Війна, Одеса та Пушкін: найцікавіші моменти з інтерв'ю 2024 року

"Одеса була дуже москвоцентрична"

Це момент з інтерв'ю з Марією Ґаліною - письменницею, поеткою, лауреаткою літературних премій. Цікаво, що пані Марія за часів Радянського Союзу жила та навчалась в Одесі, але потім переїхала до росії. Незадовго до повномасштабного вторгнення вони з чоловіком прийняли рішення повернутися до Одеси. 

<span class="ratio ratio-16x9"></span>

Дивиться інтерв'ю у повному варіанті

"Це, мабуть, буде трошки неприємно зараз для одеситів чути, але вона була дуже москвоцентрична. Якщо ти не мав успіху тут, то їхав до Києва. Були люди, які поїхали до Києва, переважно художники й, мабуть, музиканти - все було гаразд. Але якщо ти був літератор, то тобі було потрібно виїхати або до москви чи Нью-Йорку, Ізраїлю. Проте якщо твої твори, оповідання, вірші не були надруковані у столичних чи радянських журналах, ти був лузер. І це був спільний великий простір. Чи була Одеса окремим заповідником? Я не певна. Одеса виконувала роль блазня при імперії. Завжди хохмила. Тут була індустрія гумору, яка розрахована на саме одеситів. Перші гуморини - це був жах. Все було дуже, як на мене, тупо. І я ці гуморини, щиро кажучи, ненавиділа. І той одеський гумор я теж ненавиділа. Він був розрахований більше на приїжджих. А хто приїжджав до Одеси? Москвичі, росіяни, переважно влітку. Привозили дітей, онуків. Завжди тут були якісь одеські родичі. Рибочка, Привоз, легенди як тут добре і тепло. Авжеж тепло, бо вони приїжджали влітку. Тобто вся ностальгія будувалася на тих візитах до родичів, і додому.

Був певний одеський міф ностальгічної золотої Одеси,  куди можна приїхати, взяти екскурсію і тебе обов'язково звезуть кудись на Молдаванку і розкажуть про Бабеля і про мову, якої насправді не існувало. Тому що мова отих молдавських євреїв, бандитів - її вже не було. Але вона отак повторювалася, самовідтворювалася. Це була суто штучна - уява. І Одеса з цього жила. Тому що тут були екскурсії, за які люди були здатні платити гроші. Якісь книжки, хохми, збірки анекдотів, якісь локальні письменники. І я б не казала, що Одеса була класним окремим містом, що протистояло радянському тупому дискурсу. Ні! Вона при цьому дискурсі грала роль блазня. І мені це було дуже неприємно, тому що це дуже потворить людей".

"Хочете побачити мультикультурність? То їдьте до Сан-Франциско"

Ми попросили львів'янина прокоментувати Одесу, Ярослав Грицак - професор, історик та публічний інтелектуал поділися з нами думками про мультикультурність, ідентичність, перейменування та довіру до влади.

<span class="ratio ratio-16x9"></span>

Дивиться інтерв'ю у повному варіанті

"Ця територія, з одного боку, є дуже креативна, тому що знаходиться багато культур. Але з іншого боку це територія, яка має конфлікти. Тому що важко визначити, чи є це місце, чия це територія. І кожна влада, яка тут була, байдуже Римська, Османська імперія, Радянський Союз чи тепер Україна має певні проблеми. Тому що треба ще освоїти культуру. Найдовше тут просування йшло з російською імперією і Радянським Союзом, але обидві імперії впали, тому що вони були неефективні. І тепер виникає питання, а де ж Одеса знайде своє місце в цьому просторі, коли обидві імперії зникли?

Одеса не мультикультурна, вона одноманітно російськомовна. Це не є мультикультурність. Якщо хочете побачити мультикультурність, то йдіть до Сан-Франциско, чи до Нью-Йорку. Якщо ви були в Нью-Йорку, то знаєте, що в Нью-Йорку є італійське та українське село, єврейський квартал чи чайнатаун. Ти ходиш з одного місця в інше, бачиш, як там ця культура існує. Починаючи з кухні, закінчуючи театром. Звичайно, всі вони здебільшого говорять англійською мовою, але на місці - своєю мовою. Це мультикультурність. І це є виняткова креативність Нью-Йорку. В Одесі цього немає. Я не бачив, щоб на Грецькій вулиці жили греки. Ефект імперськості полягає у тому, що імперія насадила на цю мультиетнічність одну культуру".

"Російська Одеса є дуже далекою провінцією"

Наступне інтерв’ю ми записували влітку, але тоді так само як і сьогодні була гучною тема щодо постаті Пушкіна та пам’ятника йому у нашому просторі. Виходить, що за пів року ми так і не розібралися з нашими діями щодо цього, тож пропонуємо уривок з інтерв’ю із Вахтанґом Кебуладзе - філософом, публіцистом, перекладачем, доктором філософських наук і членом PEN Ukraine.

