28 березня 2023 р. 21:11

Захисник "Азовсталі" з Одещини: "Своїх підвести не можна"

(Фото з особистого архіву В. Тихомира)

Вячеслав Тихомир родом із села Кислиця Ізмаїльського району, що на півдні Одещини. На військовій службі він з 2019 року, а 24 лютого 2022 року зустрів ворога на блокпосту під Маріуполем. Про оборону міста Марії, побратимів і болючі втрати, мужність і щоденну звитягу оборонців "Азовсталі", про полон в Оленівці та свої життєві цінності він розповів в інтерв’ю Інтенту.

"З гранатомету стріляв уперше 2 березня"

Нацгвардієць Вячеслав проходив контрактну службу, до завершення контракту лишалося кілька місяців, коли почалася повномасштабна війна. До того бував в ООС, але в бойових діях участі не брав. Попри те, що військові мали проходити регулярні навчання, так вийшло, що реально солдат Тихомир, який був гранатометником, жодного разу з цієї зброї не стріляв. Перший бій, в якому довелося відразу ж опановувати гранатомет, стався в його житті 2 березня 2022 року.

- Напередодні 24 лютого я запитував у багатьох – у співробітників поліції, СБУ, мовляв, чи буде велика війна? Мені казали: "Та ти що, яка війна? Якщо щось буде, ми скажемо". Що ж, 23-24 лютого їхніх родин у Маріуполі переважно вже не було. А потім і більшість з них самих виїхали. Рано 24 лютого старшина забіг у розташування і крикнув: "Війна". Я спросоння, думаю, яка війна, може бути, так, провокація якась. Дістаю телефон, а там купу СМСок, купа відео вибухів з усіх міст, з Києва, з Одеси. У нас насправді і 23 лютого було гучно, але ми це сприймали скоріш як російські навчання, мовляв, насипають заодно і по нам. Тому те, що я побачив у новинах, реально не вірилося, - згадує він.

Практично зразу ж ворожий обстріл знищив українську радіолокаційну станцію. Перші 3-4 дні після вторгнення українські сили в екстреному порядку здійснювали мінування підступів до Маріуполя, очікувався наступ ворожої колони з Криму:

- Але ми не йняли віри: "Та як так? Там же Чонгар, Херсон, Бердянськ, з якого Криму? Там же все заміноване має бути!". Так ми собі думали, ага. Потім ми дізналися, що росіяни вже в Херсоні, і зрозуміли, що нас можуть досить швидко взяти в кільце. Але більшість з нас була за те, що треба лишатися і обороняти місто. Чисто для себе вирішували, як бути. Бо виїхала поліція, виїхали командири ООС десь 26-27 лютого. Наш командир сказав нам, що ми маємо залишатися на блокпосту: або нас посилять, або ж нас виведуть звідти. Тому ми були спокійні, робили свою роботу. Десь в останніх числах лютого ми дізналися, що російська техніка вже в районі Бердянська. А 2 березня ми їх зустріли просто біля себе. Чомусь командири думали, що вони приїдуть дорогою, а вони виїхали з посадки. Казали, що там було чотири танки, я особисто бачив три. Вони виїхали фактично перед блокпостом. Тоді мені довелося здійснити перші постріли з гранатомету, коли танки були в 400-500 метрах. Я влучив. Швидко вибіг, прицілився, вистрілив і повернувся. Розумів, що стріляти треба на ураження, аби росіяни зупинилися хоча б на якийсь час, щоб зрозуміли, що їм чинять спротив, бо вони гинути не хочуть. Після цього працювали вже наші "Гради", і вони від’їхали, а після того почали працювати вже їхні "Гради". На щастя, не влучили по нам. Взагалі супер, що у нас з 60-70 чоловік особового складу було лиш кілька поранених, і все. Це добрі показники.

Надалі захисників перевели на інші позиції, потім – у центр міста, де вони тримали оборону в житлових кварталах, а вже пізніше почався перехід на "Азовсталь".  

