Захисник "Азовсталі" з Одещини: "Своїх підвести не можна"

Вячеслав Тихомир родом із села Кислиця Ізмаїльського району, що на півдні Одещини. На військовій службі він з 2019 року, а 24 лютого 2022 року зустрів ворога на блокпосту під Маріуполем. Про оборону міста Марії, побратимів і болючі втрати, мужність і щоденну звитягу оборонців "Азовсталі", про полон в Оленівці та свої життєві цінності він розповів в інтерв’ю Інтенту.

"З гранатомету стріляв уперше 2 березня"

Нацгвардієць Вячеслав проходив контрактну службу, до завершення контракту лишалося кілька місяців, коли почалася повномасштабна війна. До того бував в ООС, але в бойових діях участі не брав. Попри те, що військові мали проходити регулярні навчання, так вийшло, що реально солдат Тихомир, який був гранатометником, жодного разу з цієї зброї не стріляв. Перший бій, в якому довелося відразу ж опановувати гранатомет, стався в його житті 2 березня 2022 року.

- Напередодні 24 лютого я запитував у багатьох – у співробітників поліції, СБУ, мовляв, чи буде велика війна? Мені казали: "Та ти що, яка війна? Якщо щось буде, ми скажемо". Що ж, 23-24 лютого їхніх родин у Маріуполі переважно вже не було. А потім і більшість з них самих виїхали. Рано 24 лютого старшина забіг у розташування і крикнув: "Війна". Я спросоння, думаю, яка війна, може бути, так, провокація якась. Дістаю телефон, а там купу СМСок, купа відео вибухів з усіх міст, з Києва, з Одеси. У нас насправді і 23 лютого було гучно, але ми це сприймали скоріш як російські навчання, мовляв, насипають заодно і по нам. Тому те, що я побачив у новинах, реально не вірилося, - згадує він.

Практично зразу ж ворожий обстріл знищив українську радіолокаційну станцію. Перші 3-4 дні після вторгнення українські сили в екстреному порядку здійснювали мінування підступів до Маріуполя, очікувався наступ ворожої колони з Криму:

- Але ми не йняли віри: "Та як так? Там же Чонгар, Херсон, Бердянськ, з якого Криму? Там же все заміноване має бути!". Так ми собі думали, ага. Потім ми дізналися, що росіяни вже в Херсоні, і зрозуміли, що нас можуть досить швидко взяти в кільце. Але більшість з нас була за те, що треба лишатися і обороняти місто. Чисто для себе вирішували, як бути. Бо виїхала поліція, виїхали командири ООС десь 26-27 лютого. Наш командир сказав нам, що ми маємо залишатися на блокпосту: або нас посилять, або ж нас виведуть звідти. Тому ми були спокійні, робили свою роботу. Десь в останніх числах лютого ми дізналися, що російська техніка вже в районі Бердянська. А 2 березня ми їх зустріли просто біля себе. Чомусь командири думали, що вони приїдуть дорогою, а вони виїхали з посадки. Казали, що там було чотири танки, я особисто бачив три. Вони виїхали фактично перед блокпостом. Тоді мені довелося здійснити перші постріли з гранатомету, коли танки були в 400-500 метрах. Я влучив. Швидко вибіг, прицілився, вистрілив і повернувся. Розумів, що стріляти треба на ураження, аби росіяни зупинилися хоча б на якийсь час, щоб зрозуміли, що їм чинять спротив, бо вони гинути не хочуть. Після цього працювали вже наші "Гради", і вони від’їхали, а після того почали працювати вже їхні "Гради". На щастя, не влучили по нам. Взагалі супер, що у нас з 60-70 чоловік особового складу було лиш кілька поранених, і все. Це добрі показники.

Надалі захисників перевели на інші позиції, потім – у центр міста, де вони тримали оборону в житлових кварталах, а вже пізніше почався перехід на "Азовсталь".  

"Маус" і перехід на "Азовсталь"

 Розповідаючи про бої на різних позиціях, Вячеслав згадує, як багато у бою залежить від командира:

- Я нікому не довіряв більше, ніж "Маусу" (В’ячеслав Кушнір, командир відділення 1-го взводу 2-ої роти 2-го батальйону полку "Азов" Національної Гвардії України, молодший сержант. – Ред.). Я знав, що куди б він не поїхав, він завжди повертався, ми не сумнівалися, що він все зробить, щоб повернутися до нас. Зазвичай же про командира судять по втратах, так? Так ось за весь час у Маріуполі, коли ми були з ним на позиціях, у нас був один "трьохсотий" і все. Беріг людей і робив своє завдання дуже добре. Коли було дуже важко, нас крили всім підряд, під’їзди в будинку, де була наша позиція, вже горіли, він спокійно сидить і запитує вогонь артилерії. Ідеально ми тоді відпрацювали. Максимально врівноважений, ти на нього дивишся і впевнений, що все буде добре. Він взагалі щасливий був. Скільки було прильотів… Раз перед обличчям розірвався снаряд у віконній рамі – і навіть осколками не зачепило майже, навіть окуляри не розбилися.  

Командир не дійшов до "Азовсталі" зовсім небагато: під час виходу з будівлі колишнього гуртожитку, коли бійці переходили на завод, він загинув. 

