роду… всі ці розпорошені земляки й донині зберігають синівську повагу до матері своїх давніх країв міста Києва". 

Український національний рух виступив із програмою об’єднання вже під час "Весни народів" – серії революцій 1848–1849 років, які прокотилися Європою. Головна Руська Рада (перша українська політична організація, що тоді постала у Львові) у маніфесті 10 травня 1848 року задекларувала: "Ми Русини Галицькі належимо до великого руського народу, котрий одним говорить язиком і 15 мільйонів виносить, з котрого пілтреття мільйона землю Галицьку замешкує". 

Від другої половини ХІХ століття українська політична єдність стала одним із провідних мотивів національного руху по обидва боки Збруча. Після 1865 року у версії пісні на слова наддніпрянця Павла Чубинського та музику галичанина Михайла Вербицького, яка стала основою гімну України з’явилися такі слова: "Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону, В ріднім краю панувати не дамо нікому". 

Перша світова війна, національні революційні рухи та розпади імперій наблизили втілення ідеалу соборності. У Києві в 1917 році постала Українська Центральна Рада, яка проголосила Українську Народну Республіку. А в Галичині після Листопадового чину 1 листопада 1918 року постала Західноукраїнська Народна Республіка. Її лідери ініціювали переговори про об’єднання Наддніпрянської України з Наддністрянською. До Києва вирушила галицька делегація. 

1 грудня 1918 року на залізничній станції у Фастові представники ЗУНР і УНР підписали "Передвступний договір" (тобто попередній чи прелімінарний). Угода констатувала непохитний намір ЗУНР "злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою". Зі свого боку, УНР проголошувала згоду "прийняти всю територію і населення Західноукраїнської Народної Республіки як складову частину державної цілості в Українську Народну Республіку". Договір підписали: від УНР – Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Федір Швець, Панас Андрієвський, від ЗУНР – Лонгин Цегельський і Дмитро Левицький. Передвступний договір ратифікували 3 січня 1919 року на першому засіданні Української Національної Ради – керівного органу ЗУНР. Для урочистого проголошення та юридичного оформлення цього рішення до Києва було відряджено представницьку делегацію на чолі з віцепрезидентом УНРади Левом Бачинським. 

18 січня відбулася спільна нарада Директорії та Ради народних міністрів УНР за участі делегації з Галичини, Буковини та Закарпаття.

22 січня 1919 року на Софійській площі в Києві, у першу річницю незалежності УНР, у святковій атмосфері відбулося проголошення "Універсала Директорії Української Народної Республіки" (саме його символічно називають Актом Злуки). Будівлі в центральній частині міста прикрашали національні прапори, вхід до Софійського майдану оздобили тріумфальною аркою з гербами УНР і ЗУНР. Під музику на центральні вулиці стікалися десятки тисяч мешканців столиці та численні гості. Хор під керівництвом Кирила Стеценка в супроводі оркестру заспівав "Ще не вмерла Україна". 

Міністр закордонних справ ЗУНР Лонгин Цегельський оголосив грамоту, ухвалу УНРади, і передав її голові Директорії Володимиру Винниченку. У відповідь член Директорії Федір Швець зачитав Універсал: "<...> Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили та за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка <...>"

Закінчилося свято урочистим молебнем і парадом. З особливим захопленням вітали колони Січових стрільців і полковника Євгена Коновальця.

Наступного дня, 23 січня 1919 року, в приміщенні київського Оперного театру (сучасна Національна опера України) Трудовий Конгрес України обговорив згадані документи й схвалив їх. Ратифікувавши таким чином Універсал Директорії УНР, Конгрес надав йому законного юридичного характеру. 

Через низку причин об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу не було доведене до завершення. Продовжували існувати два окремі уряди, дві армії. Республіки фактично перебували у конфедеративних відносинах. Відмінні геополітичні інтереси та цілі, зрештою, призвели до розвалу соборного фронту Української революції пізньої осені 1919 року. Однак, Акт Злуки став символом і легендою для наступних поколінь борців за Україну. 

Ігор Льов