"Маус" і перехід на "Азовсталь"

 Розповідаючи про бої на різних позиціях, Вячеслав згадує, як багато у бою залежить від командира:

- Я нікому не довіряв більше, ніж "Маусу" (В’ячеслав Кушнір, командир відділення 1-го взводу 2-ої роти 2-го батальйону полку "Азов" Національної Гвардії України, молодший сержант. – Ред.). Я знав, що куди б він не поїхав, він завжди повертався, ми не сумнівалися, що він все зробить, щоб повернутися до нас. Зазвичай же про командира судять по втратах, так? Так ось за весь час у Маріуполі, коли ми були з ним на позиціях, у нас був один "трьохсотий" і все. Беріг людей і робив своє завдання дуже добре. Коли було дуже важко, нас крили всім підряд, під’їзди в будинку, де була наша позиція, вже горіли, він спокійно сидить і запитує вогонь артилерії. Ідеально ми тоді відпрацювали. Максимально врівноважений, ти на нього дивишся і впевнений, що все буде добре. Він взагалі щасливий був. Скільки було прильотів… Раз перед обличчям розірвався снаряд у віконній рамі – і навіть осколками не зачепило майже, навіть окуляри не розбилися.  

Командир не дійшов до "Азовсталі" зовсім небагато: під час виходу з будівлі колишнього гуртожитку, коли бійці переходили на завод, він загинув. 

- Це було в середині квітня. Десь о десятій ранку його важко поранили, але він встиг забрати ще три життя окупантів. Він майже зразу помер. Слідом з’явився танк і почав по нам "працювати", ми продовжили наш перехід. Далі був міст. Почали планувати, як його перебігати, там метрів 150-200, здавалося б, - один ривок і ти на тому боці. Ми починаємо бігти, я вибігаю, і переді мною хлопець падає "двохсотий" зразу. З’ясувалося, що по нам почали працювати снайпери. Ми бігли щодуху, точно не знаю, але, думаю, десь чоловік п’ять було "двохсотих" і ще чоловік 15 – "трьохсотих". Половина міст перебігла, а половина затрималася під мостом, бо було ясно, що наступні уже точно загинуть. Десь о 12 чи першій ночі ми почали перебігати далі. Одного "азовця" я перемотав, бо у нього було подвійне поранення ноги. Темно, обстріли… Маршруту я зовсім не знав, виходить, ми були в якійсь ямі глибиною метра три. Нас там було двоє з ним, і ще двоє мертвих. Я рухався повзком, трохи голову підняв – зразу куля просвистіла. Тож притискатися треба було максимально до землі. Я доліз до укриття, там вже були наші, я попросив забрати того "азовця". Почали заносити то одного, то іншого "трьохсотого", а "азовця" нема. Я зрозумів, що повз не дуже по правильному маршруту, там був інший, безпечніший. Ним і принесли того "азовця". Надали йому допомогу. Я чому так детально про це розказую? Бо ти в бою як би відповідальний за поранених, яким уже допоміг. Бо потім не вивезеш це, якщо не допоможеш. Просто совість не дозволить. Одного разу в бункері вже треба було терміново одного пораненого доставити, десь кілометри півтора. І от у бункері нас десь шістсот. Питають: "Хто понесе пораненого?". І ніхто не згодився, ми четверо ще з одним хлопцем-провідником запропонували свою допомогу. Нормально ми його тоді донесли, хоча розуміли, що якщо б помітили – то все. Але все було добре. Я так скажу: своїх підвести не можна. От ніколи і все.

"Азовсталь" і полон

На "Азовсталі" військові постійно виконували бойові завдання, тож з цивільними зустрічалися нечасто: ті переважно перебували в центрі "Азовсталі" в бункері. Під кінець оборони спуск у підземні лабіринти контролювався ворогом, тож кожен вихід і повернення були особливо небезпечними.

- Друг з пораненням лежав у підземному шпиталі, коли туди прилетіло. Вибухова хвиля його підняла і вдарила об стіну. До його поранень додалися розроблені лицьові кістки, контузія.. Таких там було багато, на жаль. Але нічого, Витримали і це. Важко було, звичайно, з харчуванням і водою, хоча "Редіс" (Денис Прокопенко, підполковник Національної гвардії України, командир Окремого загону спеціального призначення "Азов", командир захисників Маріуполя. – Ред.) продумав все дуже добре. Якщо сидіти в бункері і нічого не робити, то невеликого перекусу вистачає, звичайно, але коли ти весь день на позиціях, бігаєш то вгору, то вниз, там таке сафарі постійно, що вимотуєшся в нуль, тому добувати їжу треба було все одно додатково. Але трималися і робили все, що треба було робити.