<span class="ratio ratio-16x9"></span>

Дивиться інтерв'ю у повному варіанті

Одеса Пушкіна - це глибока провінція і в принципі мені вона не цікава. Якби я навіть цікавився Пушкіним, то для нього політична і культурна столиця - це петербург. Гірше Одеси тільки Кишинів, де він був також на засланні, гірше, бо далі від центру імперії. Тому якщо ви хочете робити з Одеси культурний бренд - забудьте про Пушкіна. Він нічого вам не дасть. Він не створює неповторний, привабливий образ Одеси, який є. І треба замислитися над тим, що Одеса може запропонувати, як культурна столиця.

Ми говорили про українські сюжети, пов'язані з Довженком та Яновським, про Ройтбурда - це справжня Одеса. Тому треба навчитися розповідати про себе і своє. Інакше - це провінція. Одеса має багато свого оригінального і не російського.

Інший наратив - мультикультурність. Очевидно, що Одеса створювалась як мультикультурне місто і це дуже важливо. Але, даруйте, якщо ми говоримо про єврейську Одесу, то вона має бути ідишомовною. Якби в Одесі, наприклад, був створений культурний центр, де вивчався б їдиш або з'явився театр з виставами цією мовою - це було б дуже привабливо і цікаво у світовому контексті. Їдиш - це специфічна єврейська мова, він на нашій землі був майже знищений німецькими нацистами, а потім ледь не добитий комуняками російськими.

Ви говорите про те, що у заснуванні Одеси, велику роль відіграли французи. То навіщо нам Катерина, коли є Рішельє? Де французька Одеса? Можна було б сюди запросити представників цих культур. Тому що я впевнений, що греки були б дуже зацікавлені, якби тут розвивався цей наратив грецької Одеси, як і французи та болгари були б зацікавлені в розвитку французьких і болгарських наративів. В Одесі лише декларується, що місто мультикультурне, а на практиці - це закінчується російською мовою. Немає французької, єврейської, болгарською чи грецької Одеси - є російська. Але така Одеса є дуже далекою провінцією. Вона була такою для росіян і залишиться для нас. Але Одеса - це не провінція, а один з головних культурних центрів України для мене.

"На пам'ятник Пушкіну ледь-ледь зібрали гроші"

Про колоніальне минуле в Одесі ми говорили з Ігором Стамболом — українським істориком, письменником, кандидатом історичних наук.

<span class="ratio ratio-16x9"></span>

Дивиться інтерв'ю у повному варіанті

"Не хочеться нікого ображати, по-доброму все це вирішити. Як не крути, Пушкін з московії, культура - московська, ракета теж. Може варто все ж таки це якось поєднати та відхреститися? Складно, я це розумію, потрібні покоління і державна, збалансована, потужна політика. А ще - певний креатив. Одеса перебуває в депресивному стані не з часу війни. Це була певна депресія за імперією ще Романових, потім за радянським статусом - великого чорноморського пароплавства. І цього всього не стало, Одеса дуже погано поверталася в український бік. Не шукала майданчика, де можна проявитися і власне українське теж не зовсім розвивала.

Про Пушкіна є цікавий елемент у Комарова. Є стаття, опублікована у Львові. Комаров гарно розкриває це питання, каже, що поставили пам'ятник, крім того, що недолуго і з корупційними схемами, але дуже довго збирали на цей пам'ятник одесити. Основний аргумент, чому пам'ятник тут стоїть, бо міщани зібрали гроші. А Комаров, 100 з чимось років тому, говорить, що дуже довго збирали, не хотіли збирати, тільки через державний примус і адмінресурс - через університети, міську раду підштовхували. На противагу, Комаров каже, коли спробували відкрити школу імені Шевченка в Одесі, то люди одразу скинулись і зібрали майже третину грошей. Буквально за рік. Тобто на пам'ятник Пушкіну 10 років збирали та ледь-ледь зібрали, а на українську школу майже одразу могли б зібрати - але було заборонено урядом".

"Контрміра проти штучного інтелекту в дронах - це лазер"

Ми маємо пам’ятати про те, яку ціну платить Україна, виборюючи кожен свій день. Пропонуємо згадати інтерв’ю із пілотами дронів спецпідрозділу "Омега" Нацгвардії за позивними Сонік та LS. 30 березня 2024 року Олександр "Сонік" Чернявський загинув під час обстрілу поблизу села Роботине.

<span class="ratio ratio-16x9"></span>

Дивиться інтерв'ю у повному варіанті

Сонік: Я вважаю, що використання дронів повільно, але наближається до того, щоб бути вирішальною зброєю на полі бою. Маю на увазі не тільки дрони FPV чи камікадзе, а й різні транспортні дрони, загалом автоматизовані системи. Те, що зараз борються з FPV за допомогою РЕБ, потенційно не буде працювати після реальної імплементації штучного інтелекту в дрони. Без жартів, єдина нормальна контрміра проти штучного інтелекту в дронах - це лазер.