- Це було в середині квітня. Десь о десятій ранку його важко поранили, але він встиг забрати ще три життя окупантів. Він майже зразу помер. Слідом з’явився танк і почав по нам "працювати", ми продовжили наш перехід. Далі був міст. Почали планувати, як його перебігати, там метрів 150-200, здавалося б, - один ривок і ти на тому боці. Ми починаємо бігти, я вибігаю, і переді мною хлопець падає "двохсотий" зразу. З’ясувалося, що по нам почали працювати снайпери. Ми бігли щодуху, точно не знаю, але, думаю, десь чоловік п’ять було "двохсотих" і ще чоловік 15 – "трьохсотих". Половина міст перебігла, а половина затрималася під мостом, бо було ясно, що наступні уже точно загинуть. Десь о 12 чи першій ночі ми почали перебігати далі. Одного "азовця" я перемотав, бо у нього було подвійне поранення ноги. Темно, обстріли… Маршруту я зовсім не знав, виходить, ми були в якійсь ямі глибиною метра три. Нас там було двоє з ним, і ще двоє мертвих. Я рухався повзком, трохи голову підняв – зразу куля просвистіла. Тож притискатися треба було максимально до землі. Я доліз до укриття, там вже були наші, я попросив забрати того "азовця". Почали заносити то одного, то іншого "трьохсотого", а "азовця" нема. Я зрозумів, що повз не дуже по правильному маршруту, там був інший, безпечніший. Ним і принесли того "азовця". Надали йому допомогу. Я чому так детально про це розказую? Бо ти в бою як би відповідальний за поранених, яким уже допоміг. Бо потім не вивезеш це, якщо не допоможеш. Просто совість не дозволить. Одного разу в бункері вже треба було терміново одного пораненого доставити, десь кілометри півтора. І от у бункері нас десь шістсот. Питають: "Хто понесе пораненого?". І ніхто не згодився, ми четверо ще з одним хлопцем-провідником запропонували свою допомогу. Нормально ми його тоді донесли, хоча розуміли, що якщо б помітили – то все. Але все було добре. Я так скажу: своїх підвести не можна. От ніколи і все.

"Азовсталь" і полон

На "Азовсталі" військові постійно виконували бойові завдання, тож з цивільними зустрічалися нечасто: ті переважно перебували в центрі "Азовсталі" в бункері. Під кінець оборони спуск у підземні лабіринти контролювався ворогом, тож кожен вихід і повернення були особливо небезпечними.

- Друг з пораненням лежав у підземному шпиталі, коли туди прилетіло. Вибухова хвиля його підняла і вдарила об стіну. До його поранень додалися розроблені лицьові кістки, контузія.. Таких там було багато, на жаль. Але нічого, Витримали і це. Важко було, звичайно, з харчуванням і водою, хоча "Редіс" (Денис Прокопенко, підполковник Національної гвардії України, командир Окремого загону спеціального призначення "Азов", командир захисників Маріуполя. – Ред.) продумав все дуже добре. Якщо сидіти в бункері і нічого не робити, то невеликого перекусу вистачає, звичайно, але коли ти весь день на позиціях, бігаєш то вгору, то вниз, там таке сафарі постійно, що вимотуєшся в нуль, тому добувати їжу треба було все одно додатково. Але трималися і робили все, що треба було робити.

Коли стало зрозуміло, що з "Азовсталі" потрібно виходити у полон, то Вячеслав не сумнівався: вірити росіянам не можна, тому це – надовго і, на жаль, важко. Але каже, що анісекунди не сумнівався: додому він обов’язково повернеться живим.

- У полоні було, як у полоні. Хто був такий, як я, то схуд до кісток, хто товщий, то трохи, може, більше лишилося. От дивіться, оце щі (демонструє фото в телефоні з якоюсь юшкою, де плаває пару шматочків картоплі.  – Ред.). Вони гарячі – окріп. Картопля – то ми сфоткали перебуваючи вже на Україні, бо то за диво було, її майже ніколи там не було, якась кисла капуста і вода. Так от, це – окріп. І ще до цього окропу – тоненький шматочок висохлого хліба. І цей "обід" ти маєш з’їсти за 30 секунд. У нас піднебіння просто заживо варилося, шкіра постійно відлущувалася, все обпечене, боліло. Допити, приниження, погрози, фізичне насильство.. Подробиці розказувати не буду. Але все і так, думаю, зрозуміло. Після Оленівки я ще був у Таганрозі. Там пропонували, до речі, підписувати типу згоду працювати в "народній міліції днр/лнр". Переважно пропонували тим, у кого прописка була в Донецькій чи Луганській областях. Ну можу сказати, що з нашої камери таких охочих не було. У нас навіть гумор був, сміялися. Ну а як виживати? Вони нас там примушували заучувати такі гасла: "Байден – п..с, Зеленський – п…с, а Путін – лучший в мірє прєзідєнт". Щось типу такого. Ну і от одного разу кричить їхній вертухай нашому хлопцю – а той геть російської не знав, били його за українську мову нещадно просто – кричить: "Владімір!...", і хлопець, думаючи, що зараз буде Зеленський, кричить завчено вже "п…с", не дочекавшись прізвища, бо побитий він завжди був жахливо просто. А той вертухай неочікувано вигукнув "Путін". Всі почали сміятися. Знов бідного побили сильно… І хлопця шкода, і з тих ідіотів смішно, бо налякалися, що їм за це неприємності будуть. Та й отак ми сиділи. 

Вячеслав Тихомир (праворуч) мріє, щоб Україна мала найкращу армію

Вячеслава обміняли через пів року після виходу з "Азовзсталі". Зараз він проходить реабілітацію і після неї планує повертатися захищати Україну. Каже, що головне – висока мотивація українських службовців та сучасні командири, які мають бачити у підлеглих рівних собі людей та командувати так, аби, як у Маріуполі, військові точно знали: командир не підведе. Бути такими як "Маус".

• Читайте також: Захисники олександрівської фортеці: історія 23-денної кругової оборони на Херсонщині

Євгенія Генова