Коли стало зрозуміло, що з "Азовсталі" потрібно виходити у полон, то Вячеслав не сумнівався: вірити росіянам не можна, тому це – надовго і, на жаль, важко. Але каже, що анісекунди не сумнівався: додому він обов’язково повернеться живим.

- У полоні було, як у полоні. Хто був такий, як я, то схуд до кісток, хто товщий, то трохи, може, більше лишилося. От дивіться, оце щі (демонструє фото в телефоні з якоюсь юшкою, де плаває пару шматочків картоплі.  – Ред.). Вони гарячі – окріп. Картопля – то ми сфоткали перебуваючи вже на Україні, бо то за диво було, її майже ніколи там не було, якась кисла капуста і вода. Так от, це – окріп. І ще до цього окропу – тоненький шматочок висохлого хліба. І цей "обід" ти маєш з’їсти за 30 секунд. У нас піднебіння просто заживо варилося, шкіра постійно відлущувалася, все обпечене, боліло. Допити, приниження, погрози, фізичне насильство.. Подробиці розказувати не буду. Але все і так, думаю, зрозуміло. Після Оленівки я ще був у Таганрозі. Там пропонували, до речі, підписувати типу згоду працювати в "народній міліції днр/лнр". Переважно пропонували тим, у кого прописка була в Донецькій чи Луганській областях. Ну можу сказати, що з нашої камери таких охочих не було. У нас навіть гумор був, сміялися. Ну а як виживати? Вони нас там примушували заучувати такі гасла: "Байден – п..с, Зеленський – п…с, а Путін – лучший в мірє прєзідєнт". Щось типу такого. Ну і от одного разу кричить їхній вертухай нашому хлопцю – а той геть російської не знав, били його за українську мову нещадно просто – кричить: "Владімір!...", і хлопець, думаючи, що зараз буде Зеленський, кричить завчено вже "п…с", не дочекавшись прізвища, бо побитий він завжди був жахливо просто. А той вертухай неочікувано вигукнув "Путін". Всі почали сміятися. Знов бідного побили сильно… І хлопця шкода, і з тих ідіотів смішно, бо налякалися, що їм за це неприємності будуть. Та й отак ми сиділи. 


Вячеслав Тихомир (праворуч) мріє, щоб Україна мала найкращу армію

Вячеслава обміняли через пів року після виходу з "Азовзсталі". Зараз він проходить реабілітацію і після неї планує повертатися захищати Україну. Каже, що головне – висока мотивація українських службовців та сучасні командири, які мають бачити у підлеглих рівних собі людей та командувати так, аби, як у Маріуполі, військові точно знали: командир не підведе. Бути такими як "Маус".

Євгенія Генова

Також Вам може сподобатись:

05 листопада 2024 р.

За СЗЧ солдата з Миколаївщини ув'язнили на 5 років

На Херсонщині окупаційний керівник Каховки отримав тюремний строк

Військовий пенсіонер наводив шахеди та ракети на Миколаїв та Одесу

У Херсоні загинув вибухотехнік поліції

Під час обстрілів Херсонщини окупанти поранили цивільну людину

04 листопада 2024 р.

У Херсоні відкрився центр підтримки містян

На Херсонщині ліквідовують наслідки обстрілів окупантів

На Херсонщині російський військовий найманець вбив цивільного жителя

Втрати росії за три роки війни перевищили кількість населення столиці Дагестану

На Херсонщині під обстріл окупантів потрапили медичний заклад та автівка швидкої допомоги

02 листопада 2024 р.

З серпня росіяни майже 7 тисяч разів скидали вибухівку на мирних жителів Херсонщини

Білгород-Дністровський: 7 цікавих фактів про місто

Смерть мультимільйонера Ківана та нова посада Кіпера: важливе за тиждень

Двоє мешканців Феодосії отримали вирок окупаційного суду в Криму за вигаданими звинуваченнями

Росія завдала удару по дислокації найманців НАТО у Миколаєві: черговий фейк рф