"Для мене більш не існує дня народження"

Діана Савельєва розповіла нам про свого сина - старшого солдата полку "Азов" Артура Савельєв - 21-річного одесита з позивним "Гамп", який загинув в Маріуполі. Зазначимо, що наразі в Одесі перейменували вулицю Черняховського на честь Артура Савельєва. 

<span class="ratio ratio-16x9"></span>

Дивиться інтерв'ю у повному варіанті

"Така світла дитина поїхала, а як приїжджав у відпустку, то вже чоловік - дорослий, спокійний і погляд інший. Я просто не могла надихатися. Підходила, торкалася його. Він хотів приїхати на мій день народження у квітні. На свою першу відпустку зробив мені сюрприз такий на день народження і через день їх викликали на базу. І от на 2022 рік він написав відпустку, теж на мій день народження. Це було 40 днів. Для мене більш не існує дня народження. Сонечком був".

"Українці не є ідеальними"

Враховуючи, що вибори у Сполучених штатах стали гострою темою обговорення в Одесі ми вирішили нагадати вам про те, як американці ставляться до українських біженців та України під час повномасштабної війни. Про це розповів Руслан Горовий — український журналіст, волонтер, музикант, режисер, письменник.

<span class="ratio ratio-16x9"></span>

Дивиться інтерв'ю у повному варіанті

Коли я там спілкуюся з людьми - це моя бульбашка, вона не може бути репрезентативна. Але я скажу, що за третій рік великої війни, я був кілька разів в Америці й поки не бачу, щоб росіяни підіймали язик і щось там гавкали. Кажуть, що Америка втомилася, менше дає допомоги, але росіянам слова не дають. Там досі можна за російський прапор отримати "в тикву" або порізати колеса. І навіть не українці. Тому що це прапор гнобителя, символіка вбивць, ґвалтівників і катів. І більшість американців це розуміють, незалежно до якої партії вони належать. А українських прапорів – купа. І необов'язково там, де українці живуть. Є навіть непоєднувані якісь речі, коли написано "Black Lives Matter" і прапор України висить. Люди підтримують. І що б ми не розказували собі, вони досі донатять.

Люди, які поїхали за кордон з агресією росії - це зріз всіх людей, які були тут. Є порядні або ні. Є ті, які потребують допомоги й ті, що скористалися моментом. Немає чіткого мірила, як це робити. Я знаю людей, які поїхали туди та намагаються усіма зусиллями допомагати. Але і тих, хто отримав соціалку і повернувся. Просто кинули держави, які їм допомагали, на гроші. І таким чином не дали, можливо, іншим людям, яким потрібна ця допомога, її отримати. Є абсолютно різні люди. Українці не є ідеальними, але я, зазвичай, кожній людині даю шанс і сприймаю її як порядну і гарну, допоки вона не доведе зворотне".

"Маємо обережно ставитись один до одного, щоб не спровокувати біль"

Нам би хотілось, аби ви пам’ятали про те, що ми ніколи не були такими сильними як зараз і ми маємо допомагати один одному. Саме це нам сказав Євген Глібовицький - директор Інституту фронтиру та викладач Українського католицького університету.

<span class="ratio ratio-16x9"></span>

Дивиться інтерв'ю у повному варіанті

"Нам треба навчитися цінувати один одного. Нас мало. Кожен і кожна з нас є цінною.Маємо обережно ставитись один до одного, щоб не спровокувати біль. І я думаю, що співпереживання є дуже важливою компетенцією, яку нам треба в собі виробити. І так ми допоможемо один одному вийти з цієї травми. Відносно зміни чогось впродовж життя людини простішим є процес зміни шляхом того, що одне покоління відходить, а інше покоління з іншими компетенціями приходить. І тому з іншим досвідом, з іншим переживанням, виховання, освіта, масова культура стають дуже важливими. Ми маємо перед собою історичні можливості, яких ніколи раніше не було. Якщо дивитися в перспективі ста років, то цей виклик, попри те, що він страшний і коштує тисячі життів - він все одно є незрівнянно легшим, ніж виклик, який був під час Другої світової війни, Голодомору, Першої світової війни. Ми ніколи не були такими спроможними, об'єднаними, свідомими, не вміли так багато. Ми ніколи не були такими сильними. Мені здається, що ми маємо скористатися цими можливостями.

І ще більше інтерв’ю про політику, культуру, історію та про нас ви можете знайти на каналі. Нагадую, що якщо вам подобається цей контент - ставте лайк, підписуйтеся на канал та можете стати нашим патроном. З кожним роком ми змінюємося і якими ми будемо наприкінці 2025 ще невідомо, але ми точно будемо разом із вами, працюватимемо, пам’ятатимемо та зберігатиме нашу